Пол Остер – Нью-йоркська трилогія (страница 35)

Синій пускається у довгу промову про щітки, вказує на валізу, перепрошує, просить зайти — ​все на одному подиху, у швидкому, тисячу разів відточеному темпі комівояжера, який намагається збути свій товар. Чорний спокійно його впускає, каже, що зубна щітка не завадить, а Синій, переступивши поріг, не змовкаючи, теревенить про гребінці та щітки для одягу, аби тільки слова пливли, а сам тим часом оглядає кімнату, вбирає те, що можна увібрати, обдумує побачене, відвертаючи при цьому увагу господаря дому від справжньої причини візиту.

Кімната виглядає приблизно так, як він її собі уявляв, хоча, можливо, обставлена ще скупіше. Наприклад, на стінах нічого немає, що трохи дивно — ​він-бо думав, що кілька картин там усе ж висить, якісь зображення розбивають монотонний колір, може, пейзажик, може, портрет когось, кого Чорний колись кохав. Синьому було цікаво, які там можуть бути картини, бо йому здавалося, що це важлива підказка, але не побачивши на стінах нічого, він розуміє: саме цього і слід було чекати. А поза тим, його попереднім уявленням майже нічого не суперечить. Це — ​та сама чернеча келія, яку він і уявляв: в одному кутку — ​вузьке, акуратно заправлене ліжко, в іншому — ​плитка й умивальник, усе бездоганно чисте, ніде ані крихти. У центрі кімнати перед вікном стоїть дерев’яний стіл, а перед ним — ​самотній дерев’яний стілець із твердою спинкою. Олівці, ручки, друкарська машинка. Тумбочка, нічний столик, лампа. На північній стіні — ​шафа, але в ній — ​лише кілька книжок: «Волден», «Листя трави», «Двічі розказані оповідання» і ще кілька. Ані телефона, ані радіоприймача, ані журналів. По краю стола акуратними стосиками височіють аркуші паперу: якісь чисті, якісь списані (де від руки, де на машинці). Сотні сторінок, як не тисячі. Але життям це не назвеш, — ​думає Синій. Це взагалі ніяк не назвеш. Це — ​нічийна земля, місце, куди потрапляєш після кінця світу.

Вони передивляються зубні щітки, Чорний урешті вибирає червону. Потім починають переглядати різні щітки для одягу, Синій демонструє їх на власному костюмі. Це незамінна в господарстві річ, — ​каже Синій, — ​для такого акуратного чоловіка, як ви. — Але Чорний каже, що якось він без них обходиться. З іншого боку, можливо, йому знадобиться гребінець, тож вони перебирають варіанти у наборі моделей, обговорюють різні розміри й форми, різні види щетини і так далі. Синій, звичайно, вже покінчив зі своїм справжнім завданням, але все одно продовжує гру, аби зробити все, як належить, навіть коли це нічого не міняє. Попри це, коли Чорний платить за щітки, Синій, складаючи свої товари, не стримується. А ви, здається, письменник, — ​каже він, вказуючи на стіл, і Чорний каже: так, точно, письменник.

Величенька книжка, — ​продовжує Синій.

Так, — ​каже Чорний, — ​я над нею багато років працюю.

Вже закінчуєте?

Працюю, — ​задумливо тягне Чорний. — ​Не завжди знати, на якому ти етапі. Буває, подумаю, що вже майже закінчив, аж потім раптом розумію, що пропустив щось важливе, й доводиться починати все спочатку. Але — ​так, я мрію, що колись її таки закінчу. Може, і скоро.

Сподіваюся, колись матиму нагоду її прочитати, — ​каже Синій.

Все можливо, — ​каже Чорний. — Але для початку мушу закінчити. Бувають такі дні, коли здається, що просто не доживу.

Ну, ніколи немає знаття, — ​каже Синій і філософськи киває. — ​Ось ти живий, а ось уже й мертвий. Це з усіма буває.

І то правда, — ​каже Чорний. — ​Це з усіма буває.

Вони вже при дверях, і щось підштовхує Синього тягнути час такими банальностями. Він розуміє, що йому подобається ламати дурника, але водночас хочеться побавитися з Чорним, довести, що він усе помічає — ​у глибині душі хочеться, аби Чорний розумів: він анітрохи не дурніший, вони можуть грати на рівних. Але Синьому вдається стриматися, прикусити язика, ввічливо кивнути, подякувати за покупки й рушити на вихід. Тут комівояжерові і кінець, не минає й години, як він лягає, нікому не потрібний, у ту ж сумку, де містяться рештки Джиммі Рожевого. Синій знає, що більше грим не знадобиться. Наступний крок неминучий, лишається тільки обрати слушний момент.

