Пол Остер – Нью-йоркська трилогія (страница 57)

На дверях був іржавий молоточок, напівколо з ручкою в центрі, й коли я її провернув, вона видала такий звук, ніби хтось блює. Стук вийшов приглушений і далеко не сягнув. Я зачекав, але нічого не сталося. Я знову грюкнув молоточком, але ніхто не вийшов. Тоді я поторсав двері й виявив, що вони відчинені — ​я штовхнув їх, повагався і зайшов. Передпокій був порожній. Справа виднілися сходи з поручнями з червоного дерева й голими дерев’яними сходинками; зліва зачинені подвійні двері вели, безперечно, до салону; просто попереду були ще одні двері, також зачинені: мабуть, на кухню. Трошки подумавши, я обрав сходи й саме зібрався підніматися, коли з-за подвійних дверей долинув якийсь звук — ​тихе постукування, а потім голос, але слів я не зрозумів. Я відвернувся від сходів і зиркнув на двері, чекаючи, що голос долине знову. Але нічого не сталося.

Довга мовчанка. А потім голос майже пошепки промовив:

— Сюди.

Я підійшов до дверей і притиснув вухо до щілини.

— Це ти, Феншо?

— Не вимовляй цього імені, — ​сказав голос уже чіткіше. — ​Я не дам тобі вимовляти цього імені.

Рот особи в кімнаті знаходився просто по той бік від мого вуха. Нас розділяли тільки двері, ми були так близько, наче слова лилися просто мені в голову. Це як слухати калатання серця у грудях, як шукати на тілі пульс. Коли він змовк, стало чути, як у тріщину прослизає його подих.

— Впусти мене, — ​сказав я. — ​Відчини двері, впусти мене.

— Не можу, — ​відповів голос. — ​Говоритимемо так.

Я схопився за ручку й роздратовано потрусив двері.

— Відкривай, — ​сказав я. — ​Відкривай, а то двері виб’ю.

— Ні, — ​сказав голос, — ​двері лишаться зачинені.

Я вже не сумнівався, що там, усередині, — ​Феншо. Я хотів би, щоб це виявився якийсь самозванець, але голос був надто знайомий. Він сказав:

— Я стою тут із пістолетом і цілюся просто в тебе. Якщо ти зайдеш, я вистрелю.

— Я тобі не вірю.

— А ти послухай, — ​сказав він, і я почув, що він відвертається від дверей. За секунду пролунав постріл, а потім на підлогу посипався тиньк. Я скористався нагодою, щоб спробувати зазирнути у щілину й роздивитися кімнату, але тріщина виявилася завузька. Я бачив тільки ниточку світла, сіру прожилочку. А потім рот повернувся, й навіть та зникла.

— Гаразд, — ​сказав я, — ​у тебе є пістолет. Але звідки мені знати, що ти той, за кого себе видаєш?

— Я не казав, хто я.

— Перефразуймо. Звідки мені знати, що я розмовляю саме з тим, із ким треба?

— Мусиш мені довіряти.

— Стільки часу минуло, що от на довіру тобі точно не варто розраховувати.

— А я кажу, що я той, хто треба. Цього має бути досить. Ти прийшов, куди треба, і я той, хто треба.

— Я думав, що ти хочеш побачитися. Так у листі написано.

— Я сказав, що хочу поговорити. Є різниця.

— Давай не будемо придиратися до слів.

— Просто нагадую, що я написав.

— Не тисни, Феншо. Мене тут ніщо не затримує.

Він рвучко вдихнув, а потім люто ляснув рукою по дверях.

— Не Феншо! — ​заволав він. — ​Ніяких більше Феншо!

Я помовчав кілька хвилин, щоб не наражатися на черговий спалах люті. Рот віддалився від щілини, й мені здалося, що десь зі середини кімнати долинули стогони — ​стогони чи схлипи, хтозна. Я чекав, не знаючи, що сказати далі. Нарешті рот повернувся, й після чергової довгої мовчанки Феншо сказав:

— Ти ще там?

— Так.

— Вибач. Я не хотів, щоб усе почалося так.

— Ти просто не забувай, — ​сказав я, — ​я тут тільки тому, що ти попросив.

— Знаю. І я тобі за це вдячний.

— Було б незле, якби ти пояснив, чому мене запросив.

— Пізніше. Я ще не хочу про це говорити.

— То про що ж говоритимемо?

— Про інше. Про те, що сталося.

— Я слухаю.

— Бо я не хочу, щоб ти мене ненавидів. Розумієш?

— Я тебе й не ненавиджу. Колись ненавидів, але це вже в минулому.

— Сьогодні, бачиш-но, останній день. Треба зробити все напевно.

— Ти тут весь час і був?

— Я приїхав сюди роки зо два тому.

— А перед тим?

— То тут, то там. Мене дехто шукав, треба було переміщатися. Мені сподобалося мандрувати, тепер я кохаюся на мандрах. Це дивно. Я взагалі планував сидіти сиднем і чекати, коли час збіжить.

— Це ти про Квінна?

— Так, про приватного детектива.

— Він тебе знайшов?

— Двічі, раз у Нью-Йорку, раз на півдні.

— І збрехав?

— Я його залякав до смерті. Він знав, що йому буде, якщо хтось дізнається.

— Ти знаєш, що він зник? Я не знайшов його.

— Десь ховається, це неважливо.

— Як тобі вдалося його позбутися?

— Я все перевернув із ніг на голову. Він думав, що переслідує мене, а насправді це я переслідував його. Він, звичайно, вистежив мене у Нью-Йорку, але я втік — ​просто йому з рук. Після того ми ніби гралися. Я вів його по своєму сліду, лишаючи підказки, щоб він не зміг мене не знайти. Але я весь час за ним стежив, і коли настав слушний момент, заманив його просто у пастку.

— Дуже розумно.

— Та ні, по-дурному. Але в мене не було вибору. Або так, або він притягнув би мене назад, де мене вважали психом. Я себе за це ненавидів. Він урешті просто робив свою роботу, й мені його шкода. Жалощі мені огидні, особливо в собі.

— А потім?

— Я не був певен, чи моя хитрість спрацювала. Я боявся, що Квінн знову вийде на слід. Тож я їхав далі, навіть коли міг спинитися. Я на це рік згаяв.

— І куди ти поїхав?

— На південь, південний захід. Я хотів лишитися там, де тепло. Я, бачиш-но, мандрував пішки, спав просто неба, намагався триматися місць, де людей небагато. Це, знаєш-но, величезна країна. У голові не вкладається. Якось я майже два місяці прожив у пустелі. Потім жив у хижі на краю резервації хопі в Аризоні. Індіанці скликали племінну раду, щоб дозволити мені лишитися.

— Брешеш.

— Я ж не прошу, щоб ти мені вірив. Просто розповідаю свою історію, ось і все. А ти думай, що хочеш.