Пол Остер – Нью-йоркська трилогія (страница 43)

Йому, звісно, втрачати було нічого. Якщо твори Феншо йому не сподобаються, то відмовити просто. Його робота, значною мірою, саме в тому і полягала, щоб писати відмови: він і бровою не поведе. А з іншого боку, якщо Феншо справді такий видатний письменник, як я кажу, то видання тільки зміцнить Стюартову репутацію. На нього впаде слава першовідкривача нікому незнаного американського генія, й він житиме цим успіхом іще кілька років.

Я передав йому рукопис роману Феншо. Я так і сказав, що видавцеві треба або взагалі не братися його видавати, або брати все — ​і вірші, і п’єси, і дві повісті — ​але це головний його твір, тож логічно почати саме з нього. Мова, звичайно, про «Небувалію». Стюарт сказав, що назва йому подобається, але коли він попросив мене описати цей роман, я сказав, що краще утримаюся — ​хай сам побачить. Він запитально підвів брову (цьому трюку, мабуть, навчився протягом року в Оксфорді), мовби нагадуючи, що з ним у ігри краще не грати. А я й не грав, принаймні як я це бачив. Я просто не хотів його ні до чого схиляти. Книжка могла відстояти себе сама, і я не бачив підстав відмовляти йому в задоволенні увійти до тексту наосліп — ​без мапи, без компаса, без провідника.

Він зв’язався зі мною тільки за три тижні. Новини були не погані й не добрі, але давали підстави сподіватися. Стюарт сказав, що текст підтримує достатня кількість редакторів, аби його, ймовірно, таки взяли в роботу, але перш ніж прийняти остаточне рішення, треба поглянути на решту матеріалу. Я на це чекав ​і обережно не розкривав карт, тож сказав Стюартові, що зайду й занесу рукописи наступного вечора.

— Дивна це книжка, — ​сказав він, вказуючи на примірник «Небувалії» у себе на столі. — ​Нестандартний, знаєш-но, роман. Взагалі нестандартний. Я не певен, чи ми його беремо, але якщо так, то видання пов’язане з певними ризиками.

— Знаю, — ​сказав я, — ​але тому це тільки цікавіше.

— Шкода, що Феншо зник. Я б радо із ним попрацював. Дещо у книжці треба поміняти, варто вирізати певні пасажі. Від того книжка тільки виграє.

— Це в тобі говорить редакторська гординя, — ​сказав я. — ​Ти не можеш просто читати, не тягнучись до червоного олівця. Але те, що тобі не подобається зараз, врешті набуде сенсу, і ти ще потішишся, що нічого не викинув.

— Час покаже, — ​сказав Стюарт, неготовий визнати за мною рацію. — ​Але нема питань, узагалі нема питань, писати він умів. Я дочитав книжку понад два тижні тому, й відтоді вона мене не полишає. Не можу викинути її з голови. Вона весь час зринає у пам’яті, і то в найменш доречні моменти. Коли виходжу з душу, коли йду вулицею, лягаю спати — ​коли начебто свідомо ні про що й не думаю. А це, знаєш-но, нечасто буває. На цій роботі стільки читаєш, що всі книжки зливаються в одну. А ось роман Феншо виділяється. Є в ньому щось потужне. Найдивніше, що я навіть не розумію, що саме.

— Це, мабуть, і є справжній показник якості, — ​сказав я. — ​Зі мною було так само. Цей роман застрягає в голові так, що не позбутися.

— А інші тексти?

— Теж. Не йдуть із голови.

Стюарт труснув головою, і тоді я вперше зрозумів, що роман його справді вразив. Це тривало не довше якоїсь миті, але в ту секунду його зверхність і манірність раптом розчинилися, і я піймав себе на думці, що хочу ставитися до нього з симпатією.

— Може, це і прорив, — ​сказав він. — ​Якщо все справді так, як ти кажеш, то це, може, і прорив.

Як виявилося, це таки він і був — ​Стюарт навіть уявити собі не міг, який. «Небувалію» взяли в роботу ще до кінця місяця, з можливістю розглянути інші тексти. Моєї чверті авансу вистачило, щоб певний час не перейматися про гроші, і я присвятив цей період підготовці віршів до публікації. Я також обійшов режисерів, аби з’ясувати, чи ніхто не зацікавиться постановкою п’єс. Вигоріло і тут, і постановку трьох одноактних п’єс запланували в маленькому театрику в центрі — ​прем’єра мала відбутися за шість тижнів після появи «Небувалії». Тим часом я переконав редактора одного з найбільших журналів, для якого я періодично пописував, дозволити мені підготувати статтю про Феншо. Есей вийшов довгий і доволі химерний, але тоді мені здавалося, що це — ​один із найкращих текстів, що вийшли з-під мого пера. Стаття мала вийти за два місяці до видання «Небувалії» — ​а тоді все завертілося.

Одразу визнаю, що після якогось моменту я просто плив за течією. Одна подія вела до іншої, й не встиг я роззирнутися, як постала ціла невеличка індустрія. Це було якесь безумство. Я почувався інженером, що тисне на кнопки, сіпає за важелі, метається від клапанів до вимикачів — ​тут щось поправить, тут щось налагодить, там послухає, як гуде, порхає й муркоче механізм, несвідомий світу поза гомоном витвору моїх рук. Я був як безумний вчений, що винайшов велику й чудесну машину, і що більше з неї валило диму, що більше вона видавала звуків, то я щасливішав.

