Пола Хокинс – Дівчина у потягу (страница 24)

Як не смішно, але мені приємно, що вона йому також не сподобалася; ще одна спільна наша риса, ще одна нитка, яка нас пов’язує.

— Я лише хотів вам подякувати. За те, що завітали. Це було, чесно кажучи… звучить дивно, проте було приємно розмовляти з людиною, яка… зі сторонньою людиною. Мені здалося, що я міг міркувати більш раціонально. Після того як ви пішли, я почав пригадувати про їхнє знайомство — Абдика та Меґан, я маю на увазі, - про те, як вона поводилася, коли поверталася після сеансу. З’явилася в ній якась… якась легкість. — Він голосно зітхає. — Не знаю. Можливо, я просто все вигадую.

У мене виникає знайоме вчорашнє відчуття — що він уже розмовляє не зі мною, а просто розмовляє. Я стала для нього такою собі «жилеткою». Я навіть радію, що стала йому в пригоді.

— Я знову цілий день перебирав речі Меґан, — зізнається він. — Уже обшукав нашу спальню, увесь будинок разів шість, щось шукав, якусь підказку, яка б мені натякнула, де вона може бути. Можливо, якісь його сліди. Нічого. Ні листів електронною поштою, ні звичайних листів — нічого. Я розмірковував над тим, щоб самому йому зателефонувати, проте кабінет його сьогодні закрито, а номер мобільного не можу знайти.

- І ви вважаєте це слушною думкою, так? — цікавлюся я. — Я маю на увазі, можливо, краще залишити цю справу поліції? — Не хочу промовляти це вголос, однак ми обоє вважаємо одне й те саме: він небезпечний. Або, принаймні, він може бути небезпечним.

— Не знаю, відверто кажу: не знаю. — У його голосі такий відчай — чути боляче, але я нічим не можу зарадити. Чую його дихання на тому кінці лінії: переривчасте, прискорене, ніби він наляканий. Хочу спитати, чи все з ним гаразд, проте не можу: моє запитання пролунає недоречно, зухвало.

— Бачив сьогодні вашого колишнього чоловіка, — промовляє він, а я відчуваю, як ворушиться волосся в мене на руках.

— То й що?

— Я вийшов забрати газети, побачив його на вулиці. Він поцікавився, як я. Чи є якісь новини.

— То й що? — знову повторила я єдине, що змогла промовити — слів бракувало. Не бажаю розмовляти з ним про Тома. Томові відомо, що я не знайома з Меґан Гіпвелл. Тому відомо, що я була на Бленгейм-роуд у той вечір, коли вона зникла.

— Я нічого про вас не казав. Я не… ну, ви розумієте… Не був певний, чи слід казати про те, що ми познайомилися.

— Не слід… вважаю, що не варто. Не знаю. Напевно, це видасться дивним.

— Гаразд, — погоджується він.

Тривале мовчання. Я чекаю, поки втамується серцебиття. Гадаю, йому вже час натиснути відбій, однак він запитує:

— Вона насправді ніколи про мене не згадувала?

— Звісно… звісно згадувала! — відповідаю я. — Ми не так часто розмовляли, проте…

— Проте ви навідувалися до нашого будинку. Меґан ніколи не запрошує гостей. Вона дійсно дуже закрита людина, надто оберігає власний простір.

Я намагаюся знайти пояснення. Навіщо я взагалі казала йому про цей будинок!

— Навідувалася просто взяти книгу.

— Невже? — він мені не вірить. Меґан не любить читати. Пригадую будинок — на полицях жодної книжки. — А що вона розповідала? Про мене?

— Вона була дуже щасливою, — намагаюся вивернутися я із складного становища. — Із вами, я маю на увазі. Ваші відносини. — Уже промовляючи ці слова, відчуваю, наскільки дивними вони здаються, однак я не можу сказати нічого конкретного, тож намагаюся врятуватися. — Відверто кажучи, у мене самої були важкі часи в подружньому житті, і я вважала ваш шлюб зовсім іншим. Вона вся світилася, коли згадувала про вас. — Яка жахлива банальність!

— Правда? — Здається, він не помічає, у голосі лунають нотки туги. — Приємно чути. — Він замовкає. Я чую його подих: прискорений та зверхній. — Ми… страшенно посварилися, — зізнається він. — Того вечора, коли вона пішла. Не хочу навіть думати про те, що вона розгнівалася на мене, коли… — він не договорює.

— Впевнена, вона довго на вас не сердилася, — заспокоюю я. — Подружжя сваряться. Подружжя постійно сваряться.

— Однак ця сварка була жахливою, я не можу… таке відчуття, ніби я не можу нікому розповісти, оскільки, тільки-но розповім, на мене дивитимуться як на винуватця.

У його голосі лунають інші нотки: страх, відчуття провини.

— Не пам’ятаю, що спричинило сварку, — зізнається він, спочатку я йому ні трішки не вірю, але потім пригадую всі ті чвари, причини яких я сама забула, й прикушую язика. — Стало гаряче. Я був дуже… дуже жорстоко поставився до неї. Мерзотник! Який мерзотник! Вона засмутилася. Пішла нагору, поклала речі в сумку. Не знаю, що саме взяла, але я помітив, що зникла її зубна щітка, тож я знав, що додому вона повертатися не планувала. Я вирішив… подумав, що вона, напевно, пішла переночувати до Тари. Якось подібне вже траплялося. Лише один-єдиний раз. У неї не було звички ночувати в подруг.

