Пол Остер – Нью-йоркська трилогія (страница 41)

Стосунки Феншо з матір’ю стали напружені. Вона вимагала від нього підтримки, ніби в цілій родині боліло тільки їй. Феншо мусив стати найнадійнішою людиною в домі, і то дбати не лише про себе, а й про молодшу сестру, якій тоді щойно виповнилося дванадцять. Це створило черговий набір проблем — ​Еллен була дитиною тривожною і неврівноваженою, і за відсутності батьків через хворобу вона повністю переключилася на Феншо. Він мусив стати їй і батьком, і матір’ю, і джерелом мудрості, і втіхою. Феншо розумів, що її залежність від нього нездорова, але що він міг вдіяти, не завдавши їй непоправної шкоди? Я пам’ятаю, як моя мати квохтала над «бідолашною Джейн» (пані Феншо) і «дитиною», але я знав, що, якоюсь мірою, найбільше страждав саме Феншо. Просто не міг цього показати.

Що ж до батька Феншо, то я мало що можу сказати напевно. Для мене він лишився загадкою — ​мовчазний, відсторонено-доброзичлий чоловік. Я його ніколи гаразд не знав. Мій батько багато часу проводив удома, особливо на вихідних, а батько Феншо перед очі не ліз. Він був доволі відомим адвокатом, і то не позбавленим політичних амбіцій, які, щоправда, не дали йому нічого, крім низки розчарувань. Він зазвичай працював допізна, приїздив додому десь по восьмій-дев’ятій, і навіть суботу й частину неділі проводив на роботі. Думаю, він навіть не знав, як підступитися до сина — ​він, здається, був із тих, хто дітей не розуміє, бо геть забув ті часи, коли був дитиною сам. Пан Феншо був настільки ґрунтовно дорослий, такий занурений у серйозні, зрілі справи, що, мабуть, у нас мимоволі бачив істот з іншого світу.

На час смерті йому не було ще й п’ятдесяти. Останні шість місяців життя, коли лікарі втратили надію його порятувати, він провів у гостьовій спальні — ​дивився у вікно на двір, почитував книжки, приймав знеболювальне, куняв. Феншо більшість вільного часу проводив з ним, і хоча я можу тільки вибудовувати припущення, припускаю, їхні стосунки змінилися. Принаймні я знаю, скільки він для цього доклав зусиль — ​навіть школу прогулював, щоб побути з батьком, намагався бути корисним, опікувався ним із непохитною уважністю. Загалом, це був для Феншо страшний досвід; може, це навіть виявилося для нього занадто. Він ніс цей тягар гідно і демонстрував відвагу, яка буває тільки у дуже юних, але інколи мені здавалося, що він так і не оговтався.

Тут варто згадати ще одне. Під кінець цього періоду — ​самісінький кінець, коли ніхто вже не сподівався, що батько Феншо протягне довше кількох днів — ​ми з Феншо вирішили після школи проїхатися. Ішов лютий, і за кілька хвилин після того, як вирушили, посипав легенький сніжок. Ми їздили безцільно, кружляли навколишніми містечками, не зауважуючи, де ми є. Десь миль за десять-п’ятнадцять від дому раптом натрапили на цвинтар; ворота стояли відчинені, тож ми знічев’я вирішили заїхати туди. За певний час ми спинили машину й пішли блукати пішки. Читали написи на надгробках, уявляли, що то були за життя, мовчали, ще блукали, говорили і знову замовкали. Сніг посилився, земля побіліла. Десь посередині цвинтаря ми натрапили на свіжовикопану могилу, спинилися на краю і зазирнули вниз. Я пам’ятаю, яка стояла тиша, і яким далеким від нас видавався цілий світ. Довший час ми обидва мовчали, а тоді Феншо сказав, що йому цікаво, як це — ​опинитися на дні. Я подав йому руку і тримав міцно, доки він спускався в могилу. Торкнувшись ногами землі, він зиркнув на мене з легкою усмішкою, а тоді ліг навзнак, ніби прикинувся мертвим. Цей образ досі стоїть у мене перед очима: я дивлюся на Феншо, а він дивиться на небо, часто кліпаючи від снігу, що сипле на обличчя.

За якоюсь химерною асоціацією, мені згадалося раннє дитинство — ​нам було не більше років чотирьох-п’яти. Батьки Феншо саме придбали якийсь новий пристрій, чи не телевізор, і Феншо кілька місяців тримав у себе в кімнаті картонну коробку. Він завжди щедро ділився іграшками, але до коробки мене не підпускав — ​так ніколи й не дозволив мені в неї залізти. Він сказав, що це — ​його потаємна схованка, й коли він залазить всередину й закриває кришку, то може перенестися, куди схоче, й опинитися, де забажає. Якщо в коробку залізе хтось інший, її чари вивітряться назавжди. Я повірив і не став вимагати, щоб він мене пустив, хоч від цього й краялося серце. Ми гралися у його кімнаті, розставляли солдатиків чи малювали, але інколи Феншо раптом заявляв, що йде в коробку. Я намагався займатися тим, чим раніше, але все марно. Ніщо не цікавило мене настільки, як Феншо у коробці, і я розпачливо намагався уявити, які ж у нього там пригоди. Але я так і не довідався, що він переживав, бо говорити про них, вилізши з коробки, теж було проти правил.

