Пётр Гулак-Артемовский – Поетичні твори, повісті та оповідання (страница 35)
31 декабря 1855 г.,
Харьков
ж $ а*
Володьку, не казись!.. Поб’ю!
Послухай раду ти мою!
Коли не преш зо мною в сварку,
Так ти схопи своїх, Олену й Варку,
Та надвечір поки й чухрай До нас на збіжень, ось, бач, чай.
Моя стара й дочка сказали,
Що будуть кобзи і цимбали Натщесерце дівчатам грать І хлопцям голод проганять.
А ти шепни Олені й Варці,
Що я од жінки вкрав калганної по чарці Та деякий-таки й кнурятини шматок. Заберемось собі в куток,
Згадаємо свою родину
Та й гукнемо, вони ж нехай ковтають слину І
Скачи, мати,
Серед хати, Підтикай запаску; Шахрай нитки І півмітки За шинкарську ласку! Хай сусідки На послідки Дивляться й регочуть: Поморгають, Покивають Та й пересокочуть. Кругляй, мати!
Щоб всім знати, Поки ще з півжмені Бряжчить бідних Шагів мідних В батьківській кишені!
А не стане?
Він достане:
Се його вже діло...
Через кладки,
Без оглядки Махай у шинк сміло!
А не вірять,
А не мірять Набір у шиночку?
Сунь очіпок,
Застав діток,
Скинь плахту й сорочку! Все то бридні,
Все то злидні:
Згине — й наживеться,
А мед-пиво...
(То ж то й диво!) Тільки й пить, як п’ється!
ДО ЛЮБКИ
Нащо ти, Любочко, козацьке серце сушиш?..
Чого, як молода та кізочка в бору,
Що чи ногами лист сухенький заворушить,
Чи вітерець шепне, чи жовна там кору На липі подовбе, чи ящірка зелена Зашелестить в кущі — вона, мов тороплена,
Шукає матері, дрижить, втіка...
Ой, чом же, Любко,
Чи зуздриш, то й дрижиш; себе й мене лякаєш!
Чи я до тебе — ти як від мари втікаєш!..
Та я ж не вовк, не звір та й не медвідь-бортняк З Литви: вподобав я не з тим твою уроду,
Щоб долею вертіть твоєю сяк і так І славу накликать на тебе та пригоду!..
Та й час би дівчині дівоцькеє гадать:
Не вік же ягоді на гілці червоніти,
Не вік при матері і дівці дівовать...
Ой, час теляточко від матки одлучити!..
16 марта 1856 г.
УПАДОК ВЕКА
Печально я гляжу на наше поколенье.
Як подивлюсь на хист теперішніх людців,
На витребеньки їх... Та що з ними мороки!..
То, далебі, дрючок отак би і вхопив,
Та й ну їх лупцьовать, замірків, на всі боки!
Яка пожива з їх?.. Як з цапа молока!
Учора — байдики, сьогодні — перелоги;
Косить — живіт болить, жать — слека, бач, така,
До церкви — ніс набряк, попухли литки й ноги!
І кат їх батька зна, над чим таким важким Дихтовиі животи вони понадривали?
Сказать би, не в примір, приміром би таким,
Що над горілкою — так ні!.. Не куштовали!
Та й де їм, вишкваркам, горілку ту круглять,
Як їх батьки колись та їх діди кругляли!
Не вспіють квартою в ротах пополоскать,—
Вже й по-індичому в шинку загерготали!