Пол Остер – Нью-йоркська трилогія (страница 54)

Я все одно прямував уперед. На те, щоб почати розслідування, знадобилося кілька днів, проте варто було зав’язати перший контакт, наступні не забарилися. Прикростей, щоправда, не бракувало. Вишнєградський помер; мені не вдалося відшукати ліцеїстів, у яких Феншо викладав англійську; жінка, яка найняла Феншо у «Нью-Йорк Таймс», звільнилася ще кілька років тому. Цього слід було очікувати, але я сприйняв це як тяжкий удар, адже навіть найменша прогалина може виявитися фатальною. Ці білі плями нагадували, що хай би які успіхи я здобув деінде, завжди лишатимуться сумніви, а отже, роботу ніколи не буде завершено.

Я поговорив із Дедмондами, я поговорив із видавництвом мистецьких книжок, де Феншо працював, я поговорив із жінкою на ім’я Енн (як виявилося, таки його дівчиною), я поговорив із кінопродюсером.

— Що треба було, — ​сказав він мені англійською з російським акцентом, — ​те він і робив. Перекладав, готував саммері сценаріїв, трохи підпрацьовував привидом пера для моєї дружини. Кмітливий хлопака, але трохи не від світу цього. Дуже книжний, якщо розумієте, про що я. Я хотів, щоб він спробував себе в кіно — ​навіть запропонував оплатити йому уроки з фехтування й їзди верхи для картини, над якою ми працювали. Він гарненький, з того міг бути толк. Ось тільки він не зацікавився. Мовляв, у нього є справи важливіші. Щось штибу того. Та й байдуже. Та картина заробила мільйони, яке мені діло, хоче він грати — ​чи ні?

Можна було вивідати ще щось, але, сидячи у грандіозній квартирі продюсера на авеню Анрі-Мартен і чекаючи, коли він закінчить речення між телефонними дзвінками, я раптом збагнув, що далі можна й не слухати. Важило тільки одне питання, й на нього цей чоловік відповісти не міг. Якщо я лишуся і слухатиму далі, то почую ще деталі, ще непотрібні подробиці, ще зайві примітки. Я занадто довго вдавав, що пишу книжку, й поволі почав забувати, чому я тут. Досить, — ​сказав я собі у свідомому відлунні слів Софії, досить цього, а тоді встав і пішов.

Ніхто не стояв у мене над душею. Тут я не мусив надягати маску й дурити Софію, створюючи ілюзію зайнятості. Карнавал скінчився. Можна нарешті викинути свою книжку, якої не існує. Ті десять хвилин, що я йшов до свого готелю по той бік річки, я почувався щасливішим, ніж за багато місяців доти. Усе прояснилося і звелося до одним-однієї проблеми. Але щойно я визнав це, як зрозумів, яка ж паршива ситуація насправді. Я наближався до кінця, а Феншо так і не вистежив. Помилки, якої я шукав, так і не знайшлося. Не було ані підказок, ані доказів, ані сліду, яким я міг би піти. Феншо десь ховався і поховав ціле своє життя разом із собою. Доки він не схоче, щоб його знайшли, у мене немає жодних шансів.

Але я все одно простував далі, намагаючись сягнути кінця, самісінького кінця, сліпо поринав у останні інтерв’ю, не хотів здаватися, доки не переговорю з усіма. Я хотів подзвонити Софії. Якогось дня навіть дійшов на пошту й відстояв у черзі по міжнародні дзвінки, але дзвонити не став. Слова постійно мене зраджували, я запанікував від думки, що по телефону теж не впораюся. Та й що їй сказати? Натомість я надіслав листівку з фотографією Лорел і Гарді. На звороті написав: «А справжній шлюб завжди непоясненний. Поглянь на парочку по той бік. Це і є доказ, що все можливо, правда ж? Може, й нам час починати носити туфлі дербі. Не забудь принаймні прибрати у комірчині до мого повернення. Обіймай Бена».

З Енн Мішо я зустрівся наступного вечора, й вона аж стрепенулася, коли я ввійшов до кафе, де ми домовилися побачитися («Ле Руке», бульвар Сен-Жермен). Про Феншо вона нічого важливого не розповіла: хто кого поцілував, що сталося коли, хто що сказав, і таке інше. Все те саме. Згадаю тільки, що моя поява заскочила її зненацька, бо вона спершу прийняла мене за Феншо. На якусь частку секунди, так вона сказала, а тоді все розвіялося. Подібність відзначали й раніше, звісно, але ніхто ніколи не реагував так різко, так разюче. Мабуть, я теж виказав свої почуття, бо вона поквапцем перепросила (ніби зробила щось не те) і кілька разів поверталася до цього протягом тих двох-трьох годин, що ми провели разом — ​і один раз навіть заперечила свої раніші слова:

— Не знаю, про що я й думала. Ви геть на нього не схожі. Мабуть, це тому, що ви обидва — ​американці.

Мене наша подібність тривожила й мимоволі викликала відразу. Відбувалося щось монструозне, і я втратив контроль. Небо зсередини темніло, це точно; земля двигтіла. Мені було складно сидіти на місці і складно рухатися. Здається, я весь час забував, де перебуваю. Думки закінчуються там, де починається світ, — ​раз у раз повторював я собі. Але ж і наша самість теж криється у світі, — ​відповідав я, — ​а думки приходять звідти. Проблема полягала в тому, що я перестав розрізняти певні важливі речі. Це ніколи не може бути тим. Яблука — ​не помаранчі, персики — ​не сливи. Різницю відчуваєш язиком, а тоді все розумієш, мовби зсередини. Ось тільки для мене всі смаки зливалися. Я перестав відчувати голод, не міг змусити себе їсти.

