Пол Остер – Нью-йоркська трилогія (страница 42)

Я подзвонив Софії, й ми домовилися повечеряти разом наступного дня. З того, що я запросив її до модного французького ресторану (геть мені не по кишені), вона мусила здогадатися, як я сприйняв твори Феншо. Але поза цим натяком на те, що є підстави святкувати, я нічого не сказав. Я хотів, щоб події розгорталися у власному темпі — ​без різких рухів, без поспішних жестів. Щодо творів Феншо сумнівів не було, а ось із Софією я не хотів квапитися. Від моєї поведінки залежало забагато, завеликих збитків можна завдати, схибивши на початку. Тепер ми із Софією пов’язані, навіть якщо вона цього ще не знає — ​нехай тільки тому, що разом розпоряджатимемося спадщиною Феншо. Але я хотів більшого і прагнув, щоб Софія цього теж захотіла. Намагаючись погамувати запал, я наказав собі шануватися й думати на випередження.

Вона прийшла у чорній шовковій сукні і з маленькими срібними сережками, а волосся зачесала назад, відкривши шию. Зайшовши до ресторану й побачивши мене при барі, послала мені теплу змовницьку усмішку, ніби підтвердила, що свідома власної краси, але водночас відзначаючи химерність обставин чи й насолоджуючись ними, явно свідома того, які дивні наслідки матиме ця мить. Я сказав їй, що вона виглядає пречудово, а вона майже вередливо пояснила, що це вперше вийшла в люди, відколи народився Бен — ​і що вона хоче «щось змінити». Після того я перейшов до справ і намагався тримати себе в руках. Коли нас провели до столика й посадили (біла скатертина, важкі срібні виделки й ножі, червоний тюльпан у тонкій вазі між нами), я відповів на її другу усмішку розмовою про Феншо.

Її, здається, анітрохи не здивували мої слова. Це для неї ніяка не новина, а давно утверджений факт; я тільки підтвердив те, що вона й так уже знала. Як не дивно, вона, здається, не тішилася. Трималася обережно, що трохи збивало з пантелику, і я розгубився. А тоді поступово почав розуміти, що її почуття не надто відрізняються від моїх. Феншо зник з її життя, і в неї можуть бути вагомі підстави не тішитися нав’язаній ноші. Видавши твори Феншо і присвятивши себе зниклому чоловікові, вона буде змушена жити минулим, й хай би яке майбутнє вона спробувала собі вибудувати, на нього кине тінь та роль, яку муситиме грати — ​офіційної вдови, музи покійного письменника, прекрасної героїні трагічної історії. Нікому не хочеться встрягати у вигадку, особливо в реальності. Софії ще тільки 26 років. Вона надто молода, щоб жити чужим життям, надто розумна, щоб змиритися із життям, яке не повністю їй належить. І байдуже, що вона кохала Феншо. Феншо загинув, час іти далі.

Вона нічого з цього не сказала прямо. Але таке відчуття висіло у повітрі, й нехтувати ним не можна. Враховуючи мої власні застереження, дивно брати справу у власні руки, однак я розумів, що якщо не закасаю рукави й не почну, роботи ніколи не буде зроблено.

— Вам, власне, й не треба в це влазити, — ​сказав я. — ​Нам, звісно, потрібно буде радитися, але це не забере багато вашого часу. Якщо ви згодні перекласти рішення на мене, думаю, вам це не справить великих клопотів.

— Звичайно, я покладаюся на вас, — ​сказала вона. — ​Я про це нічогісінько не знаю. Якби я спробувала сама цим зайнятися, то вже за п’ять хвилин заплуталася б.

— Важливо пам’ятати, що ми на одному боці. По суті, питання в тому, чи можете ви мені довіряти.

— Я вам довіряю, — ​сказала вона.

— Але ж у вас немає для того підстав. Бодай поки що.

— Знаю, але все одно довіряю.

— Отак просто?

— Так, отак просто.

Вона знову мені усміхнулася, й до кінця вечері ми не сказали про твори Феншо ні слова. Я збирався обговорити всі деталі — ​з чого починати, які видавці можуть зацікавитися, з ким зв’язатися й таке інше — ​але це перестало видаватися мені важливим. Софія не хотіла про це думати, й коли я запевнив, що їй того і не доведеться робити, її грайливість поступово повернулася. Після кількох непростих місяців у неї нарешті з’явилася нагода про все забути, бодай на певний час, і я бачив, що вона хоче тішитися простими насолодами: ресторан, їжа, сміх людей навколо, той факт, що вона тут, а не деінде. Вона хотіла насолодитися, і хто я такий, щоб їй не підіграти?

Я того вечора тримався добре. Софія мене надихала, і я швидко розпалився. Я жартував, розказував історії, показував фокуси з виделками. Вона була така гарна, що я не міг відвести очей. Я хотів, щоб вона сміялася, я хотів бачити, як її лице змінюється під впливом моїх слів, дивитися їй у вічі, вивчати її жести. Бозна яких дурниць намолов, але я робив усе, щоб триматися і приховувати свої справжні мотиви під наступом її чару. Це було найскладніше. Я розумів, що Софія самотня і прагне втіхи від теплого тіла поруч — ​але мені хотілося більшого, ніж короткої прогулянки до сіновалу, а варто зробити один надто поквапливий крок, і саме тим усе й обмежиться. На ранньому етапі Феншо був із нами — ​непроговорений зв’язок, незрима сила, що звела нас докупи. Я радий зачекати, доки він зникне.

