Пола Хокинс – Дівчина у потягу (страница 27)

Цілий день очікувала на детальніші новини: яке звинувачення висунуто? Викрадення? Насильство? Чи ще гірше. Я чекала, що поліція повідомить, де вона, де він її тримає. Показали знімки Бленгейм-роуд, вокзалу, вхідних дверей будинку Скотта. Репортер розмірковував над тим, як же пояснити той факт, що ані телефон Меґан, ані її банківські картки не діють вже понад тиждень.

Неодноразово телефонував Том. Я не брала слухавку. Мені і так відомо, чого він бажає. Він воліє запитати, навіщо вчора вранці я була у Скотта Гіпвелла. Нехай гадає. Його це взагалі не обходить. Не все на світі обертається навколо нього. Уявляю, як він усе одно телефонує за наказом дружини. Їй я не повинна взагалі нічого пояснювати.

Я чекала, чекала, досі жодних звинувачень, проте багато нового дізналися про Камаля, перевіреного спеціаліста з відновлення душевного здоров’я, який вислуховував всі таємниці та негаразди Меґан. Лікаря, який вкрався в довір’я, а потім зловжив її довірливістю. Який її звабив, а потім… хто знає, що потім.

Я дізналася, що він мусульманин, із Боснії, вцілілий після Балканського конфлікту, який у віці п’ятнадцяти років утік до Британії. Що таке жорстокість, знає не з чужих слів: утратив батька та двох старших братів у містечку Сребреніця в Боснії. Він засуджує домашнє насильство. Що більше читаю про Камаля, то більше переконуюся, що я мала рацію: правильно вчинила, що розповіла про нього поліції, правильно, що зв’язалася зі Скоттом.

Підводжуся, вдягаю халат, квапливо спускаюся, вмикаю телебачення. Сьогодні маю намір цілий день залишатися вдома. Якщо Кеті зненацька повернеться додому, я можу поскаржитися, що захворіла. Роблю собі філіжанку кави, влаштовуюся перед телевізором й очікую.

Близько третьої я занудилася. Утомившись слухати про відсотки та педофіла дев’яностих років, я засмутилася, коли нічого не почула ані про Меґан, ані про Камаля, тому пішла до крамниці та придбала дві пляшечки білого вина.

Я майже допиваю першу пляшку, коли це відбувається. Тепер у новинах висвітлюють дещо інше, камера хитається, ведучи зйомки з якоїсь напівпобудованої (або напівзруйнованої) будівлі, на відстані видні якісь спалахи. Сирія? Єгипет? Може, Судан? Звук у мене вимкнений, та я не зважаю. А потім помічаю: стрічка, що біжить знизу екрана, повідомляє, що уряд зіткнувся з необхідністю скорочення витрат на юридичну підтримку населення, що Фернандо Торрес на чотири тижні залишиться поза грою через розтягнуте сухожилля, що підозрюваного в справі зникнення Меґан Гіпвелл відпустили без висунення обвинувачення.

Я ставлю келих на стіл, хапаю пульт, роблю телевізор голосніше, голосніше, голосніше. Це неможливо. Продовжується репортаж з місця воєнних дій, він усе не закінчується, тиск у мене посилюється, але врешті-решт сюжет закінчується, повертаються до студії, диктор повідомляє:

— Камаль Абдик, чоловік, якого вчора було заарештовано у зв’язку зі зникненням Меґан Гіпвелл, був звільнений з-під арешту без висування звинувачень. Абдика, психотерапевта місіс Гіпвелл, було затримано вчора, але сьогодні вранці було звільнено через недостатність доказів.

Далі я вже нічого не чую. Просто сиджу перед телевізором, в очах тьмариться, у вухах гуде, і я думаю: «Вони заарештували його. Заарештували, а потім відпустили».

Нагорі трохи пізніше. Я надто багато випила, тому екран комп’ютера розпливається перед очима, усе подвоюється, потроюється. Можу прочитати тільки тоді, коли прикрию рукою одне око. Від таких зусиль болить голова. Кеті вже вдома, вона кликала мене, але я відповіла, що нездужаю і вже лягла. Вона знає, що я напилася.

Усередині плескається спиртне. Відчуваю нудоту. Несила думати. Не слід було починати так рано пиячити. Не слід взагалі було пити. Годину тому я телефонувала Скоттові, потім ще раз кілька хвилин тому. Можливо, треба було зателефонувати ще раніше? Мені просто кортить знати, як Камаль ошукав поліцію. У яку брехню повірили поліціянти? Поліція все зганьбила. Йолопи. Це все Райлі, її помилка. Я певна.

Газети нічого не пояснили. Тепер вони повідомляють, що взагалі не йшлося про звинувачування в домашньому насильстві. То була помилка. Вони зробили з нього винуватця.

Більше пити не хочу. Знаю, що необхідно решту вихлюпнути у зливник, оскільки, якщо залишити до ранку, завтра я прокинуся й одразу почну пиячити. А якщо вже розпочну, потім не зупинитися. Я маю вихлюпнути у зливник, але знаю, що так не вчиню. Потрібно ж уранці на щось сподіватися.

Сутінки, я чую, як хтось вигукує її ім’я. Спершу тихо, потім усе голосніше. Хтось відчайдушно, розгнівано кличе Меґан. Це Скотт — він нещасливий із нею. Він кличе знову і знову. Здається, це сон. Намагаюся вхопитися за нього, затримати, проте що більше намагаюся учепитися за цей крик, то більше він слабшає та віддаляється.

