Пола Хокинс – Дівчина у потягу (страница 28)

Я не можу спати, і тепер не через спиртне — мене мучать кошмари. Я десь у пастці, знаю, що за мною хтось йде, і вихід є, я точно знаю, що вихід є, бачила його раніше, тільки не можу знайти. А коли той, хто гнався, мене хапає, я не можу кричати. Намагаюся — всмоктую повітря в легені, потім щосили видихаю — проте жодного звуку, лише сипіння, ніби хтось помирає й не може дихати.

Іноді вві сні я опиняюсь у підземному переході на Бленгейм-роуд, шлях назад заблоковано, і вперед рухатися я не можу, оскільки там щось є, хтось на мене чекає — прокидаюся охоплена жахом.

Її ніколи не знайдуть. З кожним днем, із кожною годиною, що минає, я дедалі більше в цьому впевнююся. Вона стане однією із зниклих без вісти, її ім’я залишиться в одній із нерозкритих справ: загубилася, зникла, тіло не знайдене. І Скотт ніколи не отримає ані справедливості, ані спокою. У нього не буде могилки, де б він міг побиватися; він ніколи не дізнається, що з нею сталося. Справу так і не буде закрито, не буде рішення суду. Мені болить, коли лежу та розмірковую над цим. Немає більшої муки, немає більшого болю, ніж невідомість, якій немає ані кінця, ані краю.

Я написала йому. Визнала свою проблему, а потім знову збрехала, коли запевнила, що контролюю ситуацію й шукаю допомоги. Написала, що не є психічно хворою. Хоча сама більше не знаю, чи то є правда. Переконала його, що впевнена в тому, що бачила. Того дня, коли їх бачила, не пила ані краплини. Хоча б це — чиста правда. Він не відповів. А я й не очікувала. Мене від нього «відрубали», відгородили. Я так і не сказала те, що воліла йому сказати. Не можу про таке писати — це неправильно. Я хочу, щоб він знав, як мені шкода, що поліція не знайшла достатньо доказів, щоб звинуватити Камаля, щоб сказати: «Погляньте, це ж він». Я повинна була щось бачити. Тієї суботи, мала ретельніше придивлятися.

Я промокла наскрізь, змерзла, кінчики пальців побіліли та зморщилися, голова болить від похмілля, яке розпочалося десь о пів на шосту. Усе правильно, беручи до уваги, що почала я пити ще до обіду. Я вийшла за черговою пляшкою, але на заваді встав банкомат, на екрані з’явився довгоочікуваний напис: «Коштів на вашому рахунку недостатньо».

Після невдачі я пішла гуляти. Безцільно блукала вулицями близько години під зливою. В Ешбері я єдина людина на вулиці. У якусь мить цієї прогулянки я вирішила, що маю щось зробити. Потрібно загладити провину за власну непридатність.

Зараз мокра до нитки та майже твереза маю намір зателефонувати Тому. Не хочу знати, що робила, що казала тієї суботи, але маю це дізнатися. Він надасть мені якийсь поштовх. Я чомусь певна, що проґавила щось важливе. Можливо, це знов таки самообман, чергова спроба довести собі, що я чогось варта. Проте, мабуть, так воно і є насправді.

— Я намагаюся дістатися до тебе з понеділка, — говорить Том, коли відповідає на дзвінок. — Я телефонував до тебе на роботу, — додає він і не закінчує фразу.

Я одразу ж наїжачилася, відчуваючи сором та ніяковість.

— Мені потрібно з тобою поговорити, — кажу я. — Про суботній вечір. Про той самий суботній вечір.

— Про що йдеться? Це мені потрібно з тобою поговорити про понеділок, Рейчел. Що ти робила в будинку Скотта Гіпвелла?

— Це неважливо, Томе…

— Ні, чорт забирай, дуже важливо! Що ти там робила? Ти ж розумієш, чи не так, що він міг… я хочу сказати, що нам ще нічого не відомо, згодна? Він міг щось зробити з нею. Міг? З власною дружиною?

— Він нічого з нею не робив, — впевнено відповідаю я. — Це не він.

— Звідки ти знаєш, чорт забирай? Рейчел, що відбувається?

— Я просто… Ти маєш мені вірити. Телефоную не заради цього. Мені потрібно поговорити з тобою про ту суботу. Про повідомлення, що ти мені залишив. Ти був такий розгніваний. Сказав: «Ти налякала Анну».

— Так і було. Вона побачила, як ти плентаєшся вулицею, вигукуєш образи. Вона по-справжньому злякалася після всього того, що сталося минулого разу. З Еві.

— Вона… вона щось зробила?

— Що зробила?

— Мені?

— Що, наприклад?

— У мені поріз, Томе. На голові. І кров.

— Ти звинувачуєш Анну в тому, що вона щось тобі заподіяла? — Тепер він уже волає, розлютився не на жарт. — Рейчел, не до жартів! Уже досить! Я переконував Анну — і не один раз — не звертатися до поліції через тебе, проте, якщо ти будеш так продовжувати — непокоїти нас, вигадувати історії…

— Томе, я ні в чому її не звинувачую. Я тільки-но намагаюся все прояснити. Я не…

— Ти нічого не пам’ятаєш! Певна річ! Рейчел нічого не пам’ятає. — Він стомлено зітхає. — Послухай. Анна тебе бачила — ти була п’яна та агресивна. Вона повернулася додому і все мені розповіла, вона була засмучена, тож я вийшов на вулицю тебе шукати. Ти гуляла вулицею. Гадаю, ти, мабуть, десь впала. Ти була надто засмучена. Порізала собі руку.