Це створювало п’янку напругу. Що довше ми сиділи, то більше еротичних відтінків з’являлося у найбуденніших репліках. Слова перестали бути просто словами, перетворилися на код замовчувань, спосіб говорити, постійно оминаючи предмет розмови. Доки ми уникали справжньої теми, чар тривав. Ми природно перейшли до грайливого флірту, тим захопливішого, що не розкривали карт. Ми знали, що робимо, але вдавали, що ні. Так і почалися мої залицяння до Софії — ​поступові, люб’язні, засновані на повільних-преповільних зсувах.

Після вечері ми хвилин зо двадцять погуляли у пітьмі пізнього листопада, а завершили вечір у барі в центрі. Я палив цигарку за цигаркою, але більше нічого не виказувало мого сум’яття. Софія певний час розповідала про свою родину в Міннесоті, про трьох молодших сестер, її переїзд до Нью-Йорка вісім років тому, її музику, її викладання, її наміри знову вийти на роботу наступної осені — ​але ми настільки поринули у грайливий настрій, що кожна репліка ставала приводом для сміху. Ми б продовжували й далі, але не можна було забувати про нянечку, тож ми нарешті розпрощалися близько півночі. Я провів її до дверей квартири і зробив останнє на той вечір велике зусилля.

— Спасибі, лікарю, — ​сказала Софія, — ​операція пройшла вдало.

— Мої пацієнти завжди виживають, — ​сказав я. — ​Це все закис азоту, від нього сміються. Варто трохи відкрутити вентиль — ​і їм кращає.

— Мабуть, викликає звикання?

— У тому і суть. Пацієнти повертаються, інколи по дві-три операції за тиждень. А як би ще, думаєте, я собі дозволив квартиру на Парк-авеню та літній будиночок у Франції?

— То у вас є приховані мотиви?

— Точно, мною керує жадоба.

— У вас, мабуть, дуже успішна практика.

— Так і є, але зараз я більш-менш вийшов на пенсію. Зараз у мене тільки одна пацієнтка — ​та й то я не певен, чи вона ще повернеться.

— Повернеться-повернеться, — ​сказала Софія із найграйливішою, найосяйнішою усмішкою, яку я бачив у цьому житті. — ​Навіть не сумнівайтеся.

— Радий це чути, — ​сказав я. — ​Я попрошу секретарку подзвонити їй і призначити наступну зустріч.

— Що раніше, то краще. Із таким тривалим лікуванням не можна гаяти ні хвилини.

— Прекрасна порада. Я не забуду замовити ще газу.

— Не забудьте, докторе, він мені справді потрібен.

Ми знов усміхнулися один одному, а тоді я міцно її обійняв, коротко поцілував у губи й щодуху спустився сходами.

Я повернувся просто додому, зрозумів, що про сон не може бути й мови, і дві години просидів перед телевізором, втупившись у фільм про Марко Поло. Я нарешті закуняв десь близько четвертої під повтор «Сутінкової зони».

Почав я з того, що звернувся до Стюарта Зеленого, редактора одного з найбільших видавництв. Ми були не надто близько знайомі, але виросли в одному містечку, а його молодший брат, Роджер, учився у школі разом зі мною та Феншо. Я вирішив, що Стюарт, мабуть, пам’ятає Феншо, і це добрий спосіб зав’язати розмову. Ми зі Стюартом в останні роки кілька разів перетиналися на різних збіговиськах — ​рази, може, три-чотири — ​і він завжди тримався доброзичливо, згадував старі-добрі часи (так він їх називав) і щоразу обіцяв передати при зустрічі вітання Роджерові. Я поняття не мав, що від Стюарта чекати, але, здається, він був радий мене чути. Ми домовилися зустрітися на тому тижні у нього в кабінеті.

Він не одразу згадав, хто такий Феншо. Ім’я знайоме, тільки, мовляв, не пам’ятає, звідки. Я його трохи підштовхнув, нагадавши Роджера і його друзів, а тоді він і сам усе згадав.

— Так, так, звичайно, Феншо. Той непересічний хлопчина. Роджер усе торочив, що той стане президентом, коли виросте.

Ага, він, сказав я, і виклав цілу історію.

Стюарт був чолов’яга манірний, такий гарвардський типаж із метеликом і твідовим піджаком, і в душі він був офісним щуром, не більше, але у видавничому світі вважався інтелектуалом. Поки що йому велося добре — ​щойно перевалило за тридцять, а вже старший редактор, шанований і відповідальний молодий кадр — ​і всім було ясно, що його кар’єра тільки розвивається. Я це все кажу, тільки аби підкреслити, що він — ​не з тих, кого автоматично мала причарувати моя історія. Романтики в ньому майже не було, він весь складався з обережності й ділових рішень, але я відчув, що він зацікавився, а з плином розповіді наче й захопився.