Пол Остер – Нью-йоркська трилогія (страница 34)

Проте його зухвальство виправдовує себе, й вони починають обговорювати переваги різних марок скотчу. Слово за слово, вони встигають поговорити про незатишне нью-йоркське літо, декор готелю, індіанців-алгонкінів, які жили тут давним-давно, коли замість міста були тільки ліси та луки, а Синій поволі вигадує роль, яку збирається грати цього вечора — ​життєрадісного базіки на ім’я Сніг, страхового агента з Кеноші, штат Вісконсин, який продає страхування життя. Прикинься дурником, — ​каже собі Синій, адже немає сенсу розкривати, хто він такий, нехай навіть він знає, що Чорний знає. Так вони і гратимуться в піжмурки, — ​каже він собі, — ​в піжмурки до кінця.

Вони допивають першу чарку й замовляють ще по одній, і ще, й коли розмова перескакує зі страхових таблиць на середню тривалість життя представників різних професій, Чорний видає фразу, що повертає розмову в геть інше русло.

А я, мабуть, у вашому списку на поганеньких позиціях, — ​каже він.

Га? — ​каже Синій, який поняття не має, чого чекати. Чим то він займається?

Я — ​приватний детектив, — ​прямо каже Чорний, спокійний і зібраний, і Синій відчуває спокусу виплюснути напій Чорному в обличчя, так його спантеличило й образило його зухвальство.

Та невже! — ​гукає Синій, швидко зібравшись і вдавши подив простака. —Приватний детектив, ви тільки уявіть. Просто переді мною. Ви тільки подумайте, що моя жінка скаже, коли я їй розповім. Я у Нью-Йорку п’ю із приватним детективом. Вона не повірить.

Я хочу сказати, — ​різкувато заявляє Чорний, — ​що очікувана тривалість життя у мене невелика. Принаймні за вашою статистикою.

Мабуть, ні, — ​не вгаває Синій. — ​Але ж яке життя цікаве! Життя, знаєте-но, не зводиться до того, щоб пожити подовше. Та половина чоловіків у Америці пожертвувала б десятком років на пенсії, аби пожити так, як ви. Розв’язувати справи, покладатися лише на власний розум, спокушати жінок, годувати свинцем поганців — ​Господи, та у вашого життя чимало переваг.

Це все вигадки, — ​каже Чорний. — ​Насправді робота детектива буває нуднувата.

Ну, у кожної професії є рутина, — ​продовжує Синій. — ​Але ви хоч знаєте, що тяжка праця врешті приведе до чогось надзвичайного.

Коли так, а коли й ні. Більшість часу — ​таки ні. Ось, наприклад, справа, над якою я працюю зараз. Я труджуся над нею вже більше року, нудота страшенна. Мені так нудно, що інколи здається, наче я ось-ось з’їду з глузду.

Чого ж це?

А ви самі погляньте. Моя робота полягає в тому, щоб за деким спостерігати — ​наскільки можу судити, людина то геть нічим не видатна — ​і надсилати звіти раз на тиждень. І все. Спостерігати за цим чолов’ягою, все описувати. Й нічого більше.

І чого тут поганого?

А те, що він ні чорта не робить. Сидить собі днями в кімнаті та пише. З глузду можна з’їхати.

Може, він вас дурить. Знаєте, присипляє пильність, перш ніж взятися до роботи.

Я спочатку теж так думав. Але тепер я вже певен, що нічого не станеться, ніколи. Я це інтуїтивно відчуваю.

Шкода, — ​співчутливо каже Синій. Може, варто відмовитися від справи.

Я про це думаю. А ще подумую, що, може, варто взагалі кинути це ремесло й зайнятися чимось іншим. Знайти іншу роботу. Може, страховку продавати, а може, втекти із цирком.

Я й не думав, що буває так паршиво, — ​трясе головою Синій. — ​Але ви мені скажіть, чого ви зараз не стежите за тим чоловіком? Може, вам треба за ним наглядати?

У тому й суть, — ​каже Чорний. — ​Я можу навіть не завдавати собі такого клопоту. Я спостерігав за ним так довго, що знаю його краще, ніж самого себе. Варто про нього подумати — ​і я знаю, чим він займається, я знаю, де він, я все знаю. Доходить до такого, що я навіть із заплющеними очима можу за ним стежити.

Ви знаєте, де він зараз?

Удома. Як завжди. Сидить у своїй кімнаті, пише.

А про що він пише?

Не певен, але маю припущення. Думаю, він пише про себе. Свою біографію. Це — ​єдина можлива відповідь. Усе інше не підходить.

То чого стільки таємниць?

Не знаю, — ​каже Чорний, і в його голосі вперше бринять якісь почуття, злегка забарвлюючи слова.

Тоді все зводиться до одного питання, правда ж? — ​каже Синій, геть забувши про Сніга, і дивиться Чорному просто у вічі. — ​Чи знає він, що ви за ним стежите?

Чорний відвертається, мовби нездатний витримати погляду Синього, й каже із несподіваним тремом у голосі: — ​Знає, звичайно. У тому вся суть, правда ж? Він мусить знати, інакше це все не має сенсу.

Чому?

Бо я йому потрібен, — ​каже Чорний, і далі відводячи погляд. — ​Йому треба, щоб мої очі дивилися на нього. Я потрібен йому, аби довести, що він живе.

