Пол Остер – Нью-йоркська трилогія (страница 37)
Синій робить крок до Чорного, й коли кулі не прилітає, ще крок, і ще, і кричить чоловіку в масці — стріляй, — йому вже байдуже, виживе він чи загине. За мить уже підходить упритул. Він без вагань вибиває револьвер у Чорного з рук, хапає його за комір і рвучко піднімає на ноги. Чорний намагається опиратися, намагається боротися, але Синій сильніший, ошалілий від пристрасної люті, мовби перетворений на когось іншого, і коли він починає кулаками гамселити обличчя, пах і живіт Чорного, той нічого не може вдіяти. Навіть коли той валиться, непритомний, на підлогу, Синій не спиняється й копає зомлілого, піднімає й гатить головою об підлогу, посипає тіло ударами. Коли гнів поволі вщухає й Синій бачить, що накоїв, він навіть не може напевно сказати, живий Чорний чи мертвий. Він знімає з Чорного маску і притискається вухом до його вуст, наслухаючи, чи той дихає. Якісь звуки є, тільки нечітко, Чорний їх видає — чи він сам. І взагалі, думає Синій, якщо той і живий, то це ненадовго. А якщо мертвий, то й нехай.
Синій встає, поправляє порваний костюм і починає збирати зі столу сторінки рукопису Чорного. На це йде кілька хвилин. Підхопивши всі сторінки, він вимикає лампу в кутку й виходить із кімнати, навіть не завдавши собі клопоту востаннє озирнутися.
Коли Синій повертається до своєї кімнати через дорогу, вже далеко за північ. Він кладе рукопис на стіл, іде у ванну і змиває з рук кров. Тоді перевдягається, наливає собі чарку скотчу й сідає за стіл, читати книжку Чорного. Часу мало. Він спохопитися не встигне, як за ним прийдуть, і тоді за все доведеться заплатити сповна. Але це не завадить йому виконати нагальне завдання.
Він перечитує історію від початку до кінця, від титли до титли. Коли дочитує, вже світає, у кімнаті світлішає. Він чує пташиний спів, чує кроки на вулиці, чує машини на Бруклінському мосту. Чорний мав рацію, — каже він собі. — Я все знаю напам’ять.
Але історія ще не скінчилася. Лишається фінал, але він настане аж тоді, коли Синій вийде з кімнати. Так уже у світі повелося: ані секунди більше, ані секунди менше. Коли Синій підведеться зі стільця, надягне капелюха й вийде за двері, все скінчиться.
І байдуже, куди він піде потім. Адже мусимо пам’ятати, що все це сталося понад тридцять років тому, у найранішому нашому дитинстві. Отже, все можливо. Особисто мені подобається думати, що він поїхав далеко-далеко, сів уранці на потяг і рушив на захід, починати нове життя. Може, Америкою все й не скінчилося. У найпотаємніших мріях я уявляю, як Синій бере квиток на корабель і відпливає в Китай. Нехай так і буде — в Китай, і на цьому закінчимо. Адже саме в цю мить Синій підводиться зі стільця, надягає капелюха й виходить за двері. Й після цієї миті ми не знаємо нічого.
Замкнена кімната
1
Зараз мені здається, що Феншо був від початку. Це з нього для мене все починається, й без нього я б навіть не знав, хто я такий. Ми познайомилися, коли ще й говорити не вміли — немовлятами разом повзали у траві в підгузках — і коли нам не виповнилося ще й семи, ми вкололи собі пальці шпильками і стали кровними братами на все життя. І щоразу, як я згадую зараз дитинство, перед очима постає Феншо. Це він був зі мною, це з ним ми розділяли думки, це його я бачив щоразу, як відводив погляд від себе самого.
Але то було давним-давно. Ми виросли, розійшлися, віддалилися. Це, мабуть, і не дивно. Ми не владні над тим, куди занесе нас життя, й майже немає речей, які лишалися б із нами назавжди. Все помирає разом із нами, і смерть стається з нами щодня.
Цього листопада збігає сім років, відколи я отримав листа від жінки на ім’я Софія Феншо. «Ми незнайомі, — так починався лист, — і я прошу вибачення, що отак несподівано пишу вам. Проте сталися певні події, і за цих обставин у мене немає вибору». Виявилося, вона — дружина Феншо. Вона знала, що ми з її чоловіком виросли разом, а ще знала, що я живу у Нью-Йорку, бо читала чимало моїх статей, що виходили по різних журналах.
Пояснення — просто в лоб, жодних тобі вступних фраз — йшло у другому абзаці. Феншо зник, вона не бачила його вже шість місяців. За весь цей час — ані звісточки, ані найменшого натяку на те, де він може бути. Поліція не знайшла ані сліду, та й приватний детектив, якого вона найняла, повернувся ні з чим. Нічого не можна сказати напевно, але факти, здавалося, промовляли самі за себе: найімовірніше, Феншо загинув; немає сенсу вірити, що він повернеться. У світлі цього вона хотіла обговорити зі мною певне важливе питання, тож чи не погодився б я з нею зустрітися.