Але за три дні по тому, коли нарешті випадає така нагода, Синій розуміє, що йому страшно. Чорний виходить з дому о дев’ятій вечора, доходить до кінця вулиці і зникає за рогом. Синій знає, що це ледь не прямий сигнал: Чорний практично благає зробити наступний крок. Але є підозра, що це може бути й пастка, тож зараз, в останній момент, він знову поринає в болісні сумніви, хоча ще мить тому був сповнений певності, майже п’яний від відчуття власної влади. Чого це йому раптом довіряти Чорному? Які причини думати, що вони тепер на одному боці? Як так вийшло, чого це він знову кориться волі Чорного? Він раптом береться зважувати інші можливості. А що, як він просто піде? Встане, вийде за двері й піде геть від цілої цієї справи? Він певний час зважує цю думку, обмірковує, а тоді починає тремтіти, охоплений жахом і радістю, як раб, перед яким постало видиво свободи. Він уявляє себе деінде, далеко-предалеко звідси, у лісах, із сокирою через плече. Самотній, вільний, покірний лише власній волі. Він почне життя з нуля, вигнанець, першопроходець, прочанин у новому світі. Але на тому все й закінчується. Щойно він уявляє крокування далекими хащами, як розуміє: Чорний теж десь там, ховається за деревом, крадеться, незримий, крізь зарості, чекає, коли Синій ляже й заплющить очі, щоб підкрастися й перерізати йому горлянку. Нема цьому кінця-краю, — ​думає Синій. І якщо він не розбереться із Чорним зараз, то це ніколи не закінчиться. Наші пращури звали це долею, і герої мусять їй коритися. Вибору нема: навіть як чимось і можна зарадити, то вибору нема все одно. Хай би як прикро Синьому було це визнати. Він бореться з цією думкою, відкидає її, на серці в нього гіркота. Але це — ​тільки тому, що він уже все збагнув, і боротися з цим розумінням — ​значить його прийняти, хотіти сказати «ні» — ​значить сказати «так». Отак Синій поступово змиряється з необхідністю зробити те, що мусить бути зроблене. Це не значить, що йому не страшно. Починаючи з того моменту Синього можна описати одним словом, і це слово — ​страх.

Він і так згаяв багато дорогоцінного часу, тож кидається надвір у нажаханій надії, що ще не пізно. Чорний не навіки пішов, і хтозна, чи не чигає він за рогом, тільки й вичікуючи, коли випаде нагода завдати удар. Синій збігає сходами будинку Чорного, незграбно копирсається в замку вхідних дверей, постійно озираючись через плече, а тоді піднімається сходами на потрібний поверх. Другий замок завдає більше клопоту, ніж перший, хоча теоретично має бути простіший — ​легка робота навіть для зеленого новачка. Незграбні рухи свідчать, що Синій втрачає контроль, дозволяє ситуації взяти гору; попри це, йому нічого не лишається, крім як пройти цей шлях до кінця, тож він сподівається, що пальці перестануть тремтіти. Але стає тільки гірше: щойно він переступає поріг кімнати Чорного, там западає темрява, ніби крізь пори просочується ніч, навалюється на нього колосальною вагою, а голову розпирає, вона наповнюється повітрям, ніби ось-ось відділиться від тіла й полетить геть. Він робить іще крок у кімнату і втрачає свідомість, валиться на підлогу, як мертвий.

Від удару його годинник зупиняється, тож коли він приходить до тями, то не знає напевно, скільки там пролежав. Свідомість повертається повільно, приходить із розмитим відчуттям, наче колись він тут уже був, можливо, давним-давно, й побачивши, як майорять у відкритому вікні фіранки, а химерні тіні скрадаються стелею, він думає, що, можливо, лежить вдома у своєму ліжку, що він — ​маленький хлопчик, який не може заснути спекотної літньої ночі; в уяві варто дослухатися — ​й почує, як у сусідній кімнаті тихо розмовляють мама і тато. Але це триває лише якусь мить. Потім він відчуває, як болить голова і тривожно млоїть у животі, й нарешті бачить, де опинився, — ​і його знову охоплює паніка, як у ту мить, коли тільки зайшов до кімнати. Він незграбно підводиться, кілька разів заточуючись, і каже собі, що не можна тут лишатися, треба вимітатися, так, і то негайно. Він уже тримається за дверну ручку, коли несподівано згадує, чому взагалі сюди прийшов, вихоплює з кишені ліхтарик і вмикає, тремтячими руками розмахує ним, доки промінь світла випадково не падає на стос паперів, обережно складений край столу. Синій без жодних сумнівів хапає папери вільною рукою, каже собі, що і то хліб, і дістається до дверей.

У кімнаті по той бік вулиці Синій наливає чарку бренді, вмощується на ліжку й наказує собі заспокоїтися. Він випиває чарку по ковточку й наливає ще. Паніка потроху вщухає, лишається тільки сором. Він провалив план, — ​каже собі, — ​от і все. Уперше в житті він не впорався з випробуванням, і це приголомшує — ​розуміння поразки, усвідомлення, що в душі він боягуз.

Він бере вкрадені папери в надії відволіктися від цих думок. Але це тільки ускладнює становище, бо виявляється, що це — ​його власні звіти. Ось вони, один за одним, тижневі звіти, чорним по білому, позбавлені сенсу, нічого в них нема важливого, вони анітрохи не ближчі до природи справи, ніж мовчанка. Синій стогне, коли їх бачить, і поринає в себе, а тоді, приголомшений знахідкою, заходиться сміхом — ​спершу тихим, потім дедалі гучнішим, доки не починає задихатися, він захлинається сміхом, ніби намагається раз і назавжди з собою покінчити. Він міцно стискає папери в руці і підкидає до стелі, дивиться, як стос розпадається, розсипається, спадає на підлогу — ​купа жалюгідних сторінок.