Пол Остер – Нью-йоркська трилогія (страница 49)

— А дивно, — ​сказала вона, — ​дивно, як, буває, повертає життя. Ніколи не знати, що станеться наступної миті. Ось ти тут — ​маленький хлопчик, який жив по сусідству. Ти — ​та ж особа, яка колись бігала цим домом у брудних черевиках, а тепер он як виріс. Ти — ​батько мого внука, ти це хоч розумієш? Ти одружився з дружиною мого сина. Якби мені хтось сказав десять років тому, що майбутнє виглядатиме так, я б розсміялася йому в обличчя. Ось що ти врешті засвоюєш про життя: що воно збіса дивне. Не встигаєш за подіями. Навіть уявити всього не можеш. А ти, знаєш-но, на нього схожий. Ви завжди були схожі — ​як брати, майже як близнята. Коли ви були маленькі, я на відстані, бувало, вас плутала. Я навіть не могла сказати, хто із вас мій. Я знаю, ти його дуже любив, ти завжди на нього рівнявся. То дозволь тобі дещо сказати, любий. У ньому не було й половини твоєї вдачі. У душі він був холодний. У душі він був мертвий: він, думаю, нікого й не любив ніколи у цьому житті. Я інколи спостерігала за тобою через двір — ​ти підбігав до матері, обіймав за шию, дозволяв себе поцілувати. Мені ніби в ніс тицяли тим, чого я не отримала зі своїм сином. Він, знаєш-но, не дозволяв до себе торкатися. Як тільки йому виповнилося років чотири-п’ять, він почав щулитися щоразу, як я наближалася. Як, думаєш, може почуватися жінка, коли рідний син її зневажає? А я була така, блін, юна. Коли він народився, мені не було ще й двадцяти. Уяви, що відчуваєш, коли тебе отак відштовхують. Я не кажу, що він був лихий. Він просто від усього тримався осторонь, як сирота. Хай би що я казала, йому — ​як горохом об стіну. І з його батьком так само. Він не хотів від нас учитися. Роберт увесь час намагався до нього достукатися, але йому теж не вдалося. Але ж не можна карати людину просто за те, що вона тебе не любить? Не можна змусити дитину тебе полюбити просто тому, що це твоя дитина. А була ж іще й Еллен. Бідолашна нервова Еллен. Він був з нею добрий, це ми всі знали. Але якось занадто добрий, і, у кінцевому висліді, це їй на добре не вийшло. Він промив їй мізки. Вона стала така залежна від нього, що тричі подумала б, перш ніж звернутися до нас. Це він її розумів, це він їй радив, це він вирішував її проблеми. А ми з Робертом — ​так, для декорації. Як спитати дітей, то нас наче й не існувало. Еллен так довіряла братові, що врешті душу за нього продала. Я не кажу, що він робив це свідомо, але з наслідками все одно жити мені. Їй 27, а поводиться на 14 — ​і це коли все добре. Вона нічого не розуміє, весь час панікує. Сьогодні вона певна, що я її вбити хочу, а завтра дзвонить мені по тридцять разів на день. Тридцять. Ти навіть не уявляєш, що це таке. Це через Еллен він ніколи нічого не видавав, знаєш-но. Це через неї він кинув Гарвард після другого курсу. Тоді він писав вірші і що кілька тижнів присилав їй по пачці рукописів. Ти ж ці вірші бачив, зрозуміти майже неможливо. Емоції, звісно, фонтаном, крики, заклики, але все так заплутано, ніби шифром писано. Еллен просиджувала над ними годинами, ніби від цього її життя залежало — ​вона читала їх, як таємні послання від оракула просто їй. А він, мабуть, поняття не мав, що відбувається. Її брат зник, і ці вірші були єдиним, що в неї залишилося. Бідолашка. Їй було тільки п’ятнадцять, а вже зламалася. Вона стільки перебирала ці сторінки, що вони забруднилися й пом’ялися, повсюди тягала їх із собою. Коли їй стало геть недобре, вона почала підходити до незнайомців у автобусі і тицяти вірші їм. «Читайте ці вірші, — ​казала вона, — ​вони вам життя порятують». Врешті, звичайно, у неї стався перший нервовий зрив. Вона відстала від мене у супермаркеті, й не встигла я озирнутися, як вона почала хапати з полиць великі пляшки яблучного соку і бити об підлогу. Одну за одною, як у трансі. Вона стояла серед битого скла, з кров’ю на ногах, а повсюди розтікався сік. Було жахливо. Вона так бісилася, що троє чоловіків ледве змогли її схопити і винести звідти. Я не кажу, що це її брат винен. Але ті вірші срані ситуації не покращили, і він точно винуватив себе — ​незалежно від того, скільки в тому насправді було його вини. Після того він нічого не пробував видавати. Він навідав Еллен у лікарні, і, мабуть, цього не витримав — ​того, в якому вона стані, геть з глузду з’їхала, геть здуріла, кричала на нього, казала, що він її ненавидить. Класичний такий шизоїдний зрив — ​і він цього не витримав. Тоді він і поклявся нічого не видавати. Така, мабуть, у нього була спокута — ​і він слова не порушив до кінця життя, так, він вперто й затято тримався обіцянки аж до кінця. Минає два місяці, я отримую від нього листа: він кидає університет. Він, зауваж, у мене поради не питає, просто інформує. «Дорога мамо» — ​і так далі, і таке інше, дуже шляхетно, вражає. «Я кидаю університет, щоб зняти з тебе фінансовий тягар підтримувати мене». Враховуючи стан Еллен, величезні рахунки за лікування, а-бе-ве, і так далі, і таке інше. Я була в люті. Отак пустити освіту коту під хвіст — ​і чого? Це саботаж, тільки я нічого не могла вдіяти. Він уже завіявся світ за очі. Батько одного його гарвардського приятеля працював у службі доставки — ​якусь моряцьку профспілку представляв, чи що — ​й от через нього він отримав папери. Коли прийшов лист, він уже був у Техасі, й на тому все. Я після того не бачила його більше п’яти років. Десь раз на місяць Еллен приходив лист чи листівка, але завжди без зворотної адреси. Париж, південна Франція, бозна-де, він завжди робив так, щоб ми не могли з ним зв’язатися. Мене ця поведінка обурила. Обурила, бо це боягузтво. Не питай, чому я не викинула листи. На жаль, я не змогла їх спалити. А треба було. Все попалити к бісу.