Цей лист викликав у мені низку маленьких потрясінь. Складно одразу увібрати стільки інформації, тож різні імпульси шарпали мене навсібіч. Феншо раптом знову увійшов у моє життя, як грім серед ясного неба. Проте щойно його згадали, як він зник знову. Він одружився, жив у Нью-Йорку — а я нічогісінько про нього не знав. Я егоїстично образився, що він навіть не завдав собі клопоту вийти на зв’язок. Хіба складно було подзвонити, прислати листівку, випити і згадати старі часи? Проте вина лежала й на мені. Я знав адресу матері Феншо, тож якби хотів його знайти, міг би її спитати. По суті, я із ним розпрощався. Його життя завмерло на тій миті, коли наші шляхи розійшлися, і для мене тепер він належав минулому, а не теперішньому. Він став привидом, якого я носив у собі, допотопною тінню, річчю не цілком реальною. Я спробував згадати, коли ж ми востаннє бачилися, і все було вкрай непевно. Я кілька хвилин подумав і нарешті спинився на тому дні, коли помер його батько. Ми були старшокласниками, років по сімнадцять, не старші.
Я подзвонив Софії Феншо і сказав, що радий зустрітися, коли їй зручно. Ми домовилися побачитися наступного дня, і в її голосі бриніла вдячність, хоча я й пояснив, що звісток від Феншо не маю і не уявляю, де він може бути.
Вона жила у багатоквартирному будинку з червоної цегли у Челсі, старій будівлі з похмурими сходами й облупленою фарбою на стінах. Я піднявся сходами на п’ятий поверх, а з квартир по дорозі грало радіо, долинали сварки, хтось зливав воду в туалеті. Я спинився, перевів подих, а тоді постукав. У вічко на дверях зиркнуло око, потім забряжчали замки, а тоді переді мною постала Софія Феншо з немовлям на лівій руці. Коли вона усміхнулася й запросила зайти, немовля сіпнуло її за довге русе волосся. Вона обережно ухилилася, перехопила дитя обома руками й повернула його обличчям до мене. Це — Бен, — сказала вона, — син Феншо, народився всього три з половиною місяці тому. — Я вдав, що замилований немовлям, яке розмахувало руками й пускало на підборіддя білі бульки, але його мати цікавила мене більше. Феншо пощастило. Красуня, з розумними темними очима, й майже запекла у власній врівноваженості. Худа й не вища середнього. Рухи мала повільні, від чого видавалася чуттєвою й чуйною, ніби дивилася на світ із глибини внутрішніх чатів. Жоден чоловік не полишив би такої жінки із власної волі, особливо коли вона чекає на його дитину. У цьому я був певен. Я був певен, що Феншо мертвий, ще до того, як зайшов у квартиру.
Це була маленька квартира коридорного планування на чотири скупо умебльовані кімнати: одну відвели під книжки і письмовий стіл, іншу під їдальню, а останні дві — спальні. Добре впорядкована оселя, уже обшарпана, але в цілому не незатишна. Це принаймні свідчило, що Феншо не гаяв часу на те, аби заробляти гроші. А я не з тих, хто носа верне від обшарпаного житла. Моя квартирка була ще тісніша й темніша, ніж ця, і я знав, як це — щомісяця сумніватися, чи вдасться назбирати на оренду.
Софія Феншо посадила мене на стілець, заварила кави, а тоді сіла на вичовганий блакитний диван. Вмостивши немовля на колінах, вона взялася розповідати, як зник Феншо.
Вони познайомилися у Нью-Йорку три роки тому. Не минуло й місяця, як стали жити разом, а менше ніж за рік по тому вже й побралися. Феншо мав непросту вдачу, — сказала вона; але вона його кохала, і ніщо в його поведінці не виказувало, що він її не любить. Вони були щасливі разом; він нетерпляче чекав на появу дитини; вони не сварилися. Якогось дня у квітні він сказав їй, що збирається з’їздити на день у Нью-Джерсі, з матір’ю побачитися, й не повернувся. Коли Софія подзвонила ввечері свекрусі, то почула, що Феншо так і не приїхав. Такого раніше не траплялося, але Софія вирішила зачекати. Вона не хотіла бути, як ті дружини, що здіймають бучу, варто чоловікові десь затриматися, й розуміла, що Феншо потрібно більше власного простору, ніж багатьом. Вона навіть вирішила ні про що не питати, коли той повернеться. Проте минув тиждень, а потім і другий, і вона нарешті пішла в поліцію. Як вона й очікувала, проблема їх не надто зацікавила. Без доказів злочину вони мало що могли вдіяти. Врешті-решт чоловіки щодня кидають дружин, і більшість не хоче, аби їх знайшли. Поліція провела поверхове розслідування, нічого не виявила й порадила найняти приватного детектива. За допомогою свекрухи, яка запропонувала покрити видатки, вона звернулася до чоловіка на ім’я Квінн. Квінн уперто трудився над справою тижнів п’ять-шість, проте врешті відмовився, бо не хотів більше брати їхніх грошей. Він сказав Софії, що Феншо, швидше за все, не полишав меж країни, але живий він чи мертвий — хтозна. Квінн шарлатаном не був. Софії він видався співчутливим чоловіком і щиро хотів допомогти. Коли він прийшов востаннє, вона зрозуміла, що з його вердиктом годі сперечатися. Нічого не можна вдіяти. Якби Феншо і вирішив її покинути, то він не зник би, не сказавши ні слова. Це не в його характері — уникати правди, тікати від неприємних розмов. Отже, зникнення могло означати тільки одне: з ним сталося щось страшне.