Пол Остер – Нью-йоркська трилогія (страница 56)

Настала така мить, коли наші кроки стали єдиним звуком на вулиці. Стіллман знову озирнувся й нарешті мене помітив. Він пришвидшився, перейшов на біг. Я гукнув: «Феншо!» І знову: «Вже пізно. Я знаю, хто ти такий, Феншо». І знову, вже з наступної вулиці: «Все скінчено, Феншо. Нікуди ти не втечеш». Стіллман не відповідав, навіть не завдавав собі клопоту озирнутися. Я б і далі говорив, але він біг, і якби я щось сказав, то відстав би. Я покинув блазнювання й помчав за ним. Поняття не маю, скільки ми бігли, але, здається, це тривало годинами. Він був молодший за мене, молодший і сильніший, я його ледь не згубив, я ледь не програв. Я змушував себе бігти далі темними вулицями попри втому й нудоту, я карколомно летів за ним, не дозволяючи собі зупинитися. Задовго до того, як я його наздогнав, задовго навіть до того, як зрозумів, що його наздожену, мене охопило таке відчуття, ніби я вже не в собі. Інакше це не описати. Я вже себе не відчував. Я пашів життям, від чудесної ейфорії в жилах пульсувала солодка отрута, а в повітрі стояв запах ніщоти, який ні з чим не сплутати. Це — ​мить моєї смерті, — ​сказав я собі: — ​зараз я помру. А за секунду наздогнав Стіллмана й повалив на землю. Ми вдарилися об тротуар і застогнали від удару. Я виснажився, й тепер мені не вистачало подиху, щоб боронитися, й сил, щоб боротися. Не було сказано ані слова. Кілька секунд ми борюкалися на тротуарі, він зумів вирватися з моєї хватки, а після того я нічого не міг вдіяти. Він почав колотити мене кулаками, копати носаками черевиків, лупити по цілому тілу. Пам’ятаю, що я намагався закрити обличчя руками; пам’ятаю біль, мене приголомшило, як мені боляче й як розпачливо хочеться більше цього не відчувати. Мабуть, тривало це не дуже довго, бо більше нічого я не пам’ятаю. Стіллман шматував мене, а коли закінчив, я відключився. Пам’ятаю, як прийшов до тями на тротуарі і здивувався, що досі ніч — ​ось і все. Все інше зникло.

Наступні три дні я не виходив із готелю. Приголомшив мене не біль, а те, що він недостатньо сильний, аби мене вбити. Я зрозумів це тільки день на другий-третій. У якусь мить я, лежачи на ліжку й дивлячись на щілини у закритих віконницях, зрозумів, що це пережив. Дивно бути живим, майже незбагненно. У мене був зламаний палець, синці на вилицях, дихати боляче. Але це ніби справи й не стосувалося. Я вижив, і що більше про це думав, то менше розумів. Не вірилося, що доля наді мною зласкавилася.

Того ж вечора я надіслав Софії телеграму, що повертаюся додому.

9

Я майже дійшов до кінця. Лишається тільки одне, але це сталося пізніше, за понад три роки. Тим часом яких тільки складнощів і драм не було, але їм, певно, не місце в історії, яку я намагаюся розповісти. Коли я повернувся у Нью-Йорк, ми з Софією майже рік жили окремо. Вона поставила на мені хрест, і минуло кілька гарячкових місяців, перш ніж мені вдалося знову завоювати її серце. З висоти нинішнього моменту (травень 1984 року) тільки це й має значення. А поза тим всі факти мого життя — ​чиста випадковість.

23 лютого 1981 року у Бена народився братик. Ми назвали його Полом, на честь Софіїного дідуся. За кілька місяців (у липні) ми переїхали на інший бік річки й винайняли два поверхи цегляного будинку у Брукліні. У серпні Бен пішов у підготовчий клас. Ми всі разом з’їздили в Міннесоту на Різдво, а коли повернулися, Пол почав ходити самостійно. Бен, який узяв брата під своє крило, вважав себе цілковито відповідальним за його прогрес.

Що ж до Феншо, то ми з Софією ніколи про нього не розмовляли. Такий у нас був пакт мовчанки, і що довше ми нічого не казали, то ревніше доводили свою відданість один одному. Після того, як я повернув Стюартові Зеленому аванс і офіційно відмовився писати біографію, ми згадали його тільки раз. Це сталося того дня, коли ми вирішили знову з’їхатися (пояснюючи це суто прагматичними міркуваннями). Книжки і п’єси Феншо й далі давали добрі прибутки. Якщо ми не збираємося розлучатися, сказала Софія, то тратити ці гроші на себе — ​не варіант. Я з нею погодився. Ми знаходили інші способи заробити на життя, а роялті клали на рахунок Бенові — ​а потім і Полові. Ми нарешті найняли літературного агента, щоб займався спадщиною Феншо: запитами на постановку п’єс, договорами на перевидання, контрактами. Ми робили все можливе. Феншо міг нас знищити лише у тому випадку, якби ми цього від нього схотіли, якби ми схотіли знищити себе. Тому я й не завдав собі клопоту розказати Софії правду — ​не тому, що вона мене лякала, а тому, що вона стала неважлива. Наша сила була у нашій мовчанці, й порушувати її я не збирався.

