Пол Остер – Нью-йоркська трилогія (страница 48)

6

У червні того року (1978) ми з Софією й Беном поїхали в Нью-Джерсі провідати матір Феншо. Вона давно вже не була сусідкою моїх батьків (вийшовши на пенсію, вони перебралися до Флориди), тож я не повертався туди вже багато років. Місіс Феншо, Бенова бабуся, підтримувала з нами контакт, але стосунки були дещо напружені. Вона завжди трималася з Софією трохи вороже, ніби потай звинувачувала її у зникненні Феншо, і ця нехіть раз у раз проривалася у якихось фразах. Ми з Софією запрошували її в гості з належною періодичністю, але вона рідко погоджувалася, а коли й приїжджала, то тільки сиділа, метушилася, посміхалася, щось ображено мимрила, вдавала, що захоплюється малим, відважувала Софії сумнівні компліменти, казала, як тій пощастило, а тоді рано поверталася додому — ​вічно підхоплювалася посеред розмови й заявляла, що забула про якусь попередню домовленість. Але на неї все одно тяжко було ображатися. Все у її житті йшло не так, і вона вже перестала навіть сподіватися, що щось колись складеться. Її чоловік помер; її донька пережила низку нервових зривів і тепер жила на транквілізаторах у реабілітаційному центрі; її син зник. Вона й у 50 лишилася красунею (в дитинстві вона видавалася мені найкрасивішою жінкою, яку я бачив) і жила заплутаними романами (список її чоловіків постійно змінювався), забігами по магазинах у Нью-Йорку й пристрастю до гольфу. Літературний успіх Феншо заскочив її зненацька, але тепер, коли вона звиклася з цією думкою, то більш ніж радо брала на себе відповідальність за народження генія. Коли я подзвонив їй сповістити, що пишу біографію її сина, вона начебто висловила бажання допомогти. Вона сказала, що в неї лишилися його листи, фотографії й документи, й вона охоче мені все покаже.

Ми дісталися туди між сніданком і обідом, і після незграбного початку розмови за чашечкою кави на кухні й довгої балачки про погоду вона провела нас нагору, до дитячої кімнати Феншо. Місіс Феншо ґрунтовно підготувалася до мого приходу й виклала всі матеріали рівними стосиками на столі, що колись належав сину. Мене це нагромадження вразило. Не знайшовши, що сказати, я подякував їй за готовність допомогти, хоча насправді масив роботи мене налякав і приголомшив. За кілька хвилин місіс Феншо спустилася вниз і вийшла на задній двір із Софією й Беном (стояв теплий сонячний день), а я лишився на самоті. Пам’ятаю, як визирнув з вікна й побачив Бена: він дибав газоном у комбінезончику поверх підгузка, горлав і вказував на дрозда, що ширяв угорі. Я постукав по склу, й коли Софія озирнулася й підняла погляд, їй помахав. Вона усміхнулася, послала мені повітряний поцілунок, а тоді пішла інспектувати з місіс Феншо клумбу.

Я сів за стіл. Перебувати у тій кімнаті було нестерпно, я поняття не мав, скільки так витримаю. На полиці лежали бейсбольна рукавиця Феншо з обшарпаним м’ячем; на полицях вище і нижче стояли книжки, які він читав у дитинстві; просто за мною було ліжко, застелене картатим біло-блакитним покривалом, яке я пам’ятав з дитинства. Це були матеріальні докази, рештки загиблого світу. Я ступив у музей власного минулого, і те, що там побачив, мене ледь не розчавило.

Перший стос: свідоцтво про народження Феншо, шкільні табелі, бойскаутські значки, диплом про закінчення середньої освіти. Другий стосик: фотографії. Дитячий альбом; Феншо з сестрою; родинний альбом (дворічний Феншо посміхається в тата на руках, Феншо й Еллен обіймають матір на гойдалці за домом, Феншо серед кузенів). А тоді — ​світлини врозсип: у папках, у конвертах, у коробочках: на десятках із Феншо був я (плаваємо, граємо у квача, катаємося на велосипедах, байдикуємо надворі; мій батько катає нас на плечах; короткі стрижки, мішкуваті джинси, машини за нами — ​пакард, десото, мікроавтобус-форд із дерев’яними панелями). Фотографії класу, команди, літнього табору. Фотографії з матчів і забігів. У каное, перетягує канат. А потім, ближче до низу, кілька фотографій з останніх років: Феншо, якого я ніколи не бачив. Феншо на гарвардському дворі; Феншо на палубі танкера нафтової компанії «Ессо»; Феншо у Парижі перед кам’яним фонтаном. Остання — ​єдина фотографія Феншо із Софією: Феншо старший, похмуріший; Софія страшенно юна, неймовірно красива, але якась розгублена, ніби не може зосередитися. Я глибоко вдихнув і розплакався, геть несподівано, до останньої миті несвідомий, що в мені здіймаються сльози, — ​я гучно схлипував, здригаючись, закривши обличчя руками.

У коробці справа від фотографій були листи, щонайменше сотня, починаючи з восьми років (неоковирне дитяче письмо, розмазаний олівець, затерті місця) і до початку 70-х. Листи з університету, листи з судна, листи із Франції. Більшість адресована Еллен, чимало з них доволі довгі. Я одразу зрозумів, що вони цінні, можливо, цінніші за все інше у цій кімнаті — ​але не мав відваги прочитати їх там. Перечекавши хвилин 10–15, я спустився і приєднався до інших.

