Пол Остер – Нью-йоркська трилогія (страница 36)

Не ясно, чи Синій врешті оговтався від подій тієї ночі. Навіть якщо так, то слід зазначити: минуло кілька днів, перш ніж зміг повернутися до якоїсь подоби свого старого «я». Він не голився, не перевдягався, навіть не думав про те, щоб поткнутися за межі кімнати. Коли надходить час писати наступний звіт, він навіть не думає за нього братися. Тепер все скінчено, — ​каже він, копаючи старий звіт на підлозі, — ​хай мені грець, якщо ще колись таке напишу.

Здебільшого він то лежить на ліжку, то крокує кімнатою. Він розглядає фотографії, які наклеїв на стіни, вивчає їх одну за одною, думає про кожну, скільки може, а тоді переходить до наступної. Ось патологоанатом із Філадельфії, Золотий, із посмертною маскою хлопчика. Ось засніжена гора, а у правому верхньому кутку врізка з портретом французького лижника. Ось Бруклінський міст, а поруч — ​два Реблінґи, батько і син. Ось батько Синього у поліцейській формі отримує медаль від мера Нью-Йорка, Джиммі Вокера. Ось — ​знову батько, цього разу в цивільному, обіймає матір Синього за плечі, це — ​самий початок їхнього шлюбу, вони осяйно усміхаються фотографові. Ось — ​фотографія Бурого: він стоїть, поклавши руку Синьому на плече, перед їхнім бюро того дня, коли Синій став партнером. Нижче — ​фото Джекі Робінсона в русі: прослизає на другу базу. Поруч — ​портрет Волта Вітмена. Й нарешті, зліва від поета, кадр із Робертом Мітчемом, вирізаний із фанатського журналу — ​в руках пістолет, на обличчі вираз такий, ніби весь світ проти нього. Фотографій колишньої майбутньої пані Синьої нема, але щоразу, як Синій оглядає свою скромну галерею, він на мить спиняється перед певною точкою на стіні і вдає, що та також там.

Синій кілька днів не завдає собі клопоту визирнути за вікно. Він так глибоко поринув у власні думки, ніби Чорного й не існує. Ця драма належить виключно Синьому, і навіть якщо Чорний почасти до неї спричинився, свою роль він уже зіграв, свої репліки відговорив і зійшов зі сцени. У той момент Синій уже не може прийняти існування Чорного, а отже, його заперечує. Проникнувши до кімнати Чорного, опинившись там на самоті, увійшовши, так би мовити, до святині його самотності, він може здолати темряву того моменту, лише замінивши його самоту своєю. Отже, увійти до Чорного виявилося тотожним до того, щоб увійти до себе, й опинившись усередині себе самого, він уже не може уявити, як це — ​бути деінде. Але ж саме там перебуває Чорний, навіть якщо Синій цього не знає.

Отже, якогось дня Синій мовби випадково опиняється до вікна ближче, ніж за багато часу, мимохіть спиняється перед ним, а тоді за старою пам’яттю розсовує завіси й визирає надвір. Перше, що він бачить, — ​це Чорного: він не у своїй кімнаті, а сидить на приступці перед будинком і дивиться на вікно Синього. То з ним покінчено? Може, це значить, що з усім покінчено?

Синій бере в глибині кімнати бінокль і повертається до вікна. Навівши фокус на Чорного, він кілька хвилин вивчає його обличчя рису за рисою — ​очі, губи, ніс і так далі, розбирає обличчя на деталі, а тоді збирає знову. Його розчулює глибина смутку Чорного і його сповнений безнадії погляд, і, заскочений цим зненацька, Синій відчуває, як наперекір власній волі в ньому здіймається співчуття, жаль до самотньої постаті через дорогу. Йому шкода, він жалкує, що йому не вистачає сміливості зарядити пістолет, націлитися й роздробити Чорному голову. Він би навіть не встиг зрозуміти, що сталося, — ​думає Синій, — ​опинився б у раю, перш ніж тіло торкнулося землі. Проте щойно програє цю сценку подумки, як сам же від неї сахається. Ні, розуміє він, геть не цього хочеться. Ось тільки чого? І далі борючись із лавиною ніжних почуттів, повторюючи собі, що тільки й хоче, аби його не чіпали, хоче тільки тиші і спокою, він поступово починає розуміти, що уже кілька хвилин роздумує, як допомогти Чорному. Можливо, вдасться простягнути тому руку дружби. Це б точно перевернуло справу з ніг на голову, — ​думає Синій, — ​тоді вони помінялися б ролями. Чом би й ні? Чом би й не зробити те, чого від нього ніхто не чекає? Постукати у двері, перекреслити цілу цю історію — ​анітрохи не менш абсурдно, ніж будь-яка інша дія. Адже, по суті, у Синього вже не лишилося завзяття на боротьбу. У нього немає сил. І, судячи з усього, в Чорного — ​теж. Ти тільки на нього поглянь, — ​каже собі Синій. — ​Сумнішого злидня ще світ не бачив. І, щойно промовивши ці слова, він розуміє, що говорить і про себе.

Синій стоїть, втупившись у спорожнілу точку, ще довго після того, як Чорний встає і повертається у дім. Десь за годину-дві до сутінків він нарешті відвертається від вікна, бачить занехаяну кімнату, й наступну годину прибирає — ​миє посуд, застеляє ліжко, складає одяг, підбирає з підлоги старі звіти. Тоді йде у ванну, приймає довгий душ, голиться, перевдягається у свіжий одяг, вибирає з такої нагоди свій найкращий синій костюм. Тепер усе змінилося — ​змінилося несподівано і безповоротно. Немає вже страху, немає ніякого трепету. Нічого, крім спокійної певності, відчуття правильності того, що зараз зробить.

