Пол Остер – Нью-йоркська трилогія (страница 50)
Почалося все незабаром після того, як вона розплакалася — коли вона нарешті стомилася й виговорилася, то зайшлася сльозами. П’яний і переповнений почуттями, я підвівся, підійшов і обійняв її, щоб заспокоїти. Це штовхнуло нас за межу. Цього доторку вистачило, щоб спровокувати сексуальну реакцію, пробудити сліпі спогади про інші тіла й інші обійми, і за мить ми вже цілувалися, а за геть небагато митей по тому — лежали голі у її ліжку нагорі.
Попри випите, я був достатньо тверезий, аби розуміти, що роблю. Але навіть почуття вини мене не спинило. Ця мить скінчиться, — сказав я собі, — й нікого я не скривджу. Це не має нічого спільного з моїм життям, нічого спільного із Софією. Але потім, коли все вже почалося, я зрозумів, що є в цьому глибший вимір. Мені подобалося трахати матір Феншо, але це не мало нічого спільного із задоволенням. Почуття взяли наді мною гору, і вперше у житті я не відчував у собі ані крихти ніжності. Я трахався з ненависті, перетворював це на акт насильства, вбивався в жінку, ніби хотів її розтоптати. Я поринув у свою власну пітьму і там виявив найстрашніше: що сексуальне бажання може водночас бути бажанням убивати, й настає такий момент, коли можна обрати смерть понад життя. Ця жінка хотіла, щоб я завдав їй болю, а я так робив — і насолоджувався своєю жорстокістю. Але навіть тоді я розумів, що це — напівміри, вона — не більш ніж тінь, а я використовую її, щоб завдати удару Феншо. Коли я занурився в неї вдруге — ми спітніли і стогнали, як істоти з жахіть — я нарешті все зрозумів. Я хотів убити Феншо. Я хотів, щоб Феншо загинув, і збирався докласти для цього всіх зусиль. Я збирався вистежити його і вбити.
Коли вона заснула, я тихо вийшов з кімнати і викликав таксі по телефону внизу. За пів години я вже сидів у автобусі до Нью-Йорка. У терміналі біля порту я зайшов до чоловічої вбиральні, помив руки, умився, а тоді сів на метро і поїхав у центр. Коли я повернувся додому, Софія саме накривала стіл до вечері.
7
Отоді й почалося найгірше. Я стільки всього приховував від Софії, що майже перед нею не відкривався. Я став різкий, замкнувся, почав закриватися у своєму кабінетику, прагнув тільки самотності. Софія довго мене терпіла зі спокоєм, якого я не мав права очікувати, проте врешті й вона стомилася, і в середині літа ми почали сваритися, прискіпуватися одне до одного, скандалити через сущі дрібниці. Одного дня я повернувся додому й застав її у ліжку в сльозах. Тоді зрозумів, що ось-ось зруйную собі життя.
На думку Софії, проблема полягала у книжці. Варто мені її облишити, як все повернеться в норму. Я поспішив, — сказала вона. Цей проект — помилка, час це визнати. Вона, звісно, мала рацію, але я продовжував доводити протилежне: я сказав, що напишу книжку, я підписав контракт, було б боягузтвом відмовитися. Я не сказав їй, що вже не збираюся нічого писати. Для мене книжка існувала лише остільки, оскільки могла вивести до Феншо, а поза тим ніякої книжки не було. Вона перетворилася на справу особисту, відірвану від писання. Дослідження його біографії, всі факти, які я відкривав, перериваючи минуле, всі зусилля були скеровані на те, аби встановити, де він. Бідолашна Софія. Вона поняття не мала, чим я займаюся, хоча те, як я описав їй свою роботу, насправді анітрохи не відрізнялося від того, що робив насправді. Я складав історію його життя. Я збирав інформацію, імена, місця, дати, встановлював хронологію подій. Досі не розумію, чому так затявся. Все звелося до одним-одного пориву: знайти Феншо, поговорити з Феншо, востаннє стати з ним лицем до лиця. Далі зайти не вдавалося, я не міг сформулювати, чого прагнув досягнути цією зустріччю. Феншо писав, що мене вб’є, але погроза мене не лякала. Я розумів, що мушу його знайти — нічого не скінчиться, доки я цього не зроблю. Це апріорі, перший принцип, загадка віри: я її визнавав і не завдавав собі клопоту вагатися.