Синій бачить, як щокою Чорного котиться сльоза, проте не встигає відповісти, не встигає скористатися несподівано здобутою перевагою, як Чорний поквапцем підводиться, перепрошує й каже, що йому треба зробити один дзвінок. Синій чекає на нього ще хвилин 10–15, хоча й розуміє, що даремно гає час. Чорний не повернеться. Розмову завершено, і хай би скільки він тут іще просидів, нічого сьогодні більше не станеться.

Синій платить за напої й рушає назад до Брукліна. Звернувши на Орандж-стрит, він підводить погляд на вікно Чорного й бачить, що світло не горить. Байдуже, — ​каже Синій, — ​він скоро повернеться. Ми ще не скінчили. Забава тільки починається. Дочекаймося, коли відкоркують шампанське, отоді й побачимо, що до чого.

Зайшовши у кімнату, Синій починає крокувати туди-сюди, намагаючись спланувати подальші дії. Йому здається, що Чорний нарешті припустився помилки, хоча він і не певен до кінця. Попри всі докази, Синій ніяк не може позбутися відчуття, ніби все це зроблено навмисне, що Чорний до нього звертається, веде його, так би мовити, вперед, підштовхує до фіналу, який запланував сам.

Та все ж, відбувся який-не-який прорив, і вперше від початку справи він не топчеться на місці. Зазвичай Синій святкує кожен маленький тріумф, ось тільки сьогодні він не в гуморі поплескувати себе по плечу. Сум заглушає всі інші почуття, він не відчуває завзяття, він розчарований у світі. Факти нарешті його зрадили, і він мимоволі приймає це на свій рахунок, адже прекрасно розуміє, що, хай би як подавав собі цю справу, він — ​теж її частина. Тоді він підходить до вікна, зиркає на будинок по той бік вулиці й бачить, що у кімнаті Чорного загорілося світло.

Він лягає в ліжко і думає: бувайте, пане Білий. Вас же насправді й не існувало ніколи. Не було ніякого Білого. А тоді: бідолаха Чорний, бідна його душа. Бідолаха, нещасний, пусте місце. А тоді, коли його повіки стають важчими і його починає накривати приплив сну, йому спадає на думку, що все має колір. Все, що ми бачимо, все, чого ми торкаємося — ​все на світі має колір. Борючись зі сном, він починає складати список. Ось, наприклад, синій і всі його відтінки: є синиці, блакитні сойки, синьошийки. Є волошки та барвінок. Є пообіднє небо над Нью-Йорком. Є чорниці, ожина та Тихий океан. Є синяк, є синя стрічка, є голуба кров. Є голоси, мовби створені, щоб співати блюз. Є батькова поліцейська форма. Є сині комірці та синя далина. Є колір моїх очей і моє прізвище. Він завмирає, бо раптом не може вигадати більше нічого синього, й переходить до білого. Є чайки, — ​каже він, — ​і крячки, й лелеки, і какаду. Є стіни цієї кімнати, постіль на моєму ліжку. Є конвалії, гвоздики й пелюстки стокроток. Є прапор миру і жалобний колір у Китаї. Є сім’я і материнське молоко. Є мої зуби. Є білки моїх очей. Є окунь білий, є біла береза, є білі мурашки. Є президентський дім і біла гниль. Є біла брехня та білий гарт. Тоді він без вагань переходить до чорного, починаючи з чорного списку, чорного ринку та Чорної руки. Є ночі над Нью-Йорком, — ​каже він. — Є бейсбольна команда «Блек Сокс». — Є чорнуха й ворони, затемнення й чорна мітка, Чорний вівторок і чума — ​чорна смерть. Є чорна заздрість. Є моє волосся. Є чорнило у ручці. Є світ, який бачать сліпі. Нарешті стомившись від гри, він поринає у дрімоту, сказавши собі, що кінця-краю цьому немає. Він засинає, снить те, що сталося давним-давно, а тоді раптом прокидається серед ночі та знову береться крокувати кімнатою, роздумуючи, що робити далі.

Настає ранок, і Синій знову береться гримуватися. Він прикинеться комівояжером компанії «Фуллер Браш» — ​уже випробуваний трюк. Наступні дві години йде на те, щоб терпляче організувати собі лисину, вуса, зморшки навколо очей і рота. Він сидить перед дзеркальцем, як актор старосвітського водевілю в турне. Незабаром по одинадцятій збирає щітки у скриньку й переходить через дорогу до будинка Чорного. Відкрити замок вхідних дверей — ​для Синього дитячі забавки, роботи на кілька секунд, і, прослизнувши до під’їзду, він мимоволі відчуває давнє завзяття. Тільки без вибриків, — ​нагадує він собі, піднімаючись сходами до поверху Чорного. Це просто для того, щоб зазирнути всередину, запам’ятати, як виглядає кімната, на майбутнє. Проте завзяття Синій не може погамувати. Річ не просто в тім, щоб побачити кімнату — ​він побуває там сам, постоїть у тих чотирьох стінах, подихає тим же повітрям, що й Чорний. Все, що станеться після цієї миті, вплине на все інше. Двері відчиняться, й після того Чорний навіки лишиться в ньому.

Він стукає, двері прочиняються, й раптом відстань зникає, річ і думка про річ зливаються в одне. Чорний тут, стоїть на порозі з ручкою-пером у правій руці, ніби його відірвали від роботи, але щось у його очах підказує, що він на Синього чекав, змирився із невблаганною правдою, та йому, власне, вже й байдуже.