Пол Остер – Нью-йоркська трилогія (страница 47)

Я переконував себе, що в життях сенсу нема. Людина живе й помирає, і байдуже, що відбувається тим часом. Мені згадалася історія Ла Шера, солдата-учасника найперших французьких експедицій до Америки. У 1562 році Жан Рібо залишив людей у Порт-Роялі (неподалік від Гілтон-Гед, Південна Кароліна) під командуванням Альберта де П’єрри, безумця, який утверджував свою владу залякуванням і насильством. «Він власноруч повісив барабанника, який впав у неласку, — ​писав Френсіс Паркман, — ​і заслав солдата на ім’я Ла Шер на безлюдний острів за три ліги від порту, де й лишив помирати від голоду». Врешті-решт люди повстали й замордували Альберта, а напівживого Ла Шера порятували з острова. Можна було б подумати, що тепер Ла Шер у безпеці: переживши таку страшну кару, він може не боятися подальших катастроф. Однак не все так просто. У житті немає теорії імовірності, ніщо не обмежує кількості невдач, і кожної миті ми починаємо все спочатку, такі ж вразливі до удару в спину, як і за мить до того. У поселенні все пішло не так. Колоністи не вміли дати собі раду з дикою природою, голод і туга за домом почали брати гору. Озброївшись імпровізованими інструментами, вони кинули всі сили на те, щоб збудувати судно, «гідне Робінзона Крузо», й дістатися назад до Франції. В Атлантичному океані — ​чергова катастрофа: вітру нема, вода і їжа закінчуються. Чоловіки починають їсти черевики і шкіряні штани, хтось у розпачі п’є морську воду, кілька помирає. Тоді — ​неминуче сповзання у каннібалізм. «Вони кинули жереб, — ​писав Паркман, — ​і він випав Ла Шерові, тому нещасному, якого Альберт лишив помирати від голоду на безлюдному острові. Його вбили і з голодною пожадливістю поділили плоть між собою. Ця огидна їжа дала їм дотривати до тієї миті, коли на видноколі з’явилася земля: тоді, сп’янілі від радощів, вони вже не могли керувати кораблем і полишили його на волю течії. Їх зустріла маленька англійська барка, забрала всіх на борт і, висадивши найслабших, решту здала в полон королеві Єлизаветі».

І Ла Шер — ​це тільки один приклад. Бувають такі виверти долі, що навіть його біографія видасться нічим не прикметною, банальнішою, ніж більшість. Він бодай рухався по прямій, а це така рідкість, що майже благословення. Зазвичай долі різко звертають від одного полюса до іншого, звиваються, вивертаються, щуляться. Людина рушає в одному напрямку, різко завертає на півдорозі, завмирає, віддається на ласку течії, прямує далі. Нічого не можна знати напевно; ми неминуче прибуваємо геть не туди, куди вирушали. На першому курсі навчання у Колумбійському університеті я дорогою на заняття щодня проминав погруддя Лоренцо Да Понте. Я тьмяно пригадував, що він писав лібрето для Моцарта, а потім ще й став першим професором італійської в Колумбійському університеті. Одне ремесло видавалося мені несумісним з іншим, тож я зацікавився й вирішив з’ясувати, як одному чоловікові вдалося прожити два такі різні життя. Як виявилося, Да Понте прожив п’ять чи шість життів. Насправді його звали Еммануеле Конельяно, й він народився у 1749 році у єврейській родині торговця шкірою. Після смерті матері його батько одружився із католичкою й вирішив, що і він сам, і діти мусять охреститися. Юний Еммануеле демонстрував хист до науки, і єпископ Ченади (монсиньйор Да Понте) узяв чотирнадцятирічного юнака під своє крило й оплатив йому теологічну освіту. Як тоді було заведено, учень узяв ім’я свого благочинця. Да Понте взяв постриг у 1773 році й почав викладати у семінарії; особливо глибоко він цікавився латинською, італійською та французькою літературами. Він не лише із просвітницькими ідеалами запізнався, а й зі шляхтянкою-венеціанкою, яка потаємно народила від нього дитину. У 1776 році він спонсорував публічну дискусію в семінарії у Тревізо, де постало питання про те, чи цивілізація зробила людство щасливішим. Отак образивши церкву, він був змушений утікати — ​спершу до Венеції, потім до Горіції, аж доки врешті не опинився у Дрездені, де й почав укладати лібрето. У 1782 році він рушив до Відня із листом-рекомендацією до Сальєрі, де його врешті найняли «poeta dei teatri imperiali». Цю посаду він займав майже десять років. Саме тоді він і познайомився з Моцартом і попрацював із ним над трьома операми, які забезпечили йому місце у вічності. Щоправда, у 1790 році Леопольд ІІ через витрати на Турецьку війну скоротив музичну діяльність у Відні, й Да Понте лишився без роботи. Він перебрався до Трієста, де закохався в англійку на ім’я Ненсі Ґраль чи Краль (про ім’я досі точаться суперечки). Вони разом рушили до Парижа, а далі до Лондона, де прожили тринадцять років. Музична діяльність да Понте звелася до кількох лібрето для посередніх композиторів. У 1805 році вони з Ненсі емігрували до Америки, де він прожив останні 33 роки життя, певний час підробляючи бакалійником у Нью-Джерсі й Пенсильванії, а помер у віці 89 років — ​і став чи не першим італійцем, похованим у Новому світі. Все поволі мінялося. Той, хто в юності був чепуруном і улюбленцем дам, спершу плів інтриги при дворі й у рамках церкви, а потім став цілком пересічним громадянином Нью-Йорка, що у 1805 році мав видаватися йому кінцем світу. Після всього того став сумлінним професором, вірним чоловіком і батьком чотирьох дітей. За легендою, коли одна його дитина померла, він був такий приголомшений горем, що майже рік не виходив із дому. А мораль така: жодне життя не можна звести ні до чого, крім себе самого. Іншими словами, сенсу в життях нема.