У кінцевому висліді, навряд чи я справді збирався його вбити. Кривава візія, що прийшла, коли я був із місіс Феншо, надовго не затрималася, бодай на свідомому рівні. Бувало, що маленькі сценки спалахували перед очима — як я душив Феншо, різав його, стріляв йому в серце — проте із плином років хто тільки не помирав у мені такими смертями, тож я на них особливо не зважав. Дивувало не те, що я, можливо, хотів убити Феншо, а те, що інколи мені здавалося, наче це
Листи до Еллен виявилися корисні. На відміну від записників, сповнених розумувань без подробиць, листи були дуже детальні. Феншо, як виглядало, докладав усіх зусиль, щоб розважити і підбадьорити сестру кумедними історіями, а отже, у листах особистих оповідок було більше, ніж деінде. Наприклад, він часто згадував імена — університетських друзів, команди судна, французьких знайомих. Нехай на листах не було зворотної адреси, але він часто описував конкретні місця: Бейтаун, Корпус-Крісті, Чарльстон, Батон-Руж, Тампу, різні дільниці Парижа, село на півдні Франції. Для початку цього досить, і кілька тижнів я сидів у себе в кімнаті і складав списки, співвідносячи людей із місцями, місця із часом, час із людьми, креслив карти й календарі, шукав адреси, писав листи. Я шукав зачіпки й перевіряв усе, що давало хоч якусь надію. Я припускав, що хоч у чомусь Феншо мусив проколотися: хтось знає, де він, хтось із минулого його бачив. Певності не було, але це єдиний можливий спосіб почати.
Листи з університету ґрунтовні і щирі — описи прочитаних книжок, дискусій із друзями, гуртожитського життя — адже передують нервовому зриву Еллен і написані у довірливому дружньому тоні, від якого потім Феншо відмовиться. Наприклад, із судна Феншо вкрай рідко пише про себе, хіба що коли це потрібно для якоїсь байки. Ми бачимо, як він намагається вписатися у нове середовище, грає в карти у салоні танкера з Луїзіани (і виграє), грає у більярд по занюханих барах на березі (й виграє), але пояснює всі успіхи збігом обставин: «Я так боявся зганьбитися, що якимось чудом перевершив себе. Це все, мабуть, адреналін». Описував, як працював понаднормово у машинному відділенні, «спека 60 градусів, хочеш — вір, хочеш — не вір — у кросівки стільки поту натекло, що взуття чвакало, ніби я калюжами пройшовся»; як п’яний стоматолог у Бейтауні, штат Техас, вирвав йому зуб мудрості — «кров’ю заюшило всю кімнату, а шматки зуба стирчали з діри у яснах ще тиждень». Феншо — новенького без особливого статусу — спершу перекидали із завдання на завдання. У кожному порту частина членів команди полишала судно й їхала додому, а хтось новий приходив на їхнє місце, і якщо новоприбулим робота Феншо подобалася більше, ніж доступна вакансія, Малий (як його тоді називали) мусив посунутися. Отже, Феншо попрацював і молодшим матросом (драїв і фарбував палубу), і прибиральником (мив підлогу, застеляв ліжка, чистив туалети), і помічником у їдальні (розносив їжу, мив посуд). Саме остання робота виявилася найскладніша, але й найцікавіша, адже життя на судні обертається здебільшого довкола їжі: нудьга допомагає нагуляти апетит, команда буквально живе від їжі до їжі, а в декого навіть виявляється несподівано витончений смак (товсті й неотесані чоловіки оцінювали справи з гордовитою зверхністю французької аристократії XVIII століття). Того дня, коли Феншо потрапив на судно, досвідчений морський вовк дав йому добру пораду: «Тільки не дозволяй нікому сідати тобі на голову. Коли хтось скаржиться на їжу, кажи, щоб стулив пельку. Якщо не затикається, вдай, наче його немає, й обслужи його останнім. Якщо й це не поможе, пообіцяй, що наступного разу наллєш йому в суп холодної води. Чи, ще краще, скажи, що туди помочишся. Покажи їм, хто тут начальник».
Ми бачимо, як Феншо несе капітанові сніданок після лютого нічного шторму при мисі Гаттерас: Феншо кладе грейпфрут, омлет і грінку на тацю, замотує тацю фольгою, тоді рушником в надії, що тарілки не знесе у воду, коли він вийде на капітанський місток (а вітер сягав 110 кілометрів на годину); Феншо дереться вгору драбиною, робить перші кроки місточком, а тоді раптом вітер викидає дикий пірует — зухвалий порив підхоплює тацю й тягне його руки вгору, над голову, ніби він тримає примітивний літальний апарат і готується шугнути над воду; Феншо збирає всі сили, щоб стягнути тацю вниз, нарешті притискає її до грудей — тарілка якимось чудесним чином не вислизає — і крок за крочком із трудом пробирається місточком (крихітна фігурка перед величчю дикої стихії); бозна скільки часу на це йде, але Феншо врешті таки добирається на той край місточка, заходить у рубку, бачить пухкенького капітана за стерном, каже «Ваш сніданок подано, капітане», а стерновий обертається, майже на нього й не дивлячись, і неуважно кидає: