Пол Остер – Нью-йоркська трилогія (страница 39)

Отже, від похвали Феншо в мене виникли суперечливі відчуття. З одного боку, я знав, що він помиляється. З іншого (і отут все стає складніше), хотів йому повірити. Подумалось: може, я до себе надто критичний? І щойно закралися ці думки, я програв. Ось тільки хто б не вхопився за шанс спокутувати себе, кому стало б сили відкинути надію? Заіскрилася віра, що колись виправдаю своє існування у власних очах, і я відчув спалах дружніх почуттів до Феншо через роки, через багаторічну мовчанку, що нас розділяла.

Ось так все і сталося. Я піддався на лестощі зниклого і в мить слабкощів погодився. Радо прочитаю його твори, — ​сказав я, — ​і зроблю все можливе, щоб допомогти. Софія посміхнулася — ​чи то радо, чи то розчаровано, нема знаття — ​а тоді підвелася й понесла дитину в сусідню кімнату. Вона зупинилася перед високою дубовою шафою і відкрила засув на дверях. Ось, забирайте, — ​сказала вона. Полиці були напхом-напхані коробками, папками, зшитками й записниками — ​я й уявити собі не міг, що там усього так багато. Наскільки пам’ятаю, я знічено розсміявся і невдало пожартував. Потім ми діловито розпланували, як найкраще винести всі рукописи, і врешті зійшлися на двох великих валізах. На це пішла майже година, проте врешті ми все спакували. Очевидно, — ​сказав я, — ​на те, щоб усе перечитати, знадобиться певний час. Софія сказала не хвилюватися й вибачилася, що так мене навантажила. Я сказав, що все розумію, не могла ж вона не виконати прохання Феншо, такого драматичного і трагічного, що аж майже смішного. Прегарна Софія обережно опустила дитину на підлогу, вдячно мене обійняла й поцілувала у щоку. На мить здалося, що зараз вона заплаче, але секунди збігали, а сліз не було. Тоді я повільно стягнув дві валізи сходами на вулицю. Разом вони важили, як чоловік.

2

А істина далеко не така проста, як мені хотілося б. Те, що я любив Феншо, що він був моїм найближчим другом, що я знав його краще, ніж будь-кого іншого, — ​це факт, жодні мої слова цього не перекреслять. Проте це — ​тільки початок, і, намагаючись згадати, як було насправді, я тепер розумію, що завжди дещо від Феншо приховував, завжди відчував до нього певний спротив. Здається, я завжди почувався при ньому не у своїй тарілці, особливо коли ми підросли. Заздрість, мабуть, занадто сильне слово для того, що я хочу описати, тож назвімо це підозрами, потаємним відчуттям, що Феншо у чомусь кращий за мене. На той час я цього не усвідомлював, і ні на що конкретне вказати не міг. Проте жевріло в мені якесь відчуття, що в нього більше чеснот, ніж у інших, що він живиться якимось незгасимим полум’ям, і що мені годі і мріяти бути собою настільки повно, наскільки був собою він.

На ранніх етапах його вплив був доволі помітний. Це виявлялося навіть у дрібничках. Якщо Феншо тримав пряжку ременя по один бік штанів, то й я повертав пасок так само. Якщо Феншо приходив на майданчик у чорних кросівках, то й я просив у матері чорні кросівки наступного разу, як вона відводила мене у взуттєвий. Якщо Феншо приносив у школу «Робінзона Крузо», то й я того ж вечора брався вдома читати «Робінзона Крузо». Я — ​не єдиний, хто так робив, але, можливо, найбільш відданий, найпокірніший владі, яку він над нами мав. Сам Феншо був несвідомий цієї сили й байдужий до уваги, яку привертав. Він спокійно робив своє й не використовував своєї влади, щоб маніпулювати іншими. Він, на відміну від решти з нас, нікого не розігрував, не бешкетував, не мав клопотів із учителями. Але ніхто не ставив цього йому на карб. Феншо перебував осторонь, але саме він утримував нас разом — ​це його ми просили розсудити наші суперечки, це він був справедливий і бачив наші дурні сварки наскрізь. Було в ньому щось привабливе, хотілося триматися поруч, ніби можна було жити у сфері його впливу й торкатися його сутності. Він був готовий допомогти, але водночас недоступний. Здавалося, був у ньому недосяжний таємний первень, загадкове потайне осердя. Наслідувати його — ​значить причаститися цією таємницею, але від того ставало ясно, що насправді ти його ніколи не знатимеш.

І це я про дуже раннє дитинство — ​коли нам було п’ять, шість, сім років. Я знаю, що й спогади, буває, брешуть. Попри це, думаю, не помилюся, якщо скажу, що зберіг у собі атмосферу тих днів, і наскільки можу відчувати те, що відчував тоді, мої почуття, думаю, правдиві. Хай би ким урешті став Феншо, почалося все, здається, ще тоді. Він сформував себе дуже рано і був цілісним, коли ми ще тільки пішли у школу. Феншо притягував погляди, коли решта з нас ще були безформними істотами у постійному хаотичному русі, що сліпо шпорталися з миті до миті. Я не хочу сказати, що він рано подорослішав — ​він не виглядав старшим за свій вік — ​але став собою ще до того, як виріс. Потрясіння, які чекали на нас усіх, чомусь були над ним не владні. Його трагедії були іншого порядку — ​внутрішні й, поза сумнівом, жорстокіші — ​але позбавлені стрімких поворотів, які, здавалося, змінювали річище життя решти.