— Я навіть не побіг за нею, — продовжував він, і мені знову спало на думку, що він насправді говорить не зі мною — він просто сповідується. Він ніби сидить у сповідальні, а я по інший бік, ніхто мене не бачить, не знає. — Я просто її відпустив.

— Ви посварилися в суботу ввечері?

— Так. Тоді я бачив її востаннє.

Існував свідок, який бачив її — чи то ліпше сказати, бачив «жінку, схожу на опис», — як вона прямувала на вокзал Вітні близько пів на восьму. Я дізналася про це з газет. Біля вокзалу її бачили востаннє. Ніхто не пам’ятає, що бачив її на платформі або у потягу. У Вітні немає камер відеоспостереження, і в містечку Колі її на камерах не зафіксовано, хоча протоколи поліції говорять, що це не є доказом того, що її там не було, остільки на вокзалі «значні сліпі зони».

— О котрій годині ви намагалися з нею зв’язатися? — запитую я. Чергове тривале мовчання.

— Я… я пішов до паба. До «Роуз», ви його знаєте, одразу ж за рогом, на Кінґлі-роуд. Мені потрібно було охолонути, щоб у голові прояснилося. Випив кілька кухлів пива та повернувся додому. Було близько десятої. Я сподівався, що їй вистачило часу охолонути, що вона повернулася. Проте дома її не було.

— А ви намагалися зателефонувати їй десь о десятій?

— Ні. — Зараз його голос нагадував ледь чутний шепіт. — Ні, не намагався. Я випив ще кілька бляшанок пива вдома, подивився телевізор. Потім ліг спати.

Я пригадую всі ті чвари, що виникали між нами з Томом, всі ті жахливі речі, що я казала спересердя, всі ті вибігання на вулицю, крики, бажання більше ніколи в житті його не бачити. Він завжди телефонував, завжди мене заспокоював, умовляв повертатися додому.

— Тільки-но уявив собі, як вона сидить у Тари на кухні та розказує, яке я лайно. Тож я залишив ситуацію напризволяще.

Він залишив ситуацію напризволяще. Звучить безсердечно, жорстоко, не дивно, що він нікому не воліє про таке розповідати.

Я взагалі здивована, що він хоч комусь зізнався. Я уявляла собі Скотта зовсім іншим. Скотт, якого я знала, стояв за спиною в Меґан на веранді, поклавши свої велетенські руки на її тендітні плечі, руки, які готові захистити її від будь-якої небезпеки.

Я вже готова натискати відбій, проте Скотт продовжує зізнання.

— Прокинувся рано. На телефоні жодного повідомлення. Панікувати не став — вирішив, що вона з Тарою й досі на мене злиться. Зателефонував їй кілька разів, потім залишив телефонне повідомлення, але й тоді не запанікував. Гадав, що вона, мабуть, досі спить або просто ігнорує мене. Усе не міг знайти номер Тари, проте у мене була її адреса — вона зазначена на візитній картці, що лежала на письмовому столі Меґан.

Дивно, якщо він не хвилювався, навіщо взагалі навідувати Тару, проте я мовчу. Нехай розповідає.

— На початку десятої дістався квартири Тари, відгукнулася вона не одразу, проте, коли двері відчинила, виглядала щиро здивованою, побачивши мене. Менше за все вона сподівалася побачити мене на порозі свого будинку цієї ранньої години, а потім я дізнався… Саме тоді я зрозумів… Саме тоді дізнався, що Меґан там немає. Почав розмірковувати… почав… — йому бракує слів — кепсько, що я сумнівалася в ньому.

— Тара зізналася, що востаннє бачила Меґан на заняттях з пілатесу в п’ятницю ввечері. Ось тоді я стривожився.

Я натискаю відбій, розмірковуючи над тим, що сторонній людині, яка його не знала й не бачила, як бачила я його ставлення до Меґан, багато з того, що він розповів, здалося б нещирим.

Понеділок, 22 липня 2013 року

Відчуваю себе доволі спантеличеною. Спала я міцно, але мені щось наснилося, тому вранці я ледве змогла прокинутися як годиться. Повернулася спека, у вагоні сьогодні задуха попри те, що він напівпорожній. Через те що вранці прокинулася запізно, не мала часу забрати газету чи то перевірити новини в Інтернеті перед виходом, тож намагаюся завантажити сайт «Бі-бі-сі» на своєму телефоні, однак з невідомих причин завантаження триває цілу вічність. У Норткоті поряд зі мною сідає чоловік із планшетом. У нього взагалі не виникає проблем із завантаженням новин на свій «АйПед», він одразу відкриває сторінку «Дейлі Телеграф» — ось воно, великими, жирними літерами продовження (третя частина) історії: «У ЗВ’ЯЗКУ ЗІ ЗНИКНЕННЯМ МEҐАН ГІПВЕЛЛ ЗААРЕШТОВАНО ПІДОЗРЮВАНОГО».

Я настільки жахаюся, що забуваюся та нахиляюся ближче, щоб краще розгледіти. Чоловік ображено підіймає голову, моя поведінка його лякає.

— Перепрошую, — вибачаюсь я. — Моя знайома. Зникла жінка. Моя знайома.