Незабаром після настання ночі він востаннє поправляє краватку перед дзеркалом і полишає кімнату, виходить надвір, переходить вулицю й заходить у будинок Чорного. Чорний удома, бо в кімнаті горить лампочка, й, піднімаючись сходами, Синій намагається уявити, який у Чорного буде вираз обличчя, коли він висловить йому все накипіле. Він дуже ввічливо стукає у двері двічі, а тоді зсередини долинає голос Чорного: — ​Відчинено. Заходьте.

Складно сказати, на що Синій чекав — ​хай там як, не на це, не на те, що побачив, увійшовши до кімнати. Чорний там, сидить на ліжку у масці, тій же, яку Синій бачив на пошті, а у правиці тримає пістолет, револьвер 38-го калібру, з такої відстані ним можна рознести людину на клоччя, й цілиться він просто в Синього. Синій завмирає, де стояв, і нічого не каже. Ось і поховали томагавк, — ​думає він. Ось і помінялися ролями.

Сідайте на стілець, Синій, — ​каже Чорний, револьвером вказуючи на дерев’яний стілець при столі. Синій втратив голос, тож просто сідає — обличчям до Чорного, але надто далеко й надто невдало, щоб кинутися і спробувати відібрати револьвер.

Я на вас чекав, — ​каже Чорний. — Радий, що ви нарешті прийшли.

Я так і зрозумів, — ​відповідає Синій.

Здивувалися?

Та не дуже. Принаймні ви мене не здивували. Може, я сам себе здивував, але тільки своєю дурістю. Я, бачте-но, прийшов із жестом дружби.

Звичайно, — ​каже Чорний трохи глузливим голосом. — ​Звичайно, ми ж друзі. Ми ж одразу потоваришували, так? Нерозлийвода.

Якщо ви з друзями так поводитеся, — ​каже Синій, — ​то мені пощастило, що я вам не ворог.

Дуже смішно.

Точно, я знаний клоун. Зі мною всі сміються на кутні.

А маска… про маску не спитаєте?

А навіщо? Якщо вам так хочеться, то це — ​не мій клопіт.

Але ж це вам доводиться на неї дивитися, правда ж?

Навіщо ставити запитання, коли ви й так знаєте відповідь?

Гротескно ж, правда?

Звісно, гротескно.

І страшно дивитися.

Так, дуже страшно.

От і добре. Ви, Синій, мені подобаєтеся. Я так і знав, що ви — ​правильна людина. У мене до вас від початку душа лежала.

Якби ви перестали вимахувати револьвером, то, може, я б теж почувався до вас прихильніше.

Вибачте, не можу. Ми задалеко зайшли.

Тобто?

Ви мені вже непотрібні, Синій.

Тільки, знаєте-но, мене, можливо, не так просто позбутися. Раз ви мене у це втягнули, нікуди ви від мене не дінетеся.

Ні, Синій, ви помиляєтеся. Все скінчено.

Говоріть прямо.

Все скінчилося. Спектакль добіг кінця. Нічого більше не вдієш.

Це ж відколи?

Відтепер, від цього моменту.

Та ви розуму позбулися.

Ні, Синій. Я, якщо можна так сказати, занадто поглинутий своїм розумом, аж занадто. Він мене пожер, тепер нічого не лишилося. Але ви, Синій, і так це знаєте, знаєте краще, ніж будь-хто інший.

То чого б вам просто не натиснути на гачок?

Коли буду готовий, так і зроблю.

А тоді що, підете, лишивши моє тіло на підлозі? Маячня якась.

О ні, Синій, нічого ви не розумієте. Ми лишимося тут удвох, разом, як завжди.

Ви про дещо забули.

Про що?

Ви ж мусите розповісти мені історію. Так же все має закінчуватися? Ви розказуєте мені історію, ми прощаємося.

А ви і так все знаєте, Синій. Невже ви не розумієте? Ви цю історію знаєте напам’ять.

То навіщо взагалі цей клопіт?

Не ставте дурних запитань.

А я… навіщо тут був я? Для сміху?

Ні, Синій, ви були мені потрібні від початку. Без вас у мене нічого не вийшло б.

Для чого я вам потрібен?

Ви нагадували мені, що я мушу зробити. Щоразу, як підводив очі, я бачив вас — ​ви стежили за мною, ходили за мною назирці, буравили поглядом. Ви, Синій, стали цілим моїм світом, я перетворив вас на свою смерть. Ви — ​єдина незмінна точка, єдина річ, яка може поставити все з ніг на голову.

А тепер нічого не зміниш. Ви написали передсмертну записку, та й по всьому.

Точно.

Ну ви і йолоп. Жалюгідний, нікчемний йолоп.

Знаю. Але не більший, ніж усі інші. Не збираєтеся ж ви мені розказувати, що розумніші за мене? Я хоч знаю, чим займався. У мене була робота, я її робив. А ви ходили манівцями, Синій. Ви від початку не знали, у що вплуталися.

То чого ж не стріляєш, покидьку? — ​питає Синій, рвучко підводиться й люто лупить себе у груди кулаком, мовби беручи Чорного на слабо. — ​Чого ж не стріляєш, не покладеш цьому край?