Пётр Гулак-Артемовский – Поетичні твори, повісті та оповідання (страница 108)

Він лупав, мов сова, очима І щось пильненько сумовав.

Не залюбив небіжчик кулі, його що вранці підоцькнули! Рукою Мовчки він кивнув І на Петра повки пужнув.

Зійшлося військо зиов на полі; Тріщать, бряжчать шаблюки голі, Грім із гармат заклекотів,

З гвинтівок кулі засви[с]тіли5 Заржали коні, захропіли.

Уруч схопилися повки,

Москаль, і швед, і козаки;

Як дрова, народ так кришили; Шпигали під боки штики,

Меж людом ядра заскакали,

Від крові люд[сь]кої шкварчали, Кругом ревіло та гуло.

Прямеє пекло там було!

Усе староство військовеє Якмога на поле глядить.

Хто б’ється дуже, хто не теє,

Хто драла дав, а хто стоїть,

Кому післать підмогу треба, Кому іти куди пора,

Про те балакають меж себе.

Біля московського царя Стоїть дід, дуже, дуже сивий; Кониченько хвилястогривий Його до війська не несе.

Під руки два його держало;

На білий світ Дививсь він мало; Для його повмирало все.

Палій! Сибір тебе зсушила!

Уже на жак твій козаки Не позбираються в повки; Захляла молодецька сила!

Чого ж він так замізковав?

Чого він став темніший ночі? Чого так страшно світять очі? — Оце Мазепу він пізнав!

То ворог, серце заболіло,

Свій рік, своє немоцне тіло, Мабуть, уперше він прокляв.

Посередниці сердюків Та денеяких козаків Мазепа ходячц сумує.

Іззаду вистріл. Він зирнув:

То Войнаровський ³⁶ так лигнув, В його руках мушкет димує,

А недалечко молодий Козак в пилу в крові валявся; Почувши волю, кінь порский Геть степом вибриком побрався. Козак на гетьмана скакав, його убить козак бажав.

До' його гетьман під’їжджає, Чогось у його ще питає, _ч

Та пізно вже питать тепер:

Козак мовчить, козак умер!

Із любищ загубив він душу,

З любків і голову поклав,

Бо м’я коханеє Марусі,

Вмираючи, іще шептав.

Настала гарная година:

П’ятами шведчии накивав,

Москаль утришия погнав;

Дала до лясу німців сила,

За ними конниця піра,

Шаткує, наздогінці коле.

Від крові червоніє поле,

А мертвих скрізь лежить гора.

Петро на радощах гуляє.

Він шведів иліниих сам вітає,

Вітає і бояр своїх І чарку повну наливає,

Мовляв: «За спекторів моїх!..»³⁷

Та де ж той Карл, що в гості ждали, Кого, мов щіпку, обчухрали,

Чому до гурту він не йде?

Нема-бо тут його нігде:

Король, укупі і Мазепа,

Далеко парять серед степу,

І вавку Карл свою забув;

Якмога день і ніч чухрає,

Насилу челядь з ним з’їжджає.

Так з-під Пілтави він дмухнуві

У Карла збоку гетьман скаче,

Кругом очима обзира.

Гульк — хутор у степу побачив; Ушкварив прудко край двора,

Щось буцімто його злякало.

Без народу стояв той двір,

Де перше вешталось чимало;

Знай, вітром хвірткою качало,

І сад став, сказано, пустир.

Пізнав будинок ти, гадюко,