Вона не вгавала більше години, в її словах наростала гіркота, в якісь миті вона говорила чітко, а потім, після наступного келиха, поступово переходила на белькотання. Голос у неї був гіпнотичний. Доки вона говорила, мені здавалося, що мене ніщо не зачепить. У мене імунітет, слова, що зривалися з її вуст, мене захищали. Я майже не завдавав собі клопоту слухати. Я плив у її голосі, оповитий ним, підхоплений його наполегливими нотами, мене несла течія складів, що здіймалися й опадали, як хвилі. Крізь вікна на стіл струменіло пообіднє світло, виблискувало на підливах, підталому маслі, зелених пляшках вина, кімната сповнювалася сяйвом і спокоєм, мені почало видаватися нереальним, що я сиджу там у своєму тілі. Я тану, — ​сказав собі, спостерігаючи, як розм’якає у тарілці масло, і раз чи двічі навіть подумав, що не можна затягувати, не можна дати цій миті втекти крізь пальці, проте врешті я так нічого і не зробив, бо мені здавалося, що нічого я зробити не можу.

Я не намагаюся виправдати того, що сталося. Сп’яніння — ​це симптом, а не причина. Я розумію, що виправдовуватися нечесно. Хай там як, бодай пояснити все можна. Я доволі певен, що подальші вчинки випливали з минулого не меншою мірою, ніж із теперішнього, і тепер, коли мене від тих подій відділяє певна відстань, я з подивом помічаю: того дня в мені зійшлася ціла низка давніх почуттів. Доки я сидів і слухав місіс Феншо, складно було не згадати, як я дивився на неї в дитинстві, а коли прийшли ці спогади, я мимоволі побачив образи, які не спливали вже багато років. Особливо мене вразив такий: якогось серпневого дня, коли мені було років тринадцять-чотирнадцять, я визирнув із вікна своєї спальні й побачив, що у сусідній двір вийшла місіс Феншо у червоному купальнику, невимушено розстібнула верх і лягла на шезлонг, підставивши спину сонцю. Це все сталося випадково. Я мріяв при вікні, коли прекрасна і майже гола жінка, несвідома моєї присутності, раптом зайшла у моє поле зору, ніби прикликана силою моєї уяви. Цей образ лишився зі мною надовго, і в юності я часто до нього повертався: жага хлопчиська, поспішні нічні фантазії. Тепер, коли ця жінка явно намагалася мене звабити, я не знав, що й думати. З одного боку, від цієї сценки віяло гротеском. А з іншого боку, було в тому щось природне, ба навіть логічне, і я розумів, що якщо не боротимуся що є сили, то просто дозволю цьому статися.

Вона, звичайно, робила все, щоб я її пожалів. Її версія подій була така болюча й нещасна, що я поступово розм’як, потрапив до її пастки. Я, щоправда, й досі не розумію, наскільки вона була свідома того, що робить. Вона заздалегідь усе розпланувала — ​чи все сталося саме? Її нестримний монолог — ​це підступ, щоб здолати мій опір, чи спонтанний прояв щирих почуттів? Підозрюю, про Феншо вона говорила правду, чи принаймні власну версію правди, але цього не досить, аби мене переконати — ​адже навіть діти розуміють, що правду можна використати з ницими цілями. Що важливіше, постає питання мотиву. Відтоді минуло майже шість років, а я так і не знайшов відповіді. Сказати, що вона запалала до мене непоборною пристрастю, було б перебільшенням, тут я себе не дурю. Йшлося про щось глибше, жаскіше. Останнім часом я себе питаю, чи не відчула вона бува у мені ненависті до Феншо — ​такої ж потужної, як у неї самої. Можливо, вона відчула між нами цей непроговорений зв’язок, можливо, такі зв’язки тільки й можна утвердити збоченими, екстравагантними вчинками. Трахнути мене — ​це як трахнути Феншо, власного сина: вона знову оволоділа ним у темряві гріха, і то лише, щоб знищити. Страшна помста. Якщо це справді так, то я не можу дозволити собі розкоші називатися жертвою. Тоді я — ​щонайменше спільник.