Пола Хокинс – Дівчина у потягу (страница 23)

Він ставить порожню пляшку на стіл, робить в мій бік кілька кроків, влаштовується на найближчому до мене стільці.

— Тоді ви, напевно, добре знали Меґан. Доволі близько, адже завітали додому.

Відчуваю, як сором залив рум’янцем обличчя, спина спітніла, від припливу адреналіну нудить. Не слід було цього казати, не слід ще більше ускладнювати брехню.

— Лише одного разу, однак я… мені відомо, де розташовано будинок, оскільки колись мешкала неподалік. — Він здивовано вигинає брови. — Далі по вулиці. В будинку номер двадцять три.

Він повільно кивнув.

— Ватсони, — промовив він. — Тож ви колишня дружина Тома?

— Так. Два роки тому я поїхала звідси.

— Проте продовжували навідуватися до Меґан в галерею?

- Іноді.

— А коли ви зустрічалися, ви… Вона розповідала про особисті речі? Про мене наприклад? — Голос його став сиплим. — Ще згадувала про кого-небудь?

Я похитала головою.

— Ні, ні. Зазвичай… просто балачки. — Тривале мовчання. Зненацька спека на кухні стала нестерпною, від кожної поверхні тхнуло антисептиком. У голові запаморочилося. Праворуч від мене столик із фотокартками в рамках. Меґан посміхалася до мене, ніби звинувачувала з посмішкою.

— Мені час, — заквапилася я. — Ви і так достатньо приділили мені часу. — Я почала підводитись, однак він схопив мене за зап’ястя, не відводячи погляду з мого обличчя.

— Не йдіть поки, — м’яко благав він. Я сіла на місце, але руку з-під його долоні забрала; відчувала себе незручно, ніби мене хотіли в чомусь обмежити. — Цей чоловік, — продовжував він, — той чоловік, з яким ви її бачили, — як вважаєте, ви змогли б його впізнати? Якби знову побачили?

Я не могла сказати, що вже зробила це у поліції. Єдине пояснення мого візиту — поліція не поставилася до мого зізнання серйозно. Якщо я визнаю правду, довіра зникне взагалі. Я знову збрехала.

— Не певна, — відповіла я. — Але гадаю, що могла би. — Я почекала трохи, а потім продовжила. — У газетах надрукували свідчення одного з приятелів Меґан. Його звали Раджеш. Я все гадала, чи то…

Скотт похитав головою.

— Раджеш Гурджал? Не розумію. Він один із митців, які колись виставляли картини в галереї. Доволі приємний хлопець, проте… Він одружений, має дітей. — Ніби це могло якось завадити. — Заждіть, — він підвівся. — Гадаю, десь є його фотокартка.

Він зник на сходах. Я відчула, як опустилися плечі, й усвідомила, що, відколи завітала, сиділа мов аршин проковтнула від напруження. Знову подивилася на фотографії у рамках: Меґан у сарафані на пляжі, обличчя крупним планом, дивовижні зелені очі. Лише Меґан. Жодної фотокартки, де б подружжя було разом.

Скотт повернувся з брошурою, яку одразу ж простягнув мені. Це виявилася листівка-оголошення про виставку в галереї. Він перегорнув її.

— Ось він, Раджеш, — промовив Скотт.

Чоловік стояв поряд з кольоровим абстрактним малюнком: він був набагато старшим, з бородою, невисокий на зріст, кремезний. Не цього чоловіка я бачила з Меґан. Не його упізнала в поліції.

— Це не він, — запевнила я. Скотт стояв поруч, роздивляючись оголошення, а потім несподівано повернувся й попрямував знову з кухні, сходами нагору. За кілька хвилин він повернувся з ноутбуком та влаштувався за кухонним столом.

— Мені здається, — почав він, відкривши пристрій та вмикаючи його. — Гадаю, міг би… — Він замовк, я спостерігала за ним — його обличчя — сама зосередженість, м’язи щелепи напружені. — Меґан відвідувала психотерапевта, — зізнався він. — Його прізвище… Абдик. Камаль Абдик. Він не з Азії, він із Сербії чи то Боснії. Проте в нього темна шкіра. Здалеку він легко міг би зійти за індуса. — Він щось поклацав у комп’ютері. — Гадаю, в нього має бути веб-сайт. Упевнений в цьому. Сподіваюся, там є фотокартка…

Він повернув ноутбук таким чином, щоб я могла бачити екран. Нахилилася ближче, щоб ліпше роздивитися.

— Це він, — підтвердила я. — Точно він.

Скотт різко закрив ноутбук. Довго-довго мовчав. Сидів, поклавши лікті на стіл, кінчики пальців притиснуті до лоба, руки тремтять.

— У неї траплялися напади тривоги, — нарешті промовив він. — Проблеми зі сном… Сеанси почалися минулого року. Достеменно не пригадую коли. — Він говорив, не дивлячись на мене, ніби сам із собою розмовляв, ніби взагалі забув про мою присутність. Саме я порадив їй звернутися до спеціаліста. Саме я підтримав її, оскільки здавалося, що я допомогти вже неспроможний. — Його голос обірвався. — Не міг їй допомогти. Вона зізналася, що в минулому в неї були такі самі проблеми — усе само минулося. Проте я наполіг… й переконав звернутися до лікаря. Його їй рекомендували. — Він відкашлявся. — Здавалося, що терапія допомагає. Вона стала щасливішою. — Скотт коротко, сумно посміхнувся.

