Пётр Гулак-Артемовский – Поетичні твори, повісті та оповідання (страница 3)

Безперечна їхня -внутрішня спорідненість з плідними традиціями І. Котляревського, російських байкарів (від І. Хемніцера до І. Дмит-рієва й І. Крилова). Не міг П. Гулак-Артемовський також не враховувати досвіду тодішніх харківських байкарів В. Масловича, А. На-хімова.

Певну сюжетотворчу функцію відігравали й моднї в ті часи епіграфи — певно, не випадковим був епіграф до «Солопія та Хіврі»

з «Докучливих» Мольєра, де йшлося, зокрема, про марновірні прожекти перетворення всіх берегів Франції на прибуткові гавані.

Висміюючи у байці «Тюхтій та Чванько» письменників, які не знають життя — нудних віршомазів, консервативно запопадливих і претензійних марнотратників паперу, від яких нікому немає жодної користі, П. Гулак-Артемовський ставить питання про суспільну ко« ристь як мету всякої діяльності.

Епіграф до цієї байки ,написаний досконалим французьким віршем. Сумна медитація фізично хворої і душевно тяжко враженої людини цікава як поетична згадка про нещасливе кохання і в біографічному плані і в суто формальному. Це була перша спроба поета дати «верное изображение сердца и жизни его в миниатюре» — поки що французькою мовою, оскільки вважалось, що українська мова для цього ще не годилась.

Через кілька років П. Гулак-Артемовський вирішив перевірити такї можливості й рідної мови. Спочатку він перекладає російською мовою шотландську повість «Бен-Грианан» з романтичною віршовою присвя-тою-прославленням і «песен Оссиана», якими тоді захоплювалася вся Європа, і «бессмертной «Светланы», над долею якої плакали розчулені читачі Росії.

Захоплений романтичними віяннями, П. Гулак-Артемовський обробляє популярні після публікації В. Ганкою «Краледворського рукопису» і «Зелепогорського рукопису» давні чеські легенди про Любушу («Царский стол», 1825), а згодом на сюжет творів А. Міцкевича пише оригінальну баладу «Твардовський» (1827), поклавши початок баладного жанру в українській літературі.

Використавши поширений у Польщі, на Україні та в інших країнах Європи демонологічний сюжет про пана-гульвісу, який запродав чортові душу, а слідом за нею ладен віддати й жінку, П. Гулак-Артемовський наповнює твір мальовничими гумористичними деталями. Колоритно змальований шинок з його буйними розвагами. У відтворенні побутового тла ще відчувається бурлескна традиція, яка виявляється й у мові, пересипаній грубуватими простонародними виразами. Але це «сх^ре вино» влито в нову баладну форму з застосуванням народнопісенного вірша.

Дальшим кроком иа шляху розширення художньо-зображувальних можливостей української мови була балада «Рибалка». Від високо-парних, пафосних творів, витриманих у дусі класицизму, від сатиричного і гумористичного характеру віршів Гулак-Артемовський першим в українській поезії спробував написати твори іншого змістового характеру й тональності.

У листі до редактора журналу «Вестник Европы» П. Гулак-Артемовський зазначав, що він «задумал попробовать — нельзя ли на мало-российском языке передать чувства нежные, благородные, возвышенные, не заставляя читателя или слушателя смеяться, как от «Энеиды», тим більше, що сам народ вже випробував у цьому відношенні рідну мову, створивши «песни самые нежные, самые трогательные»³.

Боротьба за самобутню літературу в усіх народів передбачала звільнення від іноземних впливів і пошуки власних національних джерел. Виступаючи перед студентами Харківського університету з традиційною програмною промовою, П. Гулак-Артемовський осуджував «дух слепой подражательности», який «велит нам отрекаться от духа обычаев, характера, простоты нравов и самого языка почтенных предков наших» ⁴.

Ще раніше в одній із своїх лекцій він стверджував, що «начала литературы польского, равно как и всякого другого язы* к а... должно искать в народных песнях», які є не тільки істинними документами історії, а й живим джерелом пізнання й натхнення для письменників⁵.

На основі народної творчості і реалій національного побуту засвоювалися й художньо оформлювалися навіть «чужі» сюжети й образи («Маруся» Л. Боровиковського, «Светлана» В. Жуковського, «Твар-довський» П. Гулака-Артемовського, «Пані Твардовська» А. Міцке-вича, «Рибалка» П. Гулака-Артемовського, аналогічні твори В. Гете і В. Жуковського та. ін.).

Чудове знання українського фольклору забезпечило успіх принципового художнього експерименту П. Гулака-Артемовського. Саме ліричні народнопісенні мотиви, мелодійний стиль, пестливі, задушевні звороти й лексика надають неповторного національного колориту поширеному сюжету про романтичну любов юнака до русалки, про поривання мрійливого юнака у незвіданий чарівний світ, які, на жаль, закінчуються трагічно.