А про Дедмонів можу розповісти ще менше. Феншо при всьому бажанні не зміг би знайти собі кращих доброчинців. З усіх, із ким я перезнайомився в Парижі, вони були найдобріші й найлюб’язніші. Вони запросили мене випити у їхній квартирі, я лишився на вечерю, й не встигли ми дійти до другого, як вони вже запрошували мене у свій будиночок у Варі, той самий, де жив Феншо, й то не на кілька днів — ​вони-бо туди не збираються до серпня. Це місце було важливе для Феншо та його творчості, — ​сказав містер Дедмон, — ​то й моя книжка, поза сумнівами, виграє, коли побачу все на власні очі. Я не знайшовся, що заперечити, і щойно слова згоди зірвалися з моїх вуст, як місіс Дедмон пішла телефоном домовлятися про мій приїзд своєю точною й вишуканою французькою.

У Парижі мене більше ніщо не затримувало, тож я сів на потяг наступного ж дня. Я сягнув кінця шляху, дороги на південь до забуття. Останні надії, які я ще плекав (примарна можливість, що Феншо повернувся до Франції, нелогічна думка, що він удруге знайшов прихисток там само), розвіялися, щойно я приїхав туди. Будинок стояв пусткою, ніде ані душі. Оглядаючи кімнати нагорі наступного дня, я натрапив на короткий вірш, який Феншо написав просто на стіні — ​але я його й так знав. Під ним стояла дата: 25 серпня 1972 року. Більше він сюди не повертався. Дурістю було на це сподіватися.

Зайнятися було більше нічим, тож я кілька днів розмовляв із місцевими: фермерами, селянами, мешканцями навколишніх містечок. Я називав своє ім’я, показував фотографію Феншо і представлявся його братом, а почувався при цьому як детектив-невдаха, клоун, що за соломину хапається. Хтось його пам’ятав, хтось — ​ні, хтось вагався. Та й байдуже. Південного акценту я не розумів (фрикативне «р», насалізовані закінчення), і з того, що мені казали, не розбирав майже ні слова. Із усіх, з ким я говорив, тільки один отримав звісточку від Феншо після від’їзду. Це був його найближчий сусід, фермер, який жив кілометра за півтора далі дорогою. Це був дивак років сорока, такої брудної людини я в житті не бачив. Він жив у вогкому, напівзруйнованому будинку XVII століття — ​судячи з усього, сам, у товаристві пса, навченого шукати трюфелі, й мисливської рушниці. Він явно пишався дружбою Феншо й на доказ їхньої близькості показав білого ковбойського капелюха, якого Феншо надіслав йому після повернення в Америку. У мене не було підстав йому не вірити. Капелюх досі лежав у оригінальній упаковці, його ніколи не надягали. Фермер пояснив, що відкладає його для слушної нагоди, а потім пустився у політичний монолог, за яким мені було складно встежити. Революція гряде, — ​говорив він, — ​а коли надійде, він купить білого коня й автомат, надягне капелюха, проїдеться головною вулицею містечка й перестріляє всіх крамарів, які колаборували з німцями під час війни. Точно як в Америці, — ​додав він. Коли я спитав, про що він, фермер видав розлогу галюцинаторну лекцію про ковбоїв та індіанців. Але ж це було давно, — ​сказав я, намагаючись його урвати. Ні, ні, — ​наполягав він, — ​це триває й нині. Я що, не знаю про перестрілки на П’ятій авеню? Я що, не чув про апачі? Сперечатися було марно. Щоб виправдати власне невігластво, я сказав, що живу в іншому районі.

Я затримався в домі ще на кілька днів. Я збирався байдикувати, скільки зможу, й відпочивати. Я був виснажений і мусив зібратися на силі, перш ніж повертатися в Париж. Минуло кілька днів. Я блукав полями, гуляв лісами, читав на осонні французькі переклади американських детективів. Здавалося б, ідеальні ліки: засісти бозна-де, дати волю думкам. Тільки ніщо мені насправді не помогло. У будинку місця для мене не було, й на третій день я відчув, що насправді там не один, що там я ніколи не зможу лишитися на самоті. Феншо зі мною, і хай би скільки я намагався про нього не думати, це не поможе. Це було несподіване і тривожне відкриття. Варто було перестати шукати, як він оприявнився. Тепер процес обернувся. Я стільки місяців його шукав — ​а тепер він знайшов мене. Замість шукати Феншо, я насправді тікав від нього. Робота, яку я собі вигадав, — ​фальшива книжка, нескінченні відгалуження — ​була просто спробою порятуватися від нього, хитрістю, аби втримати його чимдалі. Переконавши себе, наче його шукаю, я утверджував припущення, що він деінде — ​десь поза мною, за межами мого життя. Ось тільки я помилявся. Феншо був точнісінько там, де й я, і то від початку. Відколи я отримав листа, мені не вдавалося його уявити, побачити таким, яким він міг бути зараз: думки не складалися в цілісну картину. У кращому разі приходив вицвілий образ: кімната за зачиненими дверима. І все: Феншо сам у кімнаті, приречений на міфічну самотність — ​може, живий, може, дихає, може, мріє бозна про що. Аж тепер я виявив, що кімната ця у моєму черепі.