Я простягнула руку, щоб поплескати його по плечу, — заспокійливий жест. Він різко підвівся:

— Вам уже слід йти, — рішуче сказав він. — Невдовзі приїде моя теща, вона не дасть мені спокою цілу годину, навіть дві. — На порозі, коли я вже йшла, він затримав мене за руку.

— Ми раніше ніде не зустрічалися? — поцікавився він.

На мить мені закортіло сказати: «Можливо. Ви, мабуть, бачили мене у поліцейському відділку або на вулиці. Я блукала тут суботнього вечора». — Похитала головою.

— Ні, гадаю, що ні.

Щосили поспіхом покрокувала до вокзалу. На півдорозі обернулася. Він і досі стояв на порозі й дивився мені вслід.

Я мов одержима перевіряла електронну поштову скриньку — жодного повідомлення від Тома. Наскільки ліпшим було життя ревнивих п’яниць до виникнення електронної пошти, повідомлень та мобільних телефонів — до всіх цих електронних пристроїв та слідів, що вони залишають.

Сьогодні в газетах про Меґан майже нічого не згадували. Життя триває, тож перші шпальти присвятили кризі в Туреччині, чотирирічній дівчинці з Вігана, яку покусали собаки, принизливому програшу англійської футбольної команди команді з Чорногорії. Про Меґан забули, а вона тільки-но тиждень як зникла.

Кеті запросила мене на обід. Вона не знала, чим себе зайняти, оскільки Демієн поїхав навідати матір в Бірмінгем. А її не запросив. Вони майже два роки зустрічаються, а Кеті досі не познайомилася з його матір’ю. Ми завітала до ресторану, який я ненавиджу — до «Жирафа» на Гай-стрит. Влаштувалися в самій середині залу, сповненого криками малюків, яким ще й п’яти років не виповнилося, і Кеті почала розпитувати мене, як у мене справи. Поцікавилася, де я була вчора ввечері.

— Ти з кимось познайомилася? — спитала вона, і очі її засвітилися надією. Було насправді дуже зворушливо.

Я ледь не відповіла «так», остільки то була правда, однак збрехати виявилося легше. Відповіла, що була у Вітні на зустрічі анонімних алкоголіків.

— Боже! — зніяковіла вона, втупивши очі у свій грецький салат. — А мені здалося, ти трохи хильнула. У п’ятницю.

— Так. Кидати пиячити — завдання непросте, Кеті. Не все так гладко, — зізнаюся я, відчуваючи себе жахливо: вона щиро занепокоєна тим, чи твереза я. — Але я роблю все можливе.

— Якщо тобі потрібна моя допомога… ну, ти мене розумієш… піти з тобою…

— Не зараз, — відповіла я. — Усе одно дякую.

— Знаєш, ми могли б чимось зайнятися разом. Наприклад походити до спортзали? — запропонувала вона.

Я сміюся, однак розумію, що вона не жартує, і обіцяю подумати.

Вона щойно пішла — зателефонував Демієн, він повернувся від мами, тож Кеті поїхала до нього. Хотілося їй сказати: навіщо ти квапливо кидаєшся до нього, тільки-но він телефонує? Не мені, відверто кажучи, давати поради щодо стосунків — взагалі будь-які поради, коли на те пішло — хай там як, кортить випити. (Я розмірковувала над цим відтоді, як ми влаштувалася в «Жирафі» й прищуватий офіціант запропонував келих вина, а Кеті рішуче відповіла: «Ні, дякуємо»). Я проводжаю Кеті, шкіра починає застережливо свербіти і відкидаю слушні думки («Не роби цього, ти гарно справляєшся!») Я саме взуваюся, щоб завітати до крамниці, де торгують спиртним, як дзвонить телефон. Том. Має бути Том. Я хапаю телефон із сумки, дивлюся на екран, серце глухо калатає, немов барабан.

— Привіт. — Мовчання, тож я запитую. — Усе гаразд?

Після невеличкої паузи відповідає Скотт:

— Так, усе добре. Зі мною все гаразд. Я лише телефоную подякувати вам… за вчорашнє. За те, що знайшли час мені все повідомити.

— Пусте. Не варто було…

— Я вас відволікаю?

— Ні, усе гаразд. — На тому кінці лінії повисає тиша, і я ще раз повторюю: — Усе гаразд. Ви… щось трапилося? Ви були в поліції?

— Сьогодні вдень завітала поліціянтка, яка займається зв’язками з родичами, — відповідає він. Моє серце закалатало гучніше. — Детектив Райлі. Я розповів їй про Камаля Абдика. Підказав, що має сенс із ним поспілкуватися.

— Ви розповіли їй… розказали, що спілкувалися зі мною? — В роті посохло.

— Ні, не розказував. Гадав, що… можливо… не знаю. Вирішив, краще самому згадати його ім’я. Сказав… хоча це неправда, знаю… проте я сказав, що намагався пригадати щось важливе й подумав, що поліції слід поспілкуватися з її психотерапевтом. Зізнався, що мене непокоять їхні відносини в минулому.

Я знову можу дихати.

- І що відповіла Райлі? — цікавлюся я.

— Сказала, що вони вже з ним спілкувалися, але ще раз опитають. Поставила безліч питань, чому я не пригадав про нього раніше. Вона… не знаю. Я їй не довіряю. Вона б мала бути на моєму боці, але мені весь час здається, що вона пхає свого носа в чужі справи, намагаючись мене підловити.