Один випадок запам’ятався мені особливо виразно. Йдеться про день народження, на який нас із Феншо запросили у першому-другому класі, себто це припадає на самісінький початок періоду, про який я можу говорити з певністю. Стояв суботній день, весна. Ми йшли на свято з іще одним хлопчиком, нашим приятелем на ім’я Денніс Волден. У Денніса життя було значно складніше, ніж у нас: мама алкоголічка, батько вічно на роботі, братів-сестер юрма. Я кілька разів бував у нього, у великому й темному занедбаному домі, й пам’ятаю, що злякався його матері — ​вона нагадала мені відьму з казки. Вона просиджувала дні за зачиненими дверима своєї кімнати, завжди в халаті, а блідим обличчям тягнулися глибокі зморшки. Час від часу вона визирала за двері й волала щось дітям. У день свята нас із Феншо належно спорядили подарунками для іменинника, загорнутими у барвистий папір і перев’язаними стрічечками. А в Денніса нічого не було, і йому через те було ніяково. Я, пам’ятаю, намагався його заспокоїти порожніми фразами: та байдуже, нікому до того не буде діла, ніхто й не помітить. Але Деннісові було не байдуже, й Феншо одразу це зрозумів. Він без пояснень повернувся до Денніса й віддав свій подарунок йому. Ось, — ​сказав він, — ​тримай, а я скажу, що забув свій удома. Я спершу подумав, що Деннісу цей жест не сподобається, що жалощі Феншо його образять. Але я помилявся. Він мить повагався, намагаючись осмислити цей стрімкий поворот, а тоді кивнув, ніби підтверджуючи правоту вчинку Феншо. Це був акт не стільки милосердя, скільки справедливості — ​і тому Денніс прийняв його, не принижуючись. Одне перетворилося на інше. Це магія, і я сильно сумніваюся, чи зумів би хтось, крім Феншо, так поєднати легковажність із цілковитою певністю.

Після свята ми з Феншо вернулися до нього додому. Його мати сиділа на кухні і спитала, як пройшло свято, і чи сподобався іменинникові подарунок, який вона йому купила. Не встиг Феншо і слова вимовити, як я вибовкав, що він зробив. Я не хотів, щоб у нього були проблеми, але не зміг стриматися. Жест Феншо відкрив мені цілий новий світ: виявляється, людина може так глибоко поринути в почуття іншого, що власні емоції здаватимуться неважливими. Це перший воістину моральний жест, свідком якого я став, і всі інші теми для розмови не мали значення. А ось мати Феншо, здається, не поділяла мого захвату. Так, — ​сказала вона, — ​це добрий і щедрий вчинок, тільки це неправильно. Вона заплатила за подарунок гроші, й, віддавши його, Феншо, певною мірою, украв у неї. Крім того, Феншо вчинив неввічливо, прийшовши на свято без подарунка, — ​що кидає тінь на її репутацію, адже це вона відповідає за його дії. Феншо уважно вислухав матір і не сказав ні слова. Коли вона договорила, він і далі мовчав, тож вона спитала, чи він усе зрозумів. Так, — ​сказав він, — ​зрозумів. На тому можна було й закінчити, але, трошки помовчавши, Феншо додав, що все одно певен у власній правоті. І байдуже, що там мати собі думає: він і знову вчинив би так само. Зчинилася сцена. Пані Феншо обурилася його зухвальством, але Феншо стояв на своєму й відмовлявся поступатися навіть під зливою докорів. Урешті-решт вона наказала йому сидіти у своїй кімнаті, а мене відправила додому. Несправедливість його матері мене обурила, але коли я спробував за нього заступитися, Феншо відмахнувся. Замість протестувати, він мовчки прийняв кару і піднявся у свою кімнату.

У цьому — ​весь Феншо: спонтанний акт милосердя, непохитна певність у власній правоті й німа, майже пасивна покора перед наслідками. Хай би якою чудернацькою була його поведінка, він завжди тримався відсторонено. І саме ця риса відлякувала мене найбільше. Ми зближувалися, я захоплювався ним до глибини душі, розпачливо хотів бути йому рівним — ​аж потім раптом наставала мить, коли я розумів, що він мені чужий, і те, як він живе всередині себе, ніколи не співвідноситиметься з тим, чого потребую в житті я. Я забагато хотів, забагато прагнув, був надто підвладний моменту, щоб досягнути такої байдужості. Мені було важливо триматися добре, вражати навколишніх порожніми прикметами власних амбіцій: добрими оцінками, відзнаками, нагородами за те, в чому нас оцінювали того тижня. А Феншо стояв над цим усім, тримався у своєму кутку й ні на що не зважав. Якщо в чомусь він і здобував успіх, то це всупереч собі, без боротьби, без зусиль, байдужий до своїх досягнень. Таке ставлення виводило з рівноваги, й я далеко не одразу зрозумів: те, що добре для Феншо, не конче добре для мене.