Пола Хокинс – Дівчина у потягу (страница 25)

— Бач, яке нещастя! — промовляє він. Мій сусід середніх років, правильна мова, добре вдягнений. — Волієте прочитати статтю?

— Якщо можна, будь ласка. Мій телефон взагалі не завантажує нічого.

Він привітно мені посміхається, передає планшет. Торкаюся заголовка, завантажується вся історія.

«За підозрою в причетності до зникнення двадцятидев’ятилітньої Меґан Гіпвелл — жінки з Вітні, яка зникла в суботу 13 липня, — заарештовано тридцятишестирічного чоловіка. Поліція доки не може підтвердити, чи заарештовано чоловіка Меґан, Скотта Гіпвелла, якого вже допитували й виносили застереження. Речник поліції на сьогоднішньому брифінгу заявив: „Ми можемо підтвердити, що поліція заарештувала чоловіка за підозрою в причетності до зникнення Меґан. Звинувачення ще не висунуто. Пошуки Меґан тривають, а ми шукаємо місце, де, за нашими підозрами, було скоєно злочин“.»

Ми саме проїжджаємо повз будинок, і вперше потяг не зупиняється на семафорі. Здіймаю голову — пізно. Промайнули. Тремтячими руками повертаю планшет господарю. Він прикро хитає головою.

— Мені дуже шкода, — співчуває він.

— Вона не померла, — заперечую я. Голос мій походить на квакання, навіть сама собі не вірю. На очі навертаються сльози. Я була у нього в гостях. Сиділа за столом навпроти нього. Дивилася йому в очі, якесь відчуття не давало спокою. Згадую про його велетенські руки, які змогли би мене розчавити, могли би її знівечити — крихітну, тендітну Меґан.

Скриплять гальма, коли ми дістаємося вокзалу Вітні, я підстрибую.

— Мені вже час, — кажу я своєму новому сусіду, який здається дещо здивованим, але все одно глибокодумно киває.

— Щасти! — вигукує він.

Я біжу платформою, сходами. Несуся в бік, протилежний людському потоку. Я майже дістаюся сходинок, спотикаюся, а далі чоловік каже: «Обережно!» Я не дивлюся на нього, оскільки не відриваю погляду від бетонних сходів, усе навколо зупинилося. На сходах пляма крові. Цікаво, як давно тут ця кров? Можливо, тиждень? Невже це моя кров? Її? Невже в його квартирі знайшли плями крові, тому й заарештували? Намагаюся пригадати кухню, вітальню. А запах: чистоти та антисептика. Невже хлорка? Не знаю, зараз не пам’ятаю. Єдине, що пам’ятаю ясно: його спітнілу спину та запах пива з рота.

Біжу повз підземний перехід, спотикаюся на розі Бленгейм-роуд. Я тамую подих, оскільки несусь тротуаром, опустивши голову — надто боюся підводити очі, проте коли здіймаю — нічого не бачу.

Біля будинку Скотта — жодного фургона, жодної поліцейської автівки. Невже закінчили обшук у будинку? Якщо б щось знайшли, неодмінно ще були б на місці; обшук триває годинами: потрібно обшукати всі кімнати, запротоколювати докази. Прискорюю крок. Коли дістаюся будинку Скотта, глибоко зітхаю. Фіранки причинені і нагорі, і внизу. Фіранки на вікнах сусіднього дома смикаються. За мною спостерігають. Ступаю на поріг, підіймаю руку. Не слід було приходити. Не знаю, що тут роблю. Просто воліла побачити. Воліла дізнатися. На мить мене розривають два відчуття: попри природний інстинкт постукати у двері, чи то втекти. Я повертаюся, щоби піти, але цієї самої миті двері відчиняються.

Не встигаю я і поворушитися, він хапає мене рукою за передпліччя, тягне до себе. Губи зловісно стиснуті, очі божевільні. Він у відчаї. Мене охоплюють збудження та жах, бачу, як наближається темрява. Розтуляю рота, щоб закричати, проте запізно, він уже втягує мене в дім й грюкає за мною дверима.

Мeґан

Четвер, 21 березня 2013 року

Я ніколи не програю. І йому слід про це знати. Я ніколи не програю у вирішальних іграх.

Темний екран телефону. Уперто, нахабно темний. Ані повідомлень, ані неприйнятих дзвінків. Щоразу, коли дивлюся на нього, таке відчуття, мов мені дали ляпаса — я все закипаю та закипаю. Що стало зі мною в тому готельному номері? Про що я думала? Припустила, що нас щось пов’язує? Що між нами щось справжнє? Він не мав жодного наміру кудись йти зі мною. Однак я на мить повірила — більш ніж на мить — і саме це мене по-справжньому розлючує. От дурепа! Яка легковірність! Він увесь час з мене сміявся.

Якщо він вважає, що я сидітиму та рюмсатиму через нього — помиляється! Проживу й без нього, я прекрасно можу жити й без нього, але я не люблю програвати. Не в моєму характері. На мене взагалі це не схоже. То не мене відкинули — я сама пішла.

Сама звожу себе з розуму, проте нічого не можу вдіяти. Постійно згадую той день у готелі, знов і знов пригадую його слова, свої відчуття.

Мерзотник!