Все, закругляюся. Але плин життя змінюється так непередбачувано, що про людину, доки вона жива, нічого не можна сказати напевно. Смерть — ​це не лише єдине правдиве мірило щастя (так казав ще Солон), а й єдине мірило самого життя. Я колись знав безхатька, що говорив, як шекспірівський актор — ​побитого життям алкоголіка середнього віку, з коростами на лиці, у лахмітті, який спав просто неба і постійно просив гроші. А колись-бо в нього була власна мистецька галерея на Медісон-авеню! А ще я знав чоловіка, який свого часу вважався найперспективнішим молодим автором в Америці. Коли ми познайомилися, він щойно отримав від батька у спадок 15 тисяч доларів і роздавав незнайомцям на вулиці купюри по сто доларів. Такий у нього план підірвати економічну систему США, — ​пояснив він мені. Ви тільки уявіть, що буває. Тільки уявіть, скільки зламано життів. Наприклад, Ґофф і Веллі — ​двоє з тих суддів, що прирекли на смерть короля Карла І — ​втекли до Коннектікуту після Реставрації Стюартів і до кінця життя переховувалися у печері. Чи, скажімо, місіс Вінчестер, вдова виробника гвинтівок, боялася, що привиди вбитих зброєю її чоловіка прийдуть по її душу, й тому постійно додавала в будинку нові кімнати, доки не створила монструозний лабіринт із коридорів і ніш, аби щоночі спати в іншій кімнаті та сховатися від привидів. За іронією, під час землетрусу у Сан-Франциско у 1906 році її завалило в одній із кімнат, і вона ледь не померла від голоду, бо слуги ніяк не могли її знайти. Згадаймо також М. М. Бахтіна, російського критика й філософа літератури. Під час німецького вторгнення до Росії під час Другої світової війни він пустив на цигарки єдиний примірник рукопису свого довгого дослідження німецької літератури, над яким працював багато років. Він щодня виймав із рукопису по сторінці і крутив цигарки, з кожним днем скурюючи фрагмент за фрагментом, аж доки нічого не лишилося. Це все правдиві історії. Їх можна читати як притчі, але вони мають сенс, виключно бо правдиві.

Твори Феншо свідчать про велику любов до таких історій. Особливо записники, де він постійно переказує оповідки, а що вони трапляються так часто — ​і то дедалі частіше — ​починає здаватися, наче Феншо сподівався, що ті поможуть йому зрозуміти себе. Одна з останніх (датована лютим 1976 року, за якісь два місяці до зникнення) видається мені особливо значущою.

«Якось у книжці видатного дослідника Арктики Пітера Фройхена я вичитав, — ​писав Феншо, — ​як той потрапив у снігову бурю на півночі Гренландії. Він був сам, із обмаллю запасів, тож вирішив збудувати іглу й перечекати завію. Минуло багато днів. Найбільше він боявся, що на нього нападуть вовки, адже чув, як ті, голодні, нипають дахом іглу, тож час від часу виходив назовні і щосили співав, аби їх розлякати. Але вітер завивав так люто, що хай би як гучно він співав, не чути було нічого, крім бурі. Це серйозна проблема, але біда з іглу була ще більша. Фройхен-бо зауважив, що стіни його притулку поступово змикаються. Через погодні умови його подих буквально примерзав до стін, так що ті з кожним видихом ставали товщі, а іглу меншало, доки для його тіла майже не лишилося місця. Страшно уявити, наче кожен твій подих поступово замуровує тебе у крижаній труні. На мою думку, це значно переконливіше, ніж «Колодязь і маятник» По. Адже у цьому випадку ти сам — ​агент свого знищення, а інструмент знищення потрібен для виживання. Адже не можна жити, не дихаючи. А з іншого боку, якщо дихатимеш, то не житимеш. Як не дивно, я не пам’ятаю, як Фройхен порятувався. Адже годі й казати, що він вибрався. Наскільки я пам’ятаю, книжка називалися «Арктичні пригоди». Її давно не перевидавали».