Пётр Гулак-Артемовский – Поетичні твори, повісті та оповідання (страница 101)
Коня собі в підмогу має,
Та шапці грошей не складає.
Радніший він за єї дать Коня, дукати і булат; її б оддав хіба б, як куля Його з коня навзиич зіпхнула.
Чого ж за шапку він крепить?
Бо в шапці тій папір лежить,
Папір на лютого гетьмана Царю од Кочубея-пана.
Гетьман хуртовини не чує,
По-своєму усе мудрує.
Якийсь то старець, то чернець Щовечір лізуть у дворець І там всю ніч, мов розбишаки Або у вівчаря собаки,
До світа білого гарчать.
Недобре щось вони товкують,
Землею рідною торгують,
Торгують богом і царем З невірним шведським королем.
Поганці, наймити гетьмана,
Від річки Ворскли до Лимана Пускають меж народ ману; •
Заворушились запорожці,
Загомоніли чорноморці,
Гудуть станиці на Дону 16.
В Очакові 17, землі турецькій, Зібралась щось не по-братецьки Песиголовців череда;
В Москві король воює шведський, Гогоче кримськая орда.
Як же, псяюха, він злякався, Коли над ним ушкварив грім;
Коли йому з Москви прислався Папір з доносом тим самим,
Що на його відсіль послали. Боярство із Москви писало Ласкавий до його привіт, Таким-сяким його вітало (Бо вовка за ягнятко мало) — Такий і був, і буде світ!
Сам цар Петро, вельможний, білий, Муштруючи великі сили Насупротив німецьких військ,
В смуті не розібрав доноса І нахвалявсь утерти носа І вибить з невгомонних віск.
Облившись теплими сльозами (Хоч, мабуть, тер попід очами), Мазепа лист царю писав І так йому слебезовав:
«То бачить світ і госпідь знає,
Що я гетьманом двадцять літ$ Цареве все, що я не маю!
І я — тепер нікчемний дід — Коверзовав би ще про зраду?
Глянь, що не вимудрує зло!
Нащо мені бентежить славу?
Хіба ж не я то Станіславу 18 Відказ одрізав наголо?
Хіба ж не я поклонів хана І цареградського султана І чуть, і бачить не хотів?
Не жалуючи праці й крові Із-одної к царю любові,
Щораз попереду повків Кришив паскудних ворогів.
Хіба ж не я?.. Та що й казати! Тепер же, йон, його я мати,
На мене навели туман!
Чого я не чував, ізроду!
Мабуть, із пальця смокчуть воду І Кочубей, і Іскра-пан 19:
Я з ними жив, як із братами!..»
І з прикидливими сльозами Бажає смерті їх гетьман!
Чого ти хочеш, песький сину? Чого єси ти забажав?
Ти кочу бейськую дитину Хіба давно як обнімав?
Маруся! Бідная Маруся!
Ох, страшно, вимовить боюся, Коли б пізнала те, кого Вона до серця прихиляє!
Про те вся Україна знає,
Одна не знаєш ти того.
ПЕСНЬ ВТОРАЯ
Мазепа дуже щось смутний; Стоїть Маруся біля його.
Він не балакає нічого,
Звичайно кажуть: сам не свій.
Хоч що вона його й питає,
Він буцімто недочуває.
Мовчанка їй надопекла, їй дуже, дуже жалко стало, Небога щиро заридала І так казати почала:
Маруся
Чогось ти не з добра сумуєш, Од мене утікаєш ти;
Мабуть, погане щось мудруєш, Мабуть... не любиш сироти!
Ох, серденько недобре чує,
І день, і ніченьку болить;
Не знаю, що воно віщує,
А щось мене не веселить.
Дарма, що в ту... ти знаєш... нічку, Як, погасивши в хаті свічку, Божився вік мене любить;
Тогді... як стала я твоєю,
Як розріднилася з ріднею,
Ти мусив без мене не жить; Тепер зовсім не теє діло... Мабуть, тобі я надоїла;