Якщо він вважає, що я просто зникну, тишком піду — помиляється. Якщо він невдовзі не візьме слухавку, я припиню телефонувати йому на мобільний й почну телефонувати додому. Не дозволю себе просто ігнорувати.

Після сніданку Скотт просить мене скасувати візит до психотерапевта. Я нічого не відповідаю. Роблю вигляд, що його не почула.

— Дейв запросив нас на обід, — сповіщає він. — Ми вже вічність нікуди не виходили. Ти не могла б перенести візит?

Він розмовляє весело, ніби це звичайнісіньке прохання, але я відчуваю, що він за мною спостерігає, не зводячи очей. Ми на межі сварки, я маю бути обачною.

— Не можу, Скотте, запізно, — відмовляюсь я. — Чом би тобі натомість не запросити Дейва з Карен у суботу до нас? — Лише думка про те, що потрібно буде на вихідних розважати Дейва з Карен, стомлює, проте я готова йти на компроміс.

— Запізно, — відповідає він і ставить переді мною на стіл філіжанку кави. На мить він затримує руку на моєму плечі й каже: — Скасуй зустріч, домовились? — Й виходить з кухні.

Тільки-но за ним зачиняються двері, я хапаю філіжанку з кавою та жбурляю її об стіну.

Я могла би запевнити себе, що це насправді не відмова. Могла би переконати себе, що він лише намагається вчинити правильно і з моральної точки зору, і з професійної. Проте я знаю, що це неправда. Чи то не вся правда, оскільки, якщо когось хочеш довести до нестями, мораль (і звичайно професійність) ні до чого. Людина робить усе, щоб отримати бажане. Він просто не надто сильно мене бажає.

Увесь вечір я не відповідала на Скоттові дзвінки, спізнилася на сеанс, увійшла рішуче до нього в кабінет, не промовивши ані слова секретарці. Він сидів за столом, щось писав. Коли я ввійшла, підвів погляд, навіть не посміхнувся, потім знову заглибився у свої папери. Я встала у нього перед столом, очікуючи, коли він зверне на мене увагу. Здавалося, промайнула ціла вічність, коли він нарешті підвів очі.

— З вами все гаразд? — поцікавився він, а потім посміхнувся. — Ви спізнилися.

Я ледь не задихнулася від обурення. Я обійшла стіл, притулилася до нього, моя нога торкнулася його стегна. Він трохи посунувся назад.

— Меґан, — продовжував він офіційним тоном, — з вами все гаразд?

Я похитала головою. Я простягнула йому руку, він торкнувся її.

— Меґан, — знову промовив він, хитаючи головою.

Я мовчала.

— Не можна… Ти повинна сісти, давай поговоримо.

Я похитала головою.

— Меґан.

Щоразу коли він промовляв моє ім’я, його голос слабшав.

Він підвівся, обігнув стіл, відійшов від мене. Затримався посередині кімнати.

— Припини, — наказав він діловим, навіть різким тоном. — Сідай.

Підійшла до нього, поклала одну руку на талію, іншу на груди. Він перехопив мої зап’ястя та усунувся від мене.

— Меґан, припини. Не можна… ми не можемо… — Він відвернувся.

— Камалю, — голос зривався. Я ненавиділа свій голос. — Будь ласка.

— Це… тут. Це неприпустимо. Це нормально, повір мені, але…

Тоді я сказала йому, що хочу бути з ним.

— Це перенесення, Меґан, — пояснив він. — Таке час від часу трапляється. Зі мною теж таке було. Відверто кажучи, минулого разу мені слід було самому торкнутися цієї теми. Мені дуже шкода.

Мені хотілося кричати. Він говорив про це настільки банально, мляво, як про щось неважливе.

— Ти натякаєш, що нічого до мене не відчуваєш? — спитала я його. — Кажеш, що я все це собі вигадала?

Він похитав головою.

— Меґан, ти маєш зрозуміти, мені не слід було так далеко заходити.

Я наближаюся до нього, кладу руки на стегна, силоміць розвертаю до себе. Він знов хапає мене за руки, його довгі пальці стискають мої зап’ястя.

— Я можу втратити роботу, — сказав він, і ось тут я не на жарт розлютилася.

Сердито та несамовито відштовхую його. Він намагається мене затримати, але не може. Я кричу на нього, кажу, що плювати хотіла на його роботу. Він хоче мене заспокоїти — певно, побоюється того, що подумає про нього секретарка та інші пацієнти. Він схопив мене за плечі, великі пальці занурилися в м’яку плоть моїх передпліч, він наказав мені заспокоїтися, припинити поводитися немов дитина. Він боляче мене труснув; на мить мені здалося, що він дасть мені ляпаса.

Поцілувала його в губи, сильно прикусила нижню губу; відчула присмак його крові в роті. Він відштовхнув мене.

Дорогою додому замишляла помсту. Розмірковувала над тим, що могла би з ним зробити. Могла б добитися його звільнення чи того гірше. Проте не буду — надто сильно його кохаю. Не хочу завдавати болю. І навіть його відмова мене вже не ображає. Найбільше мене непокоїть те, що я не дісталася кінця своєї історії, тож не можу розпочати її з кимось іншим. Надто важко.

Не бажаю повертатися додому, оскільки не знаю, яким чином стану пояснювати синці на руках.

Рейчел

Понеділок, 22 липня 2013 року