Середа, 24 липня 2013 року

Я прокидаюся від тихого стукоту в двері. У вікна стукає дощ; уже початок на дев’яту, але за вікнами, здається, темрява. Кеті м’яко відчиняє двері, зазирає в кімнату.

— Рейчел? Ти як почуваєшся? — Помічає поряд з моїм ліжком пляшку, одразу ж плечі згорбилися. — Рейчел, Рейчел! — Вона наближається до ліжка, підіймає пляшку. Я надто збентежена, щоб щось сказати. — Ти збираєшся на роботу? — запитує вона. — А вчора ходила?

І, не чекаючи на мою відповідь, повертається, щоб піти, мимохідь додаючи:

— Якщо так продовжуватимеш — тебе звільнять.

Треба все їй розповісти, бо вона вже і так на мене сердиться. Слід піти за нею та зізнатися: мене звільнили ще кілька місяців тому за те, що з’явилася п’яна в дим після тригодинного обіду з клієнтом, під час якого спромоглася настільки непрофесійно та грубо поводитися, що він припинив співпрацю з нашою фірмою. Коли заплющую очі, досі пам’ятаю самий кінець цього обіду, вираз обличчя офіціантки, коли вона протягувала мені мій піджак, як, хитаючись, шкандибала конторою, а всі озиралися та дивилися на мене. З одного боку мене підтримував Мартин Майлз: «Гадаю, тобі краще піти додому, Рейчел!»

Гуркіт грому, небо роздирає блискавка. Я схоплююсь. Про що я вчора міркувала? Перевіряю свою маленьку чорну книжку — ніяких нових нотаток зі вчорашнього обіду, відомості про Камаля: вік, національність, звинувачення в домашньому насильстві. Хапаю ручку та перекреслюю останній пункт.

Унизу роблю собі каву та вмикаю телевізор. Вчора поліція влаштувала прес-конференцію, на «Скай Ньюз» демонструють кадри з цієї конференції. Там присутній детектив Ґаскілл — блідий, виснажений, стриманий. Мерзотник. Він навіть жодного разу не згадує прізвища Камаля, тільки повідомляє, що підозрюваного затримали, опитали, але відпустили, не висунувши звинувачення. Розслідування триває. Камера крупним планом показує згорбленого Скотта, який явно відчуває себе незручно під прицілом камер, обличчя викривлене мукою. Серце крається, коли його бачу. Він говорить тихо, опустивши очі. Він каже, що надії не втрачає попри все, що каже поліція, він досі вірить, що Меґан повернеться додому.

Слова виходять порожніми, нещирими, однак, не дивлячись йому в очі, я не розумію чому. Не можу впевнено сказати, чому він насправді не вірить в те, що вона повернеться: чи тому, що вся віра, яку він колись мав, розвіялася завдяки подіям кількох минулих днів, чи тому, що він достеменно знає, що додому вона ніколи вже не повернеться.

І лише тут мені спадає на думку: я ж учора йому телефонувала. Один раз? Двічі? Поспіхом кидаюся нагору за телефоном, він заплутався у скупченій білизні на ліжку. Три неприйнятих дзвінки: один він Тома, два від Скотта. Жодних повідомлень. Том телефонував учора ввечері, а перший дзвінок від Скотта пізніше, майже опівночі. Другий сьогодні вранці, лише кілька хвилин тому.

Настрій трохи поліпшується. Гарні новини. Попри всі витівки його матусі, попри всі прозорі підтексти («Щиро дякуємо вам за допомогу, а тепер йдіть геть»), Скотт воліє зі мною поговорити. Я йому потрібна. Моє серце миттєво сповнюється любов’ю до Кеті за те, що вона вилила решту вина. Мені потрібен ясний розум. Задля Скотта. Йому потрібно, щоб я мислила тверезо.

Беру душ, вдягаюся, роблю ще філіжанку кави, а потім сідаю у вітальні, тримаючи поряд маленьку чорну книжечку, й телефоную Скотту.

— Ви мали мені розповісти, — каже він, тільки-но приймає дзвінок, — хто ви є. — Тон його холодний, рівний. У животі все стискається. Йому все відомо. — Я розмовляв із детективом Райлі після того, як Камаля звільнили. Він спростовував, що в них був роман. За словами Райлі, свідок, який на це натякав, ненадійний. Алкоголічка. Можливо, з нестабільною психікою. Вона не стала називати ім’я цього свідка, проте я й сам дотямив, кого вона мала на увазі — вас.

— Але… ні, - заперечую я. — Ні. Я не… Я не пила, коли їх бачила. То було о пів на дев’яту ранку. — Ніби це щось змінює. - І вони ж знайшли докази, про це повідомляли в новинах. Вони знайшли…

— Докази виявилися недостатніми.

Зв’язок обривається.

П’ятниця, 26 липня 2013 року

Я більше не їжджу на вдавану роботу. Припинила вдавати, що працюю. Я майже не вилізаю з ліжка. Якщо не помиляюся, востаннє чистила зуби в середу. Продовжую симулювати хворобу, хоча впевнена, що нікого цим не ошукаю.

Мені несила вставати, одягатися, сідати в потяг, виходити на вокзалі в Лондоні, блукати вулицями. Це доволі важко, коли світить сонце, а коли ллє дощ — взагалі неможливо. Сьогодні вже третій день поспіль ллє холодний, сильний дощ.