Можливо, це було неминуче; можливо, тільки безумець міг таке заварити. Враховуючи, як тяжко мені було взятися за цей проект, можливо, немає нічого дивного в тому, що я прирівняв успіх Феншо до власного. Я натрапив на справу, що виправдовувала моє існування й надавала моєму життю значення, і що більше я плекав свої амбіції, скеровані на Феншо, то помітнішим ставав сам. Я не виправдовуюся, просто описую, що сталося. З висоти часу я бачу, що наривався на проблеми, але тоді нічого не помічав. Ба більше, навіть якби й помітив, це, певно, нічого не змінило б.

А підшито все було бажанням і далі спілкуватися із Софією. Я почав їй дзвонити по три-чотири рази на тиждень, заходити на обід, прогулюватися з нею і Беном по обіді. Я представив їй Стюарта Зеленого, запросив на зустріч із театральним режисером, знайшов їй юриста, який займався би контрактами та іншими юридичними питаннями. Софія приймала все як належне, й поводилася так, ніби це товариські зустрічі, а не ділові переговори, показуючи людям, що головний тут я. Я розумів, що вона не хоче почуватися в боргу перед Феншо: хай там що станеться чи не станеться далі, вона триматиметься від цього осторонь. Гроші їй, звісно, були незайві, але вона їх наче й не пов’язувала з творами Феншо. Вона мовби отримала несподіваний подарунок, на голову звалився щасливий лотерейний квиток — ​от і все. Софія від самого початку намагалася триматися від цієї бурі подалі. Вона усвідомлювала засадничу абсурдність ситуації, а що в ній не було жадоби й бажання самоствердження, вона не втратила голову.

Я старанно до неї залицявся. Мої мотиви, безсумнівно, були прозорі, але то, може, й на краще. Софія бачила, що я в неї закоханий. Те, що я не хапав її при цьому за руки й не вимагав, щоб вона висловила свої почуття до мене, імовірно, більше переконало її у серйозності моїх намірів, ніж будь-що інше. Але й чекати вічно я не міг. Обачність має своє місце, але надмір обачності буває фатальний. Настав момент, коли я відчув: ми вже не боремося, усе між нами стало на свої місця. Пригадуючи цей момент зараз, я відчуваю спокусу вдатися до традиційної мови кохання. Мені хочеться говорити метафорами: перешкоди плавляться від жару нестримної пристрасті, абощо. Я розумію, що це звучить як перебільшення, проте ці формули точно описують мої почуття. Для мене все змінилося, і слова, яких я доти не розумів, раптом набули сенсу. Це стало для мене одкровенням, і коли я нарешті все осмислив, то здивувався, як зумів дожити до свого віку, не розуміючи таких простих речей. Я не про жагу як таку, а радше про відкриття, що двоє людей завдяки жазі можуть створити дещо могутніше, ніж поодинці. Це усвідомлення мене змінило і врешті-решт зробило людянішим. Я належав Софії, й тому з часом почав відчувати, наче належу і всім іншим також. Виявилося, моє справжнє місце у світі лежить десь поза мною, а те, що в мені, знайти неможливо. Йдеться про крихітну щілину між самістю й не-самістю, і я вперше в житті побачив цю точку серед ніде як центр світу.

Надійшов мій тридцятий день народження. Ми з Софією були знайомі близько трьох місяців, і вона наполягла, щоб ми відсвяткували. Я спершу опирався, бо ніколи не приділяв завеликої уваги дням народження, але Софія поставилася до справи серйозно і врешті мене переконала. Вона купила мені дороге ілюстроване видання «Мобі Діка», повела вечеряти у добрий ресторан, а тоді зводила на постановку «Бориса Годунова» у Метрополітен-опері. Я дозволив собі розслабитися й не сумніватися у власному щасті, не намагатися випередити самого себе й опанувати почуття. Можливо, я відчув у Софії якесь нове зухвальство; можливо, вона показувала мені, що все для себе вирішила, й запізно відступати. Хай там як, саме тієї ночі все змінилося, й ні в кого не лишилося питань, що ми робитимемо далі. Ми повернулися в її квартиру о пів на дванадцяту, Софія заплатила сонній нянечці, а тоді ми навпочіпки пройшли у Бенову кімнату й певний час дивилися, як він спить у своєму ліжечку. Точно пам’ятаю: ніхто з нас нічого не сказав, чути було тільки тихе Бенове булькання. Перехилившись через бильця, ми розглядали його тільце — ​він лежав на животі, підтиснувши під себе ніжки й задерши попу, і смоктав пальці. Тоді це споглядання видавалося нескінченним, хоча насправді, мабуть, минуло не більше кількох хвилин. А потім ми, не змовляючись, випросталися, повернулися один до одного й поцілувалися. Мені складно описати те, що сталося потім. Такі речі мають мало спільного зі словами — ​тож, власне, годі й намагатися їх описати. Якщо конче треба щось сказати, то ми провалювалися один у одного, падали так стрімко і глибоко, що ніхто не зміг би нас упіймати. Ну ось, знову скочуюся в метафори. Тільки це, мабуть, справи не стосується. Адже незалежно від того, чи можу я це описати, сталося те, що сталося. Факт: таких поцілунків ще світ не бачив, і навряд чи я в цьому житті ще спізнаю таке знову.