Але я все одно розумів, що цю історію ще не завершено. Це засвідчував мій місяць у Парижі, і з часом я це прийняв. Наступний поворот сюжету — ​це тільки питання часу. А раз поворот неминучий, то замість усе заперечувати й ошукувати себе думкою, наче я зумію позбутися Феншо, треба підготуватися до всього. У цьому «всього» криється велика сила, через яку, на мою думку, цю історію так складно розповісти. Адже коли статися може все, що завгодно, слова дають збій. Феншо був відсутній рівно настільки, наскільки був неминучий. Я це прийняв. Я навчився жити з ним так само, як жив із думкою про свою смертність. Не те, щоб я ототожнював Феншо зі смертю, але щось від смерті в ньому було: для мене він функціонував як троп на позначення смерті. Якби не мій нервовий зрив у Парижі, я б цього ніколи не зрозумів. Я там не помер, але опинився за крок від загибелі, і був момент — ​чи, може, й кілька моментів — ​коли я вже відчував смерть на смак, бачив себе мертвим. Після такого не зцілюються. Якщо таке трапилося раз, то далі тільки повторюватиметься — ​ти житимеш із цим до кінця своїх днів.

Лист надійшов на початку весни 1982 року. Цього разу штемпель був бостонський, а послання стримане, різкіше, ніж раніше. «Не можу більше стримуватися, — ​писано у листі. — ​Мушу з тобою поговорити. Площа Колумба 9, Бостон, 1 квітня. Обіцяю, тут усе завершиться».

У мене лишалося менше тижня на те, щоб вигадати привід поїхати в Бостон. Це виявилося складніше, ніж можна було подумати. Я й далі не хотів, щоб Софія про все дізналася (і це — ​найменше, що міг для неї зробити), але й не хотів їй брехати, хоча ради не було. Два-три дні минуло без жодного прогресу, і врешті я вигадав якусь недолугу байку про те, що треба дещо перевірити у гарвардській бібліотеці. Я навіть не пам’ятаю, що я там мусив подивитися. Мабуть, щось для статті, яку збирався писати — ​хоча, може, й помиляюся. Важливо те, що Софія не заперечувала. Гаразд, сказала вона, їдь собі, і так далі. Мені здається, щось вона підозрювала, але це тільки здогад: зараз марно будувати якісь припущення. Коли мова про Софію, я схильний думати, що нічого від неї не приховаєш.

Я купив квиток на ранковий потяг 1 квітня. Перед моїм від’їздом Пол прокинувся ще до п’ятої й заліз до нас у ліжко. Я встав за годину по тому й тихо вийшов із кімнати, тільки на мить зупинившись на порозі подивитися, як Софія й малий дрімають у сірому тьмяному світлі. Вони лежали, байдужі до світу, — ​тіла, яким я належав. Бен їв банан і щось малював на кухні нагорі, вже вдягнений. Я засмажив нам омлет і сказав, що збираюся на потяг до Бостона. Він спитав, де Бостон знаходиться.

— Десь за триста кілометрів звідси, — ​пояснив я.

— Це так само далеко, як космос?

— Якщо рухатися просто вгору, то щось близько того.

— Краще полети на місяць. Ракета — ​це крутіше, ніж потяг.

— Це вже на зворотному шляху. З Бостона по п’ятницях є рейсові польоти на місяць. Я візьму квиток, як тільки доїду.

— Супер. Розкажеш мені тоді, як там.

— Якщо знайду на місяці камінця, привезу тобі.

— А Полу?

— І йому теж.

— Ні, спасибі.

— Що це значить?

— Не хочу я місячний камінець, а то Пол ще запихне його в рота й подавиться.

— А що хочеш?

— Слона.

— У космосі слонів немає.

— Знаю, але ж ти й не збираєшся в космос.

— Точно.

— А в Бостоні слони, мабуть, є.

— Мабуть, так. Тобі рожевого слона чи білого?

— Сірого. Великого, товстого, зі зморшками.

— Без проблем, таких знайти найлегше. Тобі його в коробці — ​чи привести на повідку?

— А ти приїдь на ньому додому. З короною на голові. Як імператор.

— Імператор чого?

— Імператор маленьких хлопчиків.

— А імператриця в мене буде?

— Звичайно. Мамочка — ​імператриця. Їй сподобається. Може, розбудимо її і розкажемо?

— Не треба, хай краще здивується, коли я повернуся.

— Супер. Вона все одно не повірить, доки сама не побачить.

— Точно. Не будемо її засмучувати, а то раптом я слона не знайду?

— Знайдеш, тату, не хвилюйся.

— А ти чого такий певний?

— Бо ти ж імператор. Імператор може добути все, що схоче.

Всю дорогу до Бостона періщив дощ, а коли ми проминули Провіденс, почало навіть збиратися на сніг. У Бостоні я купив парасолю й останні кілометри три-чотири здолав пішки. У сірій мряці вулиці виглядали похмуро, й Сауз-Енд стояв майже порожній: я побачив тільки пияка, групку підлітків, майстра з ремонту телефонних будок і двох-трьох бездомних дворняг. Навколо площі Колумба колом стояло десять-дванадцять будинків, а посередині брукований острівець відтинав її від шосе. Будинок № 9 виявився найобшарпанішому — ​він, як і інші, був чотириповерховий, але якось просів, вхідні двері підперли дошками, а цегляний фасад потребував ремонту. Утім, попри тріщини, було в ньому щось солідне, в дусі елегантного ХІХ століття. Я легко міг уявити великі кімнати з високими стелями, зручні підвіконня в еркерах і ліпнину. Тільки нічого з цього я не побачив. Як виявилося, мені не судилося зайти далі передпокою.