Там, у розритій могилі у снігу, відбувалося щось подібне. Феншо лишився внизу сам, думав свої думки, проживав ці миті на самоті, а мені, начебто присутньому, ці події були недоступні, мовби мене там і не було взагалі. Я розумів, що так Феншо уявляє батькову смерть. Знов-таки, це цілковита випадковість: і те, що ми натрапили на розриту могилу, і те, що Феншо відчув її поклик. Хтось колись сказав, що пригоди трапляються лише з тими, хто вміє їх переповісти. Можливо, досвід теж чекає лише на тих, хто може його прожити. Але це складне питання, тут я ні в чому не певен. Я стояв і чекав, коли Феншо підніметься, намагався уявити, про що він думає, побачити, що він бачить. Тоді підняв голову до темного зимового неба — ​й на мене помчав сніговий хаос.

Коли ми рушили назад до машини, сонце вже сіло. Ми мовчки брели цвинтарем. Насипало кілька дюймів снігу, і завірюха не вщухала, тільки сильнішала, ніби не збиралася зупинятися взагалі ніколи. Ми дійшли до машини, сіли, а тоді несподівано виявили, що не можемо зрушити з місця. Задні колеса застрягли в неглибокому рівчаку, й хай би що ми робили, все марно. Ми і штовхали, й розхитували автівку, але шини усе одно проверталися з жаскуватим звуком. Минуло півгодини, перш ніж ми здалися й неохоче вирішили полишити машину. Ми пішли додому пішки крізь бурю й дісталися назад аж години за дві. Й лише тоді довідалися, що батько Феншо помер іще вдень.

3

Минуло кілька днів, перш ніж мені стало відваги відкрити валізи. Я завершив статтю, над якою працював, сходив у кіно, прийняв кілька запрошень, які зазвичай відхиляв. Ось тільки себе такими штучками не ошукати. Від моєї відповіді залежало забагато, і я боявся розчаруватися. Віддати наказ знищити твори Феншо — ​це все одно, що вбити його власними руками. Мені дали владу нищити, витягнути тіло з могили й пошматувати. Становище було нестерпне, я не хотів мати з цим нічого спільного. Доки я не чіпав валіз, сумління моє було спокійне. А з іншого боку, я пообіцяв, і відкладати справу до нескінченності не можна. І саме в ту мить, коли я набрався хоробрості взятися до читання, мене оповив новий страх. Я не хотів, щоб роботи Феншо виявилися поганими, але, як виявилося, й не хотів, щоб вони виявилися добрими. Складно пояснити це відчуття. Безперечно, певну роль тут зіграло давнє суперництво, небажання гибіти в тіні блискучого Феншо — ​а ще я почувався у пастці. Я дав слово. Варто відкрити валізи, і я стану речником Феншо й говоритиму від його імені, хочу я того чи ні. Обидві перспективи мене лякали. Винести смертний вирок страшно, але і працювати на мерця — ​не набагато краще. Я кілька днів вагався між цими двома страхами, нездатний визначитися, який же гірший. Врешті-решт я, звісно, таки відкрив валізи. На той час Феншо цікавив мене менше, ніж Софія. Я хотів знову з нею побачитися, і що швидше візьмуся до роботи, то швидше матиму привід їй подзвонити.

Я не збираюся вдаватися в деталі. Зараз усі знайомі з творами Феншо. Їх читають і обговорюють, про них пишуть статті та дослідження, вони стали здобутком загалу. Оскільки мої коментарі тут узагалі потрібні, можу тільки сказати, що минуло не більше години-двох, перш ніж я зрозумів, що мої почуття тут — ​справа взагалі другорядна. Інтерес до слів, важливість написаного, віра у силу книжок переважують решту міркувань, і на цьому тлі індивідуальне життя маліє. Я це кажу не для того, щоб поплескати себе по плечу чи виставити свої дії у кращому світлі. Я був першим, а поза тим нічим не відрізняюся від інших. Якби твори Феншо виявилися слабшими, то й роль моя була б інша — ​можливо, важливіша для фіналу цієї історії. А так я був лише невидимим інструментом. Події зарухалися, і я не міг їх спинити, хіба якби вдав, що валіз не відкривав. Сюжет мчав уперед, за інерцією збиваючи все на своєму шляху.

У мене пішов тиждень на те, щоб осмислити й упорядкувати матеріали, відділити завершені твори від чернеток і зібрати рукописи в якусь подобу хронологічного порядку. Найранішим твором виявився вірш, датований 1963 роком (Феншо було шістнадцять), найпізніший датовано 1976 роком (за місяць до зникнення). У цілому, там були понад сотня віршів, роман, дві повісті та п’ять п’єс на одну дію, а також тринадцять записників із недописаними творами, замальовками, нотатками, думками про прочитане й задумами майбутніх проектів. Натомість не було ані листів, ані щоденників, ані вказівок на приватне життя Феншо. Цього я якраз чекав. Не можна все життя ховатися від світу, не навчившися замітати сліди. Та все ж я сподівався між паперів натрапити бодай на якусь згадку про себе, нехай хоч лист з інструкціями чи запис у нотатнику про те, що я розпорядник його літературної спадщини. Але нічого не було. Феншо лишив мене на самоті зі собою.