Пётр Гулак-Артемовский – Поетичні твори, повісті та оповідання (страница 28)
Та гавкать починать, Коли воно до речі?
Бо с а м сказав,
Щоб починав:
Німеччина йому щось не до шмиги ь, Так ось боюсь, щоб не підніс Петрові в і н під ніс Якої тинхви або хвнгк!
29 июня 1851 г.,
Полтава
:|: * *
А що ж оце, Андрію?
Яку там веремію
Підняв ти на Веренститут?
Питаємось: де ти? Чи тут?
А ти — на перелоги,
Знай, охкаєш, задравши ноги!
Та вже як не міркуй,
А сам на себе пожалкуй!
Не раз, не два заплачеш,
А дива більше ти такого не побачиш.
От! Як розставили в світлиці всі цимбали, Так на шістнадцять рук метелиці й
заграли!г
А тут скрипки й дудки,
Сопілки й кобзи всі як нам заголосили Та в мідні тарілки Як брязкнули, загромотіли,
То будь я песький син,
Коли в світлиці хоч один Усидів на ослінці!
Та вже й придумали йому гадючі німці!
А їх-то, бачиш, два брати2:
Адже ж їх знаєш ти?
Отже ж, й умовились: «Ти, каже, все
руками,
В світлиці понад панночками,
Як будуть грать — махай!» —
«Ну, сількось і нехай!
Так ти ж з дівчатами співай».
Отож вони як стали;
То так із ним і заспівали3:
«Місяць в хмари закотився,
Та й стало темненько.
Чого ж Петро зажурився
І болить серденько?
Не ховайся до півночі, Місяцю червоний!
Не виплакуй свої очі, Козаче моторний!
Тече річка все тихенько. І моря шукає:
Ой, так і моє серденько До жінки здихає!»
ЗО июня 1851 г.,
Полтава
Яко аще бы не закон твой поучение мое был, тогда убо погибл бых во смирении моем.
ПІшла слава Про Станіслава!
Світить місяць у віконце,
Та в очах темніє!
Сяє в небі ясне сонце,
Та серця не гріє!
Коли б швидче вже отая Звіздочка засяла,
От тогді б то болість злая Камнем з серця спала!
Ой де ж вона забарилась?
Де ж вона блукає?
Чи в шинку де похмелилась Та й там спочиває?
Та вже ж нехай хоч похмільну Та везуть швиденько,—
Утнемо ж ми їй весільну,
Приймемо гарненько!
Ой, давно б вона, небога,
В Харкові блищала,
Так от,— залізна дорога Усе попсувала!
Настроїли сучі німці і Возів з чавунами:
Народ сидить на ослінці
А тут... Госпідь з нами!..
Без волів і без коняки Колеса махають,