Пётр Гулак-Артемовский – Поетичні твори, повісті та оповідання (страница 2)

: А правду, хоч яким панам вельможним, ріжте!

Звичайно, немає підстав робити занадто сміливі висновки про соціальну прозірливість і непримиренність поета — ними він не відзначався ні в цей, ні особливо в пізніші часи. Але можна твердити, що разом з живою мовою народу, його поетичною творчістю Гулак-Артемовський сприймав і його світобачення, його мораль, його погляди на добро і зло.

Слід відзначити прекрасну мову вірша,, пересипану народними фразеологізмами, приказками. Простакувате балагурство і бурлескний тон іноді дещо знижують поважні й серйозні роздуми, але ж повної відповідності форми змісту в українській літературі ще не було— на той час ще традиційно вважалося, що мова простого люду взагалі не годиться ні для літератури, ні для серйозних проблем.

Отже, треба й тут віддати належне експерименту молодого поета — того художнього експерименту, який загалом пройшов успішно, продовжуючи й розвиваючи справу, розпочату «Енеїдою» Котляревського. «Справжня Добрість» віщувала дальші успіхи П. Гулака-Артемов-ського на цьому шляху, який був одночасно і шляхом дальшого зростання літератури.

Наступного, 1818 р. в «Украинском вестнике» з’явилася знаменита байка «Пан та Собака» — перший блискучий зразок сатиричної антикріпосницької байки в українській літературі. За своєю темою байка П. Гулака-Артемовського близька до коротенької байки польського письменника І. Красіцького «Пан і Пес», у якій також розповідалося про Пса, що не міг догодити своєму вередливому Панові ні ревним сторожуванням, ні сумирністю. Але під пером українського байкаря ця тема вирішується цілком оригінально. Національний колорит і соціальна актуальність тут підкреслюються багатьма сюжетними деталями і авторськими коментарями.

У байці відтворено типову картину панської сваволі й жорстокості у поводженні з безправними підданими. В алегоричному образі Рябка поет показує працьовитість і сумлінність кріпака і водночас його безпорадну наївність, затурканість та покірність. «Дарма їсти хліб Рябко наш не любив», а тому ревно служить панові — «на панському дворі не спить всю нічку» і «худобу панську, мов брат рідний, доглядає». Але важко догодити свавільному самодурові-кріпоснику: він завжди знаходить і причину для нещадного знущання, і слухняних лакейських виконавців панських присудів.

Розпач вірного слуги поволі - переростає в тиів -проти невдячних панів і в крамольне небажання не тільки догоджати, а й служити панам. Щоправда, тут йдеться тільки про «дурних панів» — натяк на їх винятковість і на можливість існування й панів добрих та-справедливих. Проте це вже була швидше данина літературній традиції і залишкам історично-зумовленої наївної віри кріпаків у можливість соціальної справедливості.

Проти основи самодержавно-кріпосницького ладу П. Гулак-Арте-мовсвкий свідомо виступати не міг — це не відповідало його політичним переконанням, але об’єктивно байка мала виразне антикріпосницьке спрямування.

Не лише гострий актуальний зміст, а й високомистецька форма забезпечили цій байці свого часу широку популярність і зберегли за нею значення класичного зразка, що поклало початок цінній викривальній традиції в історії української літератури.

Крім того, що з байкою могли познайомитися читачі популярного журналу, передплатників якого знаходимо в усіх кінцях тодішньої царської Росії, байка поширювалася і в численних рукописних списках.

Яскравим свідченням популярності байки П. Гулака-Артемовського була відома епіграма, опублікована пізніше в журналі М. Полевого «Московский телеграф»:

Пускай в Зоиле сердце ноет,

Он Артемовскому вреда не принесет.

Рябко хвостом его прикроет И в храм бессмертья унесет.

Іронічні рядки епіграми виявилися пророчими!

. Сучасник Гулака-Артемовського український поет П. Білецький-Носенко, у листі до видавців «Украинского вестника» писав про велику популярність байок П. Гулака-Артемовського і просив частіш© друкувати подібні твори.

Сатиричне звучання байки П. Гулак-Артемовський ще більш підсилив у віршовій «Супліці до Грицька К[віт]ки» та у «Писульці» до редактора журналу Є. Філомафітського. Домагаючись захисту в авторитетного й впливового громадського діяча й письменника Григорія Квітки-Основ’яненка, поет пише:

Не дай загинуть нам, не дай з нас кепкувати,

. А доки ж буде нас зле панство зневажати?

і оце нас, солідарне з Рябком,— досить промовисте й симптоматичне. Поет не просто демонструє співчуття до приниженого й зганьбленого Рябка, а ніби й сам стає поряд з ним, разом з ним висловлює тмрію про справедливу кару «навісним панам», «що воду із своїх виварюють Рябків»:

Звели їм струп Рябка довгенько полизати,

Адже ж то і над псом повинно ласку мати.

