Пётр Гулак-Артемовский – Поетичні твори, повісті та оповідання (страница 109)
Де заплодив і смерть, і муку,
Хоч перше й весело було,
Де ти гуляв IIC рпз, ІІОГЛІМіГі, Де чарку пив в беседі гарнім, Ховаючи своє жало;
Поки до того не влестився,
Що зло компоновать пустився: Дитину уночі украв Од батька рідного... пізнав?
Скрізь хмари небо застилають; Ночпа доба. Біля Дніпра На березі собі куняють Невірні вороги Петра.
Забувши військо, і Пілтаву,
І москалів велику славу,
На спориші Карл гарно спав.
Та сон Мазепу облітає,
Покій від його утікає;
Йому все жарко, він стогнав,
Аж чує, хтось його позвав; Зирнув... із ляку затрусився:
До його близько хтось схилився. Обшарпана, худа, блідна, Дівоцьку косу розпустила,
Очима, ніби звір, світила, Нагнувшись перед ним, вона.
«Що се таке? Се ти, Маруся?»
Маруся
Мовчи, почують пас, боюся, Тихенько шепоти тепер,
І мати й батько мій умер!
Мазепа
Та що ти мелеш, бог з тобою!
Маруся
Послухай, що вони зо мною Хотіли зараз ізробить!
Як мусили мене дурить!
Куди втікать в такую пору?
Куди діваться з поговору?
Як річ скажених зупинить?
Вона мені тепер казала,
Що батька вже мого нема; .
Його я голову держала,
Да то не людська голоза...
А вовча... Бачиш, як дурила Вона Марусю, чуєш ти!
Щоб не гадала й не хотіла З тобою, серденько, втекти!
Чи можна?
Гетьман мовчки слуха,
Що дріботить йому вона.
Ізнов, не перевівши духа,
Вона казати почала:
— Я знаю, празник, тиск народу. І мертвяки, якого зброду!
Туди я з матір’ю ішла.
Та де ж ти був? З тобою різно Нуджуся, далебі, що я!
Ходім додому, глянь, як пізно... ' Скрутилась голова моя;
Тебе я мала за другого,
Ти, старцюга, який страшний!
Ні, гарний був Мазепа мій,
А ти так здавсь на чорта злого.
В його очу як жар любов,
А речі від огню жарчіші.
Від снігу ус його біліший.
А твій помазаний у кров.
І з реготом завизщтіла,
І мов лихий її злизав.
Мазепине трусилось тіло,
Його циганський піт проиьмав.
Мов смертю на його сопнуло,
За шкуру снігом мов сипнуло,
І волос шапку підсував.
Ізсклизла ніч, і небо сяє;
Ось швидко сонечко блисне.
Швед не хропе. Доба другая Ізнову на коня жене.
Потраву козаки варили,
А ген, на березі Дніпра,
Драбанти коників поїли.
Прокинувсь Карл: «Ого, пора!
Вставай, Мазепо, вже світаё...» А він давно, давно не спить;, Туга ввесь дух його спирає.