Звичайно, нічого дивного й несподіваного не було в тому, що й балада «Рибалка» позначена певною стильовою непослідовністю й строкатістю: ніжний ліризм романтичного твору поєднується з бурлескними інтонаціями й типовими традиційними зворотами.

Обидві балади П. Гулака-Артемовського були принципово новим явищем в історії української літератури — народна стихія у своїх найрізноманітніших художньо-образних і мовно-стильових виявах владно входила в писемну літературу.

Як відомо, не тільки у вітчизняній естетичній теорії, а й у літературній практиці часів всеслов’янського відродження саме поняття народності літератури загалом зводилося до національного, «своєна-родного», виявленого, зокрема, у піснях і казках. Отже, боротьба за утвердження романтичного матеріалу в літературі була одночасно й боротьбою за естетичне утвердження народної творчості, за визнання її прав громадянства у писемній літературі.

Саме такі естетичні уподобання П. Гулака-Артемовського певного мірою виявлялися і в його педагогічній, громадській та літературно-критичній діяльності.

У 1818—1819 pp. поет належав до найактивніших авторських кіл «Украинского вестника», тому його виступи не просто збігалися з основними проблемно-тематичними тенденціями журналу, а часом і визначали їх.

Коли з ініціативи видавця Є. Філомафітського журнал став виявляти особливий інтерес до історичних і культурних традицій минулого, до життя й культури інших народів, діяльним провідником цих ідей став і П. Гулак-Артемовський, який використовував кожну нагоду, щоб підкреслити спільність процесів і явищ у суспільному житті й культурі братніх слов’янських (і не тільки слов’янських І) народів.

Про потребу вивчення мов (зокрема й української) він говорив у своїй промові в день відкриття кафедри польської мови в Харківському університеті. Заслуговує уваги і його згадка про «диких» тоді народів — бурятів, кавказців, до яких, на його думку, починають доходити блага науки.

Після урядової заборони «Украинского вестника», в похмурі роки аракчеєвської реакції неухильно діяло суворе цензурне застереження, щоб жодний наступний журнал «не пошел по предосудительному пути «Украинского вестника». У зв’язку з цим не було дозволено заплановане П. Гулаком-Артемовським і О. Склабовсышм видання журналу «Харьковская муза», а «Украинский журнал» (1824—1825) вже не друкував жодного твору українською мовою.

Цензурна пересторога міцно запам’яталася політично не вельми хороброму П. Гулаку-Артемовському, який до того ж і в міру просування по службовій драбині втрачав рештки юнацького радикалізму. Навіть у куди «благопристойнішу» від байки «Пан та Собака» баладу «Твардовський» поет, з огляду на цензуру, був змушений внести такі зміни, які, за його зізнанням, призвели, почасти до втрати вартості! цього твору.

В «Украинском журнале» П. Гулак-Артемовський виступав лише з напїворигінальними (перекладаючи з польської, він робить ряд доповнень, коментарів) літературно-критичними й теоретичними статтями. Власне, це було продовженням тієї роботи, яку він розпочав ще в «Украинском вестнике», де вмістив статті «Критика», «О письмах» та «Нечто для сочинителей», в яких високо підносив «звание писателя как наставника и учителя», від якого вимагають особливих зусиль, сумлінності та обачності при публікації своїх творів.

У статтях, надрукованих в «Украинском журнале» («О поэзии и красноречии», «О поэзии и красноречии на Востоке»), П. Гулак-Артемовський зробив «перші в українській естетиці, щоправда, ще дуже несміливі й непослідовні спроби теоретично визначити деякі вимоги і прагнення нового, реалістичного напряму в літературі й мистецтві»⁶.

Основну мету поезії й красномовства (прози) поет бачив в служінні «прекрасному, полезному и совершенному», що досягається в процесі глибокого вивчення і відображення природи. Художню вартість творів мистецтва він вимірював рівнем їх відповідності реальній дійсності, новизни й оригінальності зображувальних засобів, змістової простоти й зрозумілості.

Найвищим суддею для митця є «один только народный вкус, его утонченный слух, образованное сердце, его одобрение, его суд и приговор».

Тут же своєрідно визначалося завдання літературної критики як «глубокое исследование связи между изяществом образца и верностью подражания». З осудом говорив автор про безталанних критиків, які неспроможні помітити відступи письменника від життєвої правди і не контрольованого критеріями істини надмірного буяння фантазії в художньому творі.

Слушні міркування висловлені в статті «О поэзии и красноречии» про «механіку» народження художнього образу і його впливу на почуття, розум людини, а зрештою, і на її поведінку.