Свого часу М. Добролюбов відзначав непослідовність, обмеже* ність, половинчастість російської сатири XVIII ст., де замість тези «селяни теж люди, отже, поміщики не мають над ними ніяких прав», висувалась теза: «селяни теж люди, отже, не треба над ними тиран-ствувати»². Така ж історично-зумовлена половинчастість властива й політичиим поглядам П. Гулака-Артемовського.

У приписці до байки — своєрідному зверненні до читачів («Люди добрі ! bpi, панове громада!»)—поет пояснює, як треба читати й вимовляти окремі літери й слова. Це була одна з перших спроб правописного унормування української літературної мови. Заслуговували на увагу й роздуми П. Гулака-Артемовського про деякі популярні твори з української тематики. Він дуже прихильно висловлювався про «Енеїду» Котляревського («Уже нема його й на світі нічого кращого, як Еней в нашій одежі») і з осудом говорив про відому комедію-оперу «Казак-стихотворец» Шаховського. Відмовляючи авторові комедії у правдивому зображенні життя й побуту українського народу, поет доречно зауважує: «хто чого не тямить, то нехай і не тика туда носа», висловлюючи у навмисно огрубленій формі думку про необхідність для письменника глибокого проникнення в суть зображуваних явищ і людських характерів.

Живі розмовні інтонації, жартівливі та іронічні натяки, розповідні відступи, безпосереднє звертання до читача характерні для «Писульки до того, котрий що божого місяця «Українського гінця» по всіх усюдах розсилає». За зовнішнім балагурством і лукаво-іронічним стилізуванням епістолярного звернення, пересипаного влучними народними приказками, відчутна своєрідна полеміка з тими, хто виступав проти «низьких» сюжетів у літературі і «подлих» характерів з життя простого люду.

П. Гулак-Артемовський свідомий того, що своєю байкою він «декотрим панам може так догодив, як Рябко своєму» і «у деяких підпанків шапки на голові загорілись», але він знаходить підтримку в народній мудрості: «коли вовка лякатися, то й в ліс не йти; не такий ч[орт] страшний, як його малюють».

«Писульки...» Гулака-Артемовського (як і пізніша «Супліка до па* на іздателя» Г. Квітки-Основ’яненка) характерні для процесу форму« вання літератури, коли критичний, тлумачний елемент ще не відривався від самих художніх творів. Іноді, за влучним спостереженням відомого радянського літературознавця Г. Гуковського над аналогічними явищами в російській літературі, навіть важко сказати, що для чого писалося: твір для «писульки», чи навпаки. По суті, це були одні з перших зразків української прози.

Певний тематичний зв’язок з байкою «Пан та Собака» має байка «Солопій та Хівря», сатиричні стріли якої також спрямовані проти самодурства, егоїзму, скупості й зажерливості панів, котрі завжди дбають лише про власну вигоду.

Поет висміює неуцтво й обмеженість, консервативність й інертність, дивовижно поєднані з пихатою зарозумілістю та захопленнями сумнівними новаціями.

Ці мотиви, як і заклики до розумної, корисної діяльності, досить прозоро вказують на одного із конкретних адресатів сатиричного звернення організатора і керівника харківського «Філотехнічного товариства» В. Н. Каразіна, в діяльності якого сміливі й прогресивні технічні ідеї нерідко перепліталися з бездумним прожектерством (витяжка сухого бульйону з древесних речовин—«як локшину варить для війська із паперу»). У традиційній «Писульці» до видавця П. Гулак-Артемов-ський натякає на знайомого харківського поміщика, який «ні в карти грать не тямить, ні мужиків лупить не вміє». Йшлося про статтю Каразіна, надруковану в «Украинском вестнике», де автор пробував «регламентувати» покарання неслухняних мужиків.

Якщо згадати заклик видавця журналу Є. Філомафітського до збирання українських народних анекдотів і «образования оных в приличный слог и вымысел», то обидві байки П. Гулака-Артемовського (до речі, названі автором казками: «Бажав єси казки: от тобі «Солопій та Хівря»!) можна вважати безпосереднім виконанням своєрідного «соціального замовлення».

В процесі художньої реалізації подібного замовлення П. Гулак-Артемовський звертався до кількох джерел. Дослідники творчості поета традиційно і цілком слушно підкреслюють зв’язок байок Гулака-Артемовського (а також віршів «Цікавий і Мовчун», «Лікар і Здоров’я») з творами польського байкаря І. Красіцького. Але ще в більшій мірі слід говорити про їхній щілььяш зв’язок з живою творчістю народу, який виявляється і в манері розлогої оповіді, насиненої яскравими побутовими деталями, реаліями, народними приказками, а головне— пройнятими народністю, світорозумінням, етичними заповідями ! мораллю.