Пол Остер – Нью-йоркська трилогія (страница 51)

— Дяка, малий. Постав десь там на столику.

Однак не все Феншо веселило. Наприклад, він згадує (без деталей) бійку, яка, схоже, вивела його з рівноваги, і кілька недобрих сценок, які бачив на березі. Наприклад, расистський випадок у барі у Тампі: цілий натовп п’яниць оточує старого чорношкірого чоловіка, який забрів туди у спробі продати великий американський прапор. Перший п’яниця розгорнув прапор і сказав, що зірок на ньому недостатньо — ​«фальшивка цей прапор» — ​а старий заперечував і ледь не на колінах благав про милосердя, коли інші п’яниці стали на бік свого товариша. Закінчилося все тим, що старого виштовхали за двері. Він навзнак упав на тротуар, а п’яні тільки схвально покивали, щось сказали про те, що потрібно будувати безпечний і демократичний світ, та про все й забули. «Ганьба, — ​писав Феншо. — ​Мені соромно за те, що я був там».

Хай там як, більшість листів написано у засадничо жартівливому тоні (один починається так: «Звіть мене Редберном»), і врешті складається враження, наче Феншо зумів собі щось довести. Судно — ​це тільки привід, довільно обрана іншість, спосіб випробувати себе незнаним. Як і з будь-якою формою ініціації, вижити тут — ​значить перемогти. Він із часом обертає те, що спочатку ставили йому на карб — ​гарвардську освіту, належність до середнього класу — ​собі на користь, і під кінець плавання його вже всі визнають місцевим інтелектуалом (не «Малим», а «Професором») і запрошують вирішувати суперечки (хто був 23-м президентом, яке населення Флориди, хто грав на лівому полі у команді «Сан Франциско Джаянтс» у складі 1947 року). До нього звертаються по маловідомі факти, просять допомогти заповнити документи (податкові звіти, анкети для страхування, доповідні про нещасні випадки), хтось навіть просить писати за них листи (такий собі Отіс Смарт попросив Феншо написати 17 любовних листів до його дівчини С’ю-Енн у Дайдо, штат Луїзіана). Суть не в тому, щоб опинитися в центрі уваги, а в тому, щоб вписатися, знайти собі місце. Отже, справжнє випробування полягає в тому, щоб бути, як усі. Щойно він стане, як усі, вже не муситиме картатися своєю окремішністю. Він звільниться — ​не лише від інших, а й від себе. Остаточний доказ цього, думаю, такий: полишаючи судно, він ні з ким не прощається. Він звільнився якогось вечора у Чарльстоні, забрав у капітана свою платню і просто зник. За два тижні по тому він прибуває в Париж.

Два місяці від нього ні слова. А ще три місяці по тому — ​тільки листівки. Короткі загадкові послання, нашкрябані на звороті найбанальніших туристичних панорам: базиліка Сакре-Кер, Ейфелева вежа, Консьєржері. Коли знову починають надходити листи, вони нерегулярні й нічого особливо важливого не сповіщають. Ми знаємо, що на той час Феншо вже поринув у роботу (численні ранні вірші, перша чернетка «Затемнення»), але листи не описують його повсякдення. У його ставленні до Еллен відчувається певна неоднозначність — ​він не хоче уривати з нею контакту, але й не може вирішити, скільки їй розповідати. (А насправді Еллен більшість цих листів не читає. Він надсилає їх на домашню адресу у Нью-Джерсі, де їх, звичайно, відкриває й перлюструє, перш ніж показати доньці, місіс Феншо — ​і найчастіше Еллен їх навіть не бачить. Феншо, я гадаю, знав, що так буде, чи бодай підозрював. Що ускладнює справу, адже, певною мірою, ці листи й не для Еллен писані. У кінцевому підсумку, Еллен — ​не більше, ніж літературний прийом, за допомогою якого Феншо спілкується з матір’ю. Тому вона і гнівається. Адже навіть звертаючись до неї, він може вдати, наче її не помічає). Близько року в листах ідеться виключно про неживі предмети (будинки, вулиці, описи Парижа): вони сумлінно описують побачене і почуте, але присутності самого Феншо майже не відчувається. Потім на сцену поступово виходять його знайомі, листи починають сповзати в байки — ​але історії все одно вирвані з контексту, позірно безтілесні, завислі в повітрі. Наприклад, ми знайомимося зі старим композитором-росіянином на ім’я Іван Вишнєградський, якому вже років під вісімдесят: цей зубожілий вдівець живе сам у обшарпаній квартирці на рю Мадмуазель. «Я бачуся з цим чоловіком частіше, ніж будь-хто інший», — ​заявляє Феншо. А далі — ​ані слова про їхню дружбу, ані натяку на те, про що вони розмовляють. Натомість ретельно описує чвертьтонове фортепіано, яке той тримав у квартирі, — ​величезний інструмент із кількома клавіатурами, який йому зробили у Празі майже 50 років тому, один із трьох таких на цілу Європу — ​а потім більше не згадує кар’єри композитора, натомість робить його героєм історії про холодильник. «Минулого місяця я переїхав на іншу квартиру, — ​писав Феншо. — ​Там був новий холодильник, тож старий я вирішив подарувати Іванові. У нього, як і в багатьох парижан, ніколи не було холодильника — ​він багато років зберігає їжу у ящичку в кухонній стіні. Пропозиція його, здається, потішила, тож я домовився про доставку й заніс пристрій угору сходами за допомогою водія вантажівки. Іван сприйняв прибуття холодильника як важливу подію у своєму житті, тішився, як мала дитина, та все ж я відчув, що якийсь він обережний, ба навіть наляканий, і не знає, чого чекати від цього чужинського предмета. «Він такий величезний», — ​повторював він, доки ми намагалися поставити холодильник на місце, а потім, коли ми його увімкнули й запрацював мотор, — «Стільки шуму». Я запевнив його, що до шуму він звикне, а сучасний прилад суттєво покращить йому життя. Я почувався, як місіонер, великий отець Всезнайко, який відкриває дикунові істинну релігію і тим рятує його душу. Минув десь тиждень, Іван майже щодня дзвонив мені і розповідав, який задоволений холодильником, скільки нових продуктів тепер може купити і тримати дома. А тоді — ​біда. «Здається, він зламався», — ​скорботно сказав він якогось дня. Морозильничок нагорі, виявляється, наповнився льодом, і Іван, не знаючи, як його позбутися, взявся за молоток й позбивав не лише лід, а й дроти нижче. «Любий друже, — ​сказав він, — ​мені дуже прикро». Я сказав, щоб він не переймався, я знайду майстра, й той усе відремонтує. Довга пауза на тому кінці. «Ну, — ​нарешті сказав він, — ​можливо, це й на краще. Шум, розумієш-но. Дуже складно зосередитися. Я стільки років прожив зі своєю скринькою у стіні, так до неї звик. Любий друже, не гнівайся. Боюся, з таким старим, як я, нічого вже не вдієш. Після якоїсь точки у житті змінюватися вже запізно»».