— Я не…

— Але в тебе на руці була кров. Не знаю, звідки вона там узялася. Я сказав тобі, що відвезу додому, але ти не слухала. Ти була неконтрольована, поводилася незрозуміло. Ти пішла геть, я пішов за автівкою, коли повернувся, тебе вже не було. Я поїхав на вокзал, але тебе не побачив. Трохи ще покружляв — Анна непокоїлася, що ти вештаєшся десь неподалік, що можеш повернутися, що намагатимешся потрапити в дім. Я побоювався, що ти десь впадеш або потрапиш у якусь халепу… Доїхав до самого Ешбері. Подзвонив у квартиру, але тебе вдома не було. Кілька разів я тобі телефонував. Залишив повідомлення. Так, я сердився. Я по-справжньому розлютився на той час.

— Томе, мені шкода, — кажу я. — Мені дуже-дуже шкода.

— Знаю, — відповідає він. — Ти завжди так говориш.

— Ти сказав, що я кричала на Анну, — від самої думки я щулилася від жаху. — А що я їй казала?

— Гадки не маю, — відрізає він. — Волієш, щоб я пішов її спитав? Можливо, бажаєш з нею про це поспілкуватися?

— Томе…

— Ні, чесно, яке це зараз має значення?

— Ти того вечора бачив Меґан Гіпвелл?

— Ні, - зараз в його голосі звучало занепокоєння. — А що? А ти? Ти же нічого не заподіяла, ні?

— Ні, певна річ, ні.

Він мовчить.

— А навіщо, Рейчел, ти в такому разі про це запитуєш? Рейчел, якщо тобі щось відомо…

— Нічого мені не відомо, — заперечую я. — Я нічого не бачила.

— А навіщо ти ходила в понеділок до Гіпвеллів? Будь ласка, зізнайся мені, щоб я міг заспокоїти Анну. Вона хвилюється.

— Я мала йому дещо повідомити. Дещо, на мій погляд, дуже важливе.

— Ти її не бачила, проте маєш щось важливе повідомити її чоловікові?

Секунду я розмірковую. Не знаю, наскільки можна бути з ним відвертою. Можливо, слід тримати все в таємниці задля Скотта?

— Це стосовно Меґан, — зізнаюся я. — У неї був роман.

— Зачекай… ви були знайомі?

— Трохи, — відповідаю я.

— Звідки?

— Через галерею.

— Зрозуміло, — каже він. — І хто ж цей хлопець?

- Її психотерапевт, — відповідаю я. — Камаль Абдик. Я бачила їх разом.

— Справді? Той хлопець, якого заарештували? Я гадав, його вже відпустили.

— Відпустили. Це моя помилка, тому що я ненадійний свідок.

Том сміється. Тихо, співчутливо, він не кепкує з мене.

— Рейчел, облиш. Ти вчинила правильно, що прийшла до нього. Певен, річ не тільки в тобі. — Десь на відстані чую белькіт дитини, Том щось відповідає вбік, я не чую. — Мені вже час іти, — каже він. Я уявляю, як він натискає відбій, підхоплює маленьку дівчинку, цілує її, обіймає дружину. Ніж у моєму серце прокручується раз, другий, третій.

Понеділок, 29 липня 2013 року

8:07 — я в потягу. Повертаюся до вдаваної роботи. Кеті всі вихідні була в Демієна, а коли я побачила її вчора ввечері, не залишила жодного шансу мене полаяти — одразу ж почала виправдовуватися за власну поведінку, сказала, що по-справжньому кепсько себе почувала, але потім взялася за розум та перегорнула нову сторінку свого життя. Вона вибачення прийняла, чи то вдала, що прийняла. Обійняла мене. Люб’язність з великої літери.

У новинах про Меґан майже не згадували. Лише в «Санді Таймс» з’явився коментар про некомпетентність поліції, де було коротке посилання і на цю справу, в якому цитували анонімне джерело з Королівської служби карного переслідування: «Одна з численних справ, де поліція поспіхом заарештувала підозрюваного, опираючись на безпідставні чи то спотворені докази».

Ми дістаємося семафора. Я відчуваю вже знайоме торохтіння та поштовх, потяг уповільнюється, я здіймаю голову, тому що не можу вчинити інакше, проте вже нічого не бачу. Двері зачинено, фіранки запнуто. Видно тільки дощ, широкі смуги дощових потоків, брудні калюжі в кінці двора.

З якоїсь примхи я виходжу з потяга у Вітні. Том не став мені у пригоді, проте, можливо, допоможе інший чоловік — той рудоволосий. Я чекаю, поки на сходах не залишиться пасажирів, а потім сідаю на єдину лаву на платформі під навісом. Може, мені пощастить. Можливо, побачу, як він сідає в потяг. Потім могла б піти за ним, заговорити. Розмова з ним — єдине, що мені залишилося, мій останній шанс. Якщо і це не спрацює, викину все з голови. Просто викину все з голови.

Минає півгодини. Щоразу, почувши кроки на сходах, я відчуваю, що моє серце прискорює биття. Щоразу, як я почую цокіт підборів, мене охоплює тривога. Якщо мене тут побачить Анна — неприємності не заставлять чекати. Том мене попереджав. Він переконав її не звертатися до поліції, але, якщо я продовжуватиму…

Чверть на десяту. Якщо тільки він не починає працювати дуже пізно, я його пропустила. Дощ припускає сильніше. Чергового безцільного дня в Лондоні я більше не витримаю. Єдині гроші — десять фунтів, що я позичила в Кеті. Не можна одразу все витрачати, доки я не наберуся духу й не звернуся по гроші до мами. Я спускаюся сходами з наміром дістатися протилежної платформи підземним переходом та повернутися в Ешбері, аж раптом помічаю Скотта, який квапливо біжить від газетного кіоску в протилежний від входу у вокзал бік, високо піднявши комір піджака.