Місіс Феншо не хотіла віддавати з дому оригінали, але не заперечувала проти фотокопій. Навіть запропонувала зробити все сама, але я сказав їй не клопотатися: приїду якогось іншого дня і все зроблю.

Ми пообідали на траві на подвір’ї. Бен притягував до себе всю увагу, після кожного шматочка бутерброда метався до квіточок, і о другій ми були готові вертатися додому. Місіс Феншо підвезла нас до автобусної станції й розцілувала всіх трьох на прощання, виявивши при тому більше емоцій, ніж протягом цілого візиту. За п’ять хвилин після того, як автобус рушив, Бен заснув у мене на колінах, а Софія взяла мене за руку.

— Не надто радісний день?

— Чи не найгірший на живій пам’яті, — ​сказав я.

— А ти уяви, як це — ​проговорити з тією жінкою чотири години. У мене теми для розмови скінчилися, щойно ми приїхали.

— Ми, мабуть, не дуже їй подобаємося.

— Мабуть, що ні.

— Це ще м’яко сказано.

— Тобі тяжко було лишитися там самому?

— Дуже тяжко.

— Що, тепер сумніваєшся?

— Боюся, що так.

— І я тебе не виню. Жаскувато там.

— Треба ще подумати. Зараз мені здається, що я вчинив страшну помилку.

Чотири дні по тому місіс Феншо подзвонила сказати, що їде до Європи на місяць, тож, можливо, варто владнати справу зараз (її слова). Я збирався пустити все на самопас, але не встиг вигадати належне пояснення, чому не приїду, й піймав себе на обіцянці заїхати наступного понеділка. Софія відмовилася їхати зі мною, і я не наполягав. Ми вирішили, що одного родинного візиту досить.

Джейн Феншо радісно, з усмішкою зустріла мене на автобусній станції. Щойно сів у машину, я зрозумів, що цього разу все буде інакше. Вона причепурилася (білі штани, червона шовкова блуза, засмагла шия без зморщок нічим не прикрита), мимоволі відчувалося: вона хоче, щоб я на неї дивився й визнавав її красу. Але цим не обмежувалося: було в її тоні щось фамільярне, ніби ми давні друзі, об’єднані минулим — ​ото пощастило, що я приїхав сам, і ми нарешті можемо говорити відкрито. Мені в тому вчувався певний несмак, тож я обмежувався короткими фразами.

— Гарна в тебе родина, хлопче, — ​ми спинилися на червоне світло, й вона повернулася до мене.

— Так, — ​сказав я, — ​гарна.

— Малий, звісно, чарівний. Серцеїд росте. Але стриму не знає, правда?

— Йому тільки два роки. У тому віці більшість дітей жвава.

— Звичайно, тільки мені здається, що Софія його панькає. Їй тільки смішки, якщо ти розумієш, про що я. Я не проти сміху, але й дисципліна не завадить.

— Софія з усіма так тримається, — ​сказав я. — ​Весела жінка, весела мати. Бен, наскільки я можу судити, не скаржиться.

На мить настала тиша, але коли ми рушили далі широкою торговою вулицею, Джейн Феншо додала:

— А їй пощастило, Софії твоїй. Пощастило, що вийшла сухою з води. Пощастило, що знайшла такого, як ти.

— Я зазвичай думаю, що все навпаки, — ​сказав я.

— Не прибідняйся.

— Я й не прибідняюся, просто знаю, про що говорю. Поки що все щастя — ​на моєму боці.

Вона коротко загадково посміхнулася, ніби вирішила, що я дурник, але постановила утриматися від дискусії, раз я все одно не визнаю її правоти. Коли ми за кілька хвилин доїхали до її дому, вона, здається, облишила свою початкову тактику. Вона взагалі припинила згадувати Софію та Бена й натомість стала сама поступливість, весь час повторювала, яка вона рада, що це я пишу книжку про Феншо, ніби її схвалення щось міняло — ​ніби це було вирішальне визнання, й то не лише для книжки, а для мене самого. Тоді вона віддала мені ключі від машини і сказала заїхати у найближчий магазин, де можна зробити фотокопії. А коли я вернуся, на мене вже чекатиме обід.

На те, щоб скопіювати всі листи, пішло понад дві години, тож вернувся я близько першої. Обід і справді вже на мене чекав, і меню вражало: аспарагус, холодний лосось, сири, біле вино, все, як треба. На столі в їдальні стояли квіти і явно найкращий сервіз. Моє обличчя, мабуть, виказало подив.

— Я хотіла, щоб було святково, — ​сказала місіс Феншо. — ​Ти не уявляєш, яка я рада, що ти тут. Усі спогади повертаються. Мовби лихого й не траплялося.

Я запідозрив, що, доки мене не було, вона вже випила. Рухалася вона впевнено й себе контролювала, але голос у неї став нижчий, тремкий, емоційний — ​раніше такого не було. Коли ми сіли за стіл, я наказав собі бути обачним. Вино лилося рікою, й коли я зауважив, що до келиха вона припадає частіше, ніж до страв — ​їжу вона тільки повозила по тарілці, а потім геть про неї забула — ​почав очікувати найгіршого. Побіжно розпитавши про моїх батьків і двох молодших сестер, вона перейшла на монолог.