Подальші листи продовжували в тому ж дусі: різні імена, натяки на різні підробітки. Наскільки я міг судити, зароблених на кораблі грошей Феншо вистачило на рік, а потім він давав собі раду, як умів. Здається, певний час перекладав серію книжок про мистецтво; далі є свідчення, що він викладав англійську кільком ліцеїстам; якогось літа, схоже, працював нічним телефоністом у паризькому офісі «Нью-Йорк Таймс» (і бодай це свідчить, що він вільно опанував французьку); потім був цікавенький період, коли він періодично допомагав одному кінопродюсеру редагувати сценарії, перекладати й готувати синопсиси фільмів. Твори Феншо містять обмаль автобіографічних алюзій, проте, на мою думку, певні сцени у «Небувалії» беруть витоки з цього досвіду (Монтаґів дім у розділі 7; Фладів сон у розділі 30). «У цьому чоловіку, — ​писав Феншо про кінопродюсера в одному з листів, — ​мене дивує те, що, хоча його фінансові оборудки з багатіями межують зі злочинними (поводиться, як справжній горлоріз, бреше їм у вічі), з тими, хто переживає непростий період, він доволі люб’язний. Він рідко подає позов на боржників, й замість тягнути до суду, дає їм змогу відпрацювати позики, надаючи певні послуги. Наприклад, його шофер, що кермує білим мерседесом, — ​це зубожілий маркіз. Один старий барон ксерокопіює йому документи. Щоразу, як я приходжу здати роботу, у якомусь куточку знаходиться новий лакей, за завісами ховається черговий старий аристократ, а елеґантний фінансист виявляється хлопчиком на побігеньках. У нього нічого не пропадає. Коли екс-режисер, який жив у кімнаті для челяді на шостому поверсі, минулого місяця вкоротив собі віку, я успадкував його пальто — ​й ношу його відтоді. Воно довге, чорне, майже до литок. У ньому я виглядаю, як шпигун».

Що ж до особистого життя Феншо, то на нього є лише натяки. Бачимо згадку про вечірку, опис майстерні художника, кілька разів прослизає ім’я якоїсь Енн — ​але природа цих зв’язків туманна. Саме це мені і треба. Навівши необхідні довідки й поставивши правильні запитання потрібним людям, я врешті зумів знайти частину цих осіб.

Як не рахувати тритижневої подорожі Ірландією (Дублін, Корк, Лімерик, Слайго), Феншо більш-менш сидів на місці. Остаточну версію «Затемнень» він дописав десь на другому році в Парижі; «Чудеса» і 40–50 коротких віршів — ​на третьому. Це все встановити нескладно — ​адже приблизно тоді Феншо взяв за звичку датувати твори. Досі неясно, коли саме він полишив Париж і поїхав на південь, але, на мою думку, цей момент припадає десь на червень-вересень 1971 року. Листи починають надходити рідше, а записники зводяться до переліків прочитаних книжок («Історія світу» Релі, «Мандри» Кабеси де Ваки). А ось облаштувавшися в заміському будинку, він наводить доволі детальне пояснення, як там опинився. Самі деталі прохідні, але лист оприявнює одну важливу річ: живучи у Франції, Феншо не приховував, що він письменник. Друзі знали про його творчість, тож якщо від когось він це і приховував, то лише від родини. Тут він справді схибив — ​це єдине місце у листах, де він розкрився. «Американці Дедмони, подружжя, з яким я познайомився в Парижі, — ​писав він, — ​наступного року не зможуть побувати у своєму заміському будинку (вони їдуть у Японію). Його вже кілька разів грабували, тож вони не хочуть, аби будинок стояв пусткою — ​й запропонували мені ним заопікуватися. Я не просто не платитиму ренти, а й зможу користуватися їхньою машиною й отримуватиму скромну зарплату (якщо економитиму, на життя вистачить). Мені пощастило. Вони сказали, що хай краще у домі рік сидітиму і писатиму я, ніж його винаймуть незнайомці». Це, може, дрібничка, але коли я дочитав до цього рядка, мені стало легше на душі. Феншо на мить втратив пильність, а раз це сталося один раз, то цілком могло повторитися.