Пола Хокинс – Дівчина у потягу (страница 22)

Від будинку номер двадцять три до номера п’ятнадцять не більше п’ятдесяти-шістдесяти кроків, однак мені здалося, що я цілу вічність долала цю відстань: ноги, мов свинцем налиті, невпевнена хода, ніби я п’яна, ніби тільки-но підсковзнулася на тротуарі.

Я навіть не встигла постукати, як Скотт відчинив двері, моя тремтяча рука досі піднята вгору, коли він виник на порозі, замаячив переді мною, заповнюючи собою увесь простір.

— Рейчел? — уточнив він, дивлячись на мене згори вниз без жодної усмішки. Я кивнула у відповідь. Він простягнув руку, я потиснула. Жестом запросив мене проходити усередину, але я на мить застигла. Злякалася його. З такої близької відстані він наводив страх: високий, з широкими плечима, добре розвинутими м’язами на грудях та руках. Руки просто велетенські. Мені спало на думку, що він може мене розчавити — зламати шию, ребра — без особливих зусиль.

Пройшла в дім, плечем мимохідь торкнулася Скотта, відчула, як запалали щоки. Від нього тхнуло старим потом, волосся було сплутане, ніби він деякий час не брав душ.

Щойно ми увійшли до вітальні, як мене вразило дежавю, настільки сильне, що майже налякало. Я впізнала і камін, який межував з альковами біля дальньої стіни, впізнала, як струменіло з вулиці світло крізь перекошені жалюзі; знала, коли повернуся ліворуч, побачу скло, потім лужок, а за ним залізничну колію. Повернулася, побачила кухонний стіл, за ним скляні двері та буйно порослий лужок. Я знала цей дім. У голові запаморочилося, хотілося присісти; одразу ж пригадала провал у пам’яті, що трапився минулої суботи, про всі загублені години.

Певна річ, я не мала на увазі чогось конкретного. Знаю цей дім, але не тому, що тут була. Він мені знайомий завдяки тому, що він один в один з будинком номер двадцять три: з передпокою сходи ведуть прямо нагору, праворуч — вітальня, яку об’єднали з кухнею. Внутрішній дворик та сад також мені знайомі, бо я бачила їх з вікна потяга. Нагору я не стала здиратися, проте впевнена: якщо б здерлася, опинилася б на площадці сходів з підйомним вікном, а якщо вилізти у це вікно — опинишся на імпровізованому балконі. Мені відомо, що в будинку дві спальні: спальня хазяїв із двома великими вікнами, що виходять на вулицю, та спальня меншого розміру в затильній частині будинку, вікна якої виходять надвір. Те, що я знаю цей будинок як власні п’ять пальців, ще не означає, що я бувала тут раніше.

Проте я вся тремтіла, коли Скотт провів мене на кухню. Запропонував чашку чаю. Я влаштувалася за столом, поки він кип’ятив чайник, кидав мішечок із заваркою в чашку та розплескував окріп на столі, пробурмотівши щось собі під ніс. У кімнаті різко повіяло антисептиком, але сам Скотт являв собою суцільний безлад: на спині спітніла футболка, джинси висять на стегнах, немов вони завеликі. Цікаво, коли востаннє він їв?

Скотт поставив переді мною чашку чаю, сів навпроти за стіл, склавши перед собою руки. Мовчання зволікалося, наповнюючи простір між нами, всю кімнату: воно дзвеніло у вухах, мені було спекотно й незручно, раптом голова наче спорожніла. Не знала, що я тут роблю. Навіщо я взагалі припхалася? Почула здалеку низьке гуркотіння — наближався потяг. Цей старий звук чомусь заспокоював.

— Ви подруга Меґан? — нарешті запитав він.

Коли я почула її ім’я з його вуст — у мене клубок підступив до горла. Я опустила очі, руками міцно стиснула чашку.

— Так, — відповіла я. — Ми були знайомі… трохи. Завдяки галереї.

Він подивився на мене, очікуючи продовження. Я помітила, як напружилися м’язи його щелепи, коли він стиснув зуби. Я намагалася підібрати слова, яких бракувало. Слід було ліпше підготуватися.

- Є якісь новини? — поцікавилася я. Він на мить затримав на мені погляд — я злякалася. Бовкнула дурню, мене не стосуються жодні подробиці справи. Він тепер розлютиться, вкаже мені на двері.

— Ні, - відповів він. — А про що ви хотіли мене сповістити?

Потяг повільно рухався повз, я повернулася у бік колії. У голові запаморочилося, ніби душа відокремилася від тіла, ніби я дивилася у вікно на саму себе.

— Ви в листі натякали, що маєте мені дещо розповісти про Меґан. — У його голосі пролунали більш високі нотки.

Я глибоко зітхнула. Відчувала себе жахливо. Я достеменно знала: те, що я намагаюся розповісти, лише погіршить ситуацію, завдасть йому болю.

— Я бачила її з деким, — зізналася я. Ось так і бовкнула — голосно та прямо, без жодної підготовки та пояснень.

Він витріщився на мене.

— Коли? Ви бачили її в суботу ввечері? Ви поліцію повідомили?

— Ні, це сталося в п’ятницю вранці, - відповіла я, плечі його опустилися.

— Але… в п’ятницю з нею все було гаразд. Що в цьому важливого? — Його жовна здулися, він дедалі більше роздратовувався. — Ви бачили її з… з ким ви її бачили? З чоловіком?

— Так, я…

— Як він виглядав? — Скотт підвівся, закрив собою світло. — Ви поліцію повідомили? — знову спитав він.

— Повідомила, проте сумніваюся, що вони поставилися до цього серйозно, — зізналася я.

— Чому?

— Я просто… не знаю… Просто подумала, що ви маєте знати.

Чоловік нахилився вперед, сперся руками, стиснутими в кулаки, на стіл.

— На що ви натякаєте? Де ви її бачили? Що вона робила?

Ще одне важке зітхання.

— Вона була… на вашому газоні, - почала я. — Ось там. — Я вказала на подвір’я. — Вона… я побачила її з потяга. — На його обличчі читалася недовірливість. — Я їжджу потягом з Ешбері до Лондона щодня. Проїжджаю прямо ось там. Я побачила її, вона була не сама. І була… була не з вами.

— Звідки вам відомо? Ранок п’ятниці? Тієї п’ятниці — напередодні її зникнення?

— Так.

— Мене не було вдома, — відповів він. — Я поїхав. Брав участь у конференції в Бірмінгемі, повернувся лише ввечері в п’ятницю. — На його щоці запалали червоні плями, його скептицизм поступився чомусь іншому. — Тож ви побачили її на газоні з чоловіком? І…

— Вона поцілувала його, — продовжила я. Нарешті я мала це зробити, мала йому сказати. — Вони цілувалися.

Він випрямив плечі, його руки, досі стиснуті в кулаки, повисли вздовж тіла. Рум’янець на обличчі запалав ще гарячіше, зліше.

— Мені шкода, — додала я. — Мені дуже шкода. Розумію, подібне чути жахливо…

Він здійняв руку, махнув, щоб я припинила. Зневажливо махнув. Його взагалі не цікавили мої співчуття.

Розумію, як воно. Сидячи на його кухні, я майже з досконалою точністю пригадала, як сиділа на власній кухні, за п’ять будинків від цього будинку, поки Лара, моя колишня ліпша подруга, сиділа навпроти, тримаючи на колінах свого гладкого малюка, який звивався, немов черв’як. Пам’ятаю, як вона казала мені, наскільки їй шкода, що наш шлюб розірвано. Пригадую, як сама втратила витримку через її банальні співчуття. Що вона могла знати про мій біль! Я наказала їй піти під три чорти, вона відповіла, щоб я не говорила подібне в присутності дитини. Відтоді я її не бачила.

— Як він виглядав? Той чоловік, з яким ви її бачили? — запитав Скотт. — Він стояв до мене спиною, роздивлявся газон.

— Він високий — мабуть, вищий за вас. Темношкірий. Напевно, азіатської зовнішності. Індіанець — хтось на кшталт цього.

- І вони цілувалися у нас на подвір’ї?

— Так.

Він глибоко зітхнув.

— Боже, мені потрібно випити. — Він повернувся до мене. — Бажаєте пива?

Бажала, відчайдушно бажала випити, проте відмовилася. Спостерігала за тим, як він приносить собі пляшку з холодильника, відкорковує, робить добрий ковток. Я майже відчувала, як прохолодна рідина проковзає горлянкою, коли за ним спостерігала; моя рука вигнулася, ніби простягнулася за келихом. Скотт оперся на стіл, схиливши голову на груди.

Я кепсько почувалася: анітрохи не допомогла, лише завдала йому ще більшого болю. Втручалася в його страждання, а це неприпустимо. Не слід було шукати з ним зустрічі. Не слід було ошукувати. Зрозуміло, що не слід було ошукувати.

Я підвелася, коли він заговорив:

— То міг бути… Не знаю. Це, напевно, добра новина, як вважаєте? Це може означати, що з нею все гаразд. Вона просто… — Він глухо засміявся. — Вона просто втекла з коханцем. — Зворотнім боком долоні він змахнув сльозу, моє сердечко перетворилося на маленьку міцну кульку. — Проте, розумієте, в чому річ — я не вірю, що вона б не зателефонувала. — Він подивився на мене, ніби очікуючи відповіді, ніби тільки я цю відповідь знала. — Певна річ, вона б мені зателефонувала, чи не так? Вона ж би розуміла, як би я ошаленів… у який розпач впав. Вона ж не така мстива, правда?

Він звертався до мене як до людини, якій міг би довіряти — як до подруги Меґан. Я усвідомлювала, що це неправильно, проте це було так приємно. Він ще ковтнув пива, повернувся до двору. Я простежила за його поглядом і побачила невеличку купку каміння біля паркану — така собі декоративна кам’яна гірка, яку вже давно започаткували, проте так і не закінчили. Він знову почав підносити пляшку до рота, але зупинився. Повернувся обличчям до мене.

— Ви бачили Меґан з потяга? — уточнив він. — Тож… ви просто дивилися у вікно і побачили її, жінку, з якою випадково були знайомі? — Атмосфера в кімнаті змінилася. Він уже більше не був певен, хто я: чи то я друг? Чи то можна мені довіряти? Його обличчя змарніло від сумнівів.

— Так, я… я знаю, де вона мешкає, - відповіла я й одразу ж пожалкувала, не встигли слова з губ злетіти. — Я хочу сказати, де ви разом мешкаєте. Я якось була тут у гостях. Дуже давно. Тож іноді я дивлюся у вікно, коли проїжджаю повз, намагаючись її розгледіти. — Він витріщився на мене. Я відчула, як червонію. — Вона нерідко сиділа на подвір’ї.