Пол Остер – Нью-йоркська трилогія (страница 58)

— А потім?

— Побував у Нью-Мексико. Заходжу якось у забігайлівку щось перехопити, а хтось лишив на столі газету. Беру, читаю. Так я і дізнався, що мою книжку видали.

— Здивувався?

— Я б сказав інакше.

— І як же?

— Не знаю. Мабуть, розсердився. Засмутився.

— Не розумію.

— Я розсердився, бо книжка — ​гівно.

— Письменники взагалі не вміють оцінювати свої твори.

— Ні, книжка гівно, повір. Усе, що я написав — ​гівна варте.

— То чому ж не знищив рукописи?

— Бо прив’язався. Але це не значить, що текст добрий. Дитина теж прив’язується до своєї каки, але ж ніхто з нею не носиться. Це особиста справа дитини.

— То чому ж ти змусив Софію пообіцяти, що вона покаже твої твори мені?

— Щоб її заспокоїти. Але ти це й так знаєш. Ти давно це зрозумів. Таке в мене було виправдання. Насправді я хотів знайти їй нового чоловіка.

— І спрацювало.

— Інакше й бути не могло. Я ж їй не першого-ліпшого підсунув.

— А рукописи?

— Я думав, ти їх повикидаєш. Мені й на думку не спадало, що хтось візьметься за них так серйозно.

— І що ти зробив, коли прочитав, що книжку видали?

— Повернувся у Нью-Йорк. Дурню зробив, але я був не дуже адекватний, не міг думати логічно. Книжка ув’язнила мене у скоєному, розумієш-но, і мені знову треба було з цим якось примиритися. Від виданої книжки рятунку вже не було.

— Я думав, ти загинув.

— Саме це ти й мусив думати. Це довело мені, що Квінн — ​уже не проблема. Але нова проблема була значно гірша. Тому я й написав тобі.

— Це ти недобре вчинив.

— Я на тебе злився. Я хотів, щоб ти мучився, жив із тим, із чим жив я. Я пожалкував про це, щойно вкинув листа до скриньки.

— Але було вже пізно.

— Так. Уже пізно.

— І скільки ти пробув у Нью-Йорку?

— Не знаю, місяців шість-вісім.

— Як ти жив? Як ти заробляв собі на життя?

— Крав?

— Може, розкажеш-таки правду?

— Я й так роблю все, що можу. Я розказую тобі все, що можу.

— І що ти ще робив у Нью-Йорку?

— Спостерігав за тобою. Спостерігав за тобою, Софією і дитиною. Якось я навіть жив просто перед вашим будинком. Тижні два-три, може, з місяць. Я за тобою тягався повсюди. Ми кілька разів ледь не зіткнулися на вулиці, я дивився тобі просто у вічі. А ти не помічав. Це фантастика, як довго ти мене не помічав.

— Ти все вигадуєш.

— Мабуть, я змінився.

— Ніхто не може змінитися настільки.

— Думаю, мене зараз ніхто не впізнає. Але це тобі пощастило. Якби питання стало руба, я б тебе, мабуть, таки вбив. Весь час, що я був у Нью-Йорку, мене переповнювали думки про смерть. Про погане. Я був за крок від жаху.

— І що тебе спинило?

— Знайшов у собі відвагу поїхати.

— Як шляхетно з твого боку.

— Я ж себе не вигороджую. Просто розказую.

— І що далі?

— Знову рушив у дорогу. Моя посвідка моряка торгового флоту нікуди не ділася, ось я і влаштувався на грецьке вантажне судно. Це був жах, гидота від початку й до кінця. Але я на інше й не заслужив, я саме цього й хотів. Ми де тільки не побували — ​і в Індії, і в Японії, цілий світ обійшли. Я ні разу не сходив на сушу. Щоразу, як ми заходили у порт, я спускався у свою каюту й замикався. Так я провів два роки: нічого не бачив, нічого не робив, жив, як мрець.

— А я намагався написати історію твого життя.

— То ось чим ти займався.

— Здається, що так.

— Велика помилка.

— Сам знаю. Я це сам з’ясував.

— Якогось дня судно пристало у Бостоні, і я вирішив зійти. Я заощадив силу грошей, вистачило, щоб купити цей будинок, і ще лишилося. Відтоді я тут.

— І під яким іменем?

— Генрі Дарк. Але ніхто не знає, хто я. Я нікуди не ходжу. Двічі на тиждень приходить одна жінка, приносить мені все необхідне, але я її ніколи не бачу. Я лишаю їй записку внизу сходів і гроші. Просто, ефективно. Ти — ​перший, із ким я говорю за останні два роки.

— Ти ніколи не думав, що з глузду з’їхав?

— Я знаю, що для тебе це виглядає так — ​але насправді ні, ти мені повір. Навіть не хочу гаяти час на такі розмови. Те, що потрібно мені, дуже відрізняється від того, що потрібно іншим людям.

— А не завеликий це будинок для однієї особи?

— Завеликий. Я не піднімався на горішні поверхи, відколи сюди вселився.

— То чому ж купував?

— Так за безцінь. І назва вулиці мені сподобалася. Приваблива така.

— Площа Колумба?

— Так.

— Не розумію.

— Мені здалося, що це — ​добрий знак. Повернутися в Америку, знайти дім на площі імені Колумба. Є в тому певна логіка.

— І тут ти збираєшся померти.

— Точно.

— У першому листі ти писав про сім років. Лишається ще рік.