Пол Остер – Нью-йоркська трилогія (страница 53)

Я отримав десятки таких розповідей — ​у листах, по телефону, з інтерв’ю. Так тривало місяцями, з кожним днем матеріали розросталися, розповзалися в геометричній прогресії, зв’язки накопичувалися, мережа контактів урешті зажила своїм життям. Це був безмежно голодний організм, і я врешті зрозумів, що, дай йому волю — ​й він розростеться до розміру світу. Кожне життя торкається іншого, а те — ​наступного, і дуже швидко зв’язки стають незчисленні, незлічимі. Я довідався про товсту жінку у маленькому луїзіанському містечку; про ненормального расиста з татуюваннями на пальцях і незбагненним іменем. Я дізнався про десятки людей, про яких раніше не чув, — ​і всі вони були частиною життя Феншо. Може, воно й незле. Можна сказати, цей надмір інформації свідчив, що кудись я таки просуваюся. Врешті я перетворився на детектива, й моя робота в тому й полягала, щоб шукати докази. Я мусив знайти єдино правильний курс серед мільйонів випадкових деталей, мільйонів хибних здогадів. Але, по суті, нічого я поки не знайшов. Ніхто з них не бачився-не чувся з Феншо вже багато років, і якщо я не готовий сумніватися в кожному їхньому слові й почати розслідування щодо всіх співрозмовників, доводиться припускати, що вони кажуть правду.

Мені здається, зводилося все до питання методу. У певному сенсі, я вже й так знав усе, що можна дізнатися про Феншо. Нові відомості не додавали нічого важливого, не підважували того, що я вже знав. Інакше кажучи, Феншо, якого я знав, — ​це не той Феншо, якого я шукав. Десь відбувся злам — ​раптовий, непоясненний — ​і те, що розповідали мені різні люди, його не пояснювало. У кінцевому висліді, їхні свідчення тільки підтверджували: те, що сталося, статися не могло. Феншо добрий, Феншо жорстокий — ​це давні історії, їх я напам’ять знаю. Я ж шукав щось нове, щось, що навіть помислити не міг: цілковито ірраціональний акт, що прямо суперечив би його вдачі, перекреслював би все, що Феншо собою являв, перш ніж зникнути. Я кидався у незнане, проте щоразу, як приземлявся, розумів, що опинився на знайомому ґрунті, оточений достеменно знаними фактами.

Що далі я заходив, то більше звужувалися можливості. Може, це й на краще, не знаю. Єдине, що я знав напевно: з кожною поразкою мені лишається на один напрям пошуків менше. Минали місяці, більше місяців, ніж мені хотілося б визнати. Лютий і березень я присвятив пошукам Квінна, приватного детектива, який працював на Софію. Як не дивно, я не знайшов його й сліду. Здається, він кинув цей бізнес — ​ані в Нью-Йорку не працював, ані ніде інде. Певний час я переглядав повідомлення про нерозпізнані тіла, опитував працівників міських моргів і шукав його родину — ​і все марно. Я навіть був готовий винайняти іншого приватного детектива, щоб його знайти, але вирішив цього не робити. Досить із мене одного зниклого, вирішив я, поступово зуживаючи всі можливості, які мені лишалися. У середині квітня лишився останній шанс. Я почекав ще кілька днів у надії, що пощастить, але нічого не сталося. Вранці 21-го числа я нарешті зайшов у туристичну агенцію й купив квиток до Парижа.

Вилетіти я мусив у п’ятницю. У вівторок ми з Софією пішли купувати магнітофон. Одна з її молодших сестер збиралася переїхати у Нью-Йорк, і ми вирішили подарувати їй наш старий магнітофон. Ми вже кілька місяців хотіли його замінити, а тепер нарешті з’явився привід пошукати новий. Отже, у вівторок ми поїхали в центр, купили магнітофон і потягли на таксі додому. Ми поставили прилад туди ж, де стояв старий, а старий поклали у нову коробку. Добре вигадали, — ​подумали ми. Карен мала приїхати у травні, тож тим часом магнітофон треба десь тримати. Отоді і виникла проблема.

У нас, як і в більшості нью-йоркських квартир, простір для зберігання мотлоху обмежений — ​і, здається, вичерпався. Остання надія лишалася на комірчину у спальні, але підлогу там і так укривав шар ящиків — ​три вглиб, два заввишки, чотири по діагоналі — ​а на полицях місця не лишалося. У ящиках лежали речі Феншо (одяг, книжки, різний дріб’язок), відколи ми в’їхали. Ані Софія, ані я не вигадали, що з ними робити, коли вона збирала речі на старій квартирі. Ми не хотіли, щоб у новому житті нас оточували нагадування про Феншо, проте водночас і викинути їх наче неправильно. Коробки в комірчині — ​це компромісне рішення, і ми врешті навіть перестали їх помічати. Вони стали частиною домашнього ландшафту, як зламана паркетина під килимком у вітальні, як тріщина у стіні над ліжком, невидима у плині повсякдення. А тепер, коли Софія прочинила двері комірчини й зазирнула всередину, гумор у неї раптом змінився.

— Досить, — ​сказала вона, присідаючи перед комірчиною. Вона згребла одяг, який ми скидали на коробки, й заклацала вішаками, роздратовано розсовуючи те, що висіло. Цей раптовий спалах гніву, здається, був скерований радше проти неї самої, ніж проти мене.

— Чого досить? — ​Я стояв по інший бік ліжка й дивився їй у спину.

— Цього всього, — ​сказала вона, жбурляючи коробки навсібіч. — ​Досить із мене Феншо, досить його коробок.

— Що ти збираєшся з ними зробити? — ​Я сів на ліжко і став чекати на відповідь, але вона нічого не сказала. Я перепитав: — ​Що ти збираєшся з ними зробити, Софіє?

Коли вона обернулася до мене, я зрозумів, що вона ось-ось заплаче.

— Яка користь із комірчини, якщо ми нею навіть користатися не можемо? — ​Голос у неї тремтів, вона втрачала контроль. — ​Він же мертвий, так? А якщо він мертвий, то нащо нам увесь… увесь оцей… — ​вона жестикулювала, підбираючи слово, — ​мотлох? Ми ніби з трупом живемо.

— Якщо хочеш, я подзвоню в Армію порятунку, хай забирають, — ​сказав я.

— Дзвони негайно. Доки ми тут різного не наговорили.

— Подзвоню. Тільки давай спочатку відкриємо коробки і все переберемо.

— Ні. Я хочу, щоб усе забрали негайно.

— Одяг хай забирають, — ​сказав я. — ​А книжки я ще хочу потримати. Я збирався скласти список і перевірити, чи нема там нотаток на полях. Я за пів години впораюся.

Софія зиркнула на мене з недовірою.

— Ти що, правда нічого не розумієш? — ​спитала вона. А тоді встала, і з її очей таки покотилися сльози, дитячі, нестримні, вони стікали щоками, а вона їх наче й не помічала. — ​Я більше не можу до тебе пробитися. Ти просто не слухаєш, що я кажу.

— Я роблю все, що можу, Софіє.

— Неправда. Ти так думаєш, але це неправда. Невже ти не розумієш? Ти повертаєш його до життя.

— Я книжку пишу. Це просто книжка, та й усе. Якщо не ставитися до цього серйозно, то як же я її закінчу?

— Але ж це не все. Я знаю, я відчуваю. Якщо ти хочеш, щоб наша родина заціліла, він мусить бути мертвий. Невже ти не розумієш? Навіть якщо він живий, він мусить стати мертвий.

— Ти про що? Звичайно, він мертвий!

— Це ненадовго, якщо ти продовжуватимеш у тому ж дусі.

— Але ж це ти мене підштовхнула. Це ти хотіла, щоб я написав книжку.

— Це було сто років тому, любий. Я так боюся тебе втратити. Я цього не переживу.

— Я вже закінчую, обіцяю. Ця подорож — ​останній крок.

— І що тоді?

— Побачимо. Не можу сказати, у що я влажу, доки не влізу.

— Оцього я й боюся.

— Поїхали зі мною.

— У Париж?

— У Париж. Ми можемо поїхати втрьох.

— Не варто, коли ми в такому стані. Їдь сам. Бодай повернешся лише в тому разі, якщо справді цього захочеш.

— Що значить «якщо»?

— Те і значить. «Якщо». «Якщо ти повернешся».

— Ти серйозно?

— Серйозно. Якщо так триватиме і далі, я тебе втрачу.

— Не говори такого, Софіє.

— Не можу не говорити. Ти, вважай, уже майже зник. Інколи мені здається, що ти розчиняєшся в мене на очах.

— Нісенітниці.

— Ти помиляєшся. Ми добігаємо кінця, милий, а ти цього навіть не помічаєш. Ти зникнеш, і я більше ніколи тебе не побачу.

8

У Парижі все чомусь видавалося мені масштабнішим. Небо було помітніше, ніж у Нью-Йорку, його примхи — ​разючіші. Воно постійно вабило погляд, і перші кілька днів я постійно за ним спостерігав — ​сидячи у своєму номері в готелі і вивчаючи хмари, я все чекав, наче ось-ось щось станеться. Наді мною котилися північні хмари, невпинно мінливі хмари мрії, збиралися у колосальні сірі гори, бризкали короткими дощами, розвіювалися, збиралися знову, закривали сонце, відбивали світло щоразу по-іншому. У паризького неба свої закони, незалежні від міста внизу. Будівлі солідні, заякорені в землі, незнищенні, а небо безмежне й аморфне, підвладне постійним потрясінням.

Перший тиждень мені здавалося, наче все стало з ніг на голову. Це місто Старого світу не мало нічого спільного із Нью-Йорком, із його повільними небесами й хаотичними вулицями, нудними хмарами й агресивними будівлями. Я опинився не в своїй тарілці і раптом засумнівався в собі. Я втрачав орієнтири, тож щонайменше щогодини мусив нагадувати собі, чому я тут.

Французька в мене була — ​ні туди, ні сюди. Словникового запасу вистачало, аби розуміти більшість почутого, але говорити було складно, траплялося, що слова не йшли, я не міг сказати навіть найпростіше. Була в цьому, напевно, якась втіха — ​відчути мову як набір звуків, опинитися на поверхні слів, де зникає значення — ​але водночас це виснажувало й замикало мене у своїх думках. Аби зрозуміти, що кажуть інші, я мусив мовчки перекладати репліку англійською, себто навіть коли все розумів, то лише через посередника: роботи вдвічі більше, результату вдвічі менше. Я не помічав ані нюансів, ані прихованих алюзій, ані підтекстів. У кінцевому підсумку, мабуть, не було б перебільшенням сказати, що я не помічав нічого.