Пол Остер – Нью-йоркська трилогія (страница 45)

Минали дні. Інтуїція підказувала віддати Софії листа, але рука не піднімалася. Мені було страшно, я не знав, як вона вчинить. У паршивому настрої я доводив собі, що мовчанка — ​єдиний спосіб її захистити. Що вона отримає, коли почує, що Феншо її покинув? Вона звинувачуватиме себе в тому, що сталося, а я не хотів завдавати їй болю. Проте ця шляхетна мовчанка була підшита панікою і страхом. Феншо живий, і якщо я розповім Софії, то як це позначиться на нас? Мені була нестерпна сама думка, що Софія може схотіти, аби він повернувся. Й мені не вистачило хоробрості ризикнути й усе перевірити. Можливо, це й була найбільша моя поразка. Якби я вірив у силу Софіїної любові до мене, то пішов би на будь-який ризик. Але в той час мені здавалося, що це безвихідь, і тому я зробив так, як просив Феншо — ​не заради нього, а заради себе. Я замкнув цю таємницю в собі й навчився тримати язика на припоні.

Минуло ще кілька днів, і я запропонував Софії руку і серце. Ми про це й раніше говорили, але цього разу я словами не обмежився й довів серйозність своїх намірів. Я розумів, що поводжуся не так, як завжди (йду напролом, без гумору), але нічого не міг вдіяти.

Я не міг жити у цій непевній ситуації, відчував потребу вирішити все тут і зараз. Софія, звичайно, помітила зміни, але, оскільки не знала причини, потлумачила їх як надмір пристрасті — ​поведінку схвильованого закоханого, який іде до того, чого жадає найбільше (що також правда). Так, сказала вона, вона вийде за мене. Невже я справді думав, що вона мені відмовить?

— А ще я хочу всиновити Бена, — ​сказав я. — ​Я хочу дати йому своє прізвище. Хлопчикові потрібен батько.

Софія сказала, що про інше не може бути й мови. Тільки це підходить усім нам трьом.

— І я хочу зробити все чимшвидше, — ​не вгавав я. — ​У Нью-Йорку ти отримаєш розлучення не раніше, ніж за рік — ​це надто довго, я стільки не витримаю. Є й інші штати. Алабама, Невада, Нью-Мексико, та бозна-де. З’їздили б на канікули, а після повернення ти будеш вільна вийти за мене заміж.

Софія сказала, що їй подобається, як це звучить — ​«вільна вийти за мене заміж». І якщо для цього треба кудись поїхати, то вона поїде, вона поїде, куди я тільки схочу.

— Врешті, — ​сказав я, — ​він зник понад рік тому, майже півтора. Загиблого офіційно визнають покійним через сім років. Різне трапляється, життя не стоїть на місці. Тільки подумай, ми знайомі вже майже рік.

— Якщо точніше, — ​відповіла Софія, — ​ти вперше переступив цей поріг 26 листопада 1976 року. За вісім днів буде рівно рік.

— Ти пам’ятаєш дату.

— Звичайно, пам’ятаю. Це ж був найважливіший день у моєму житті.

Ми сіли на літак до Бірмінгема, штат Алабама, 27 листопада, й повернулися у Нью-Йорк після першого тижня грудня. 11-го ми побралися у ратуші, а потім влаштували вечерю приблизно для двадцяти друзів, де спиртне лилося рікою. Заночували ми у «Плазі», замовили сніданок у номер, а по обіді вилетіли з Беном до Міннесоти. 18-го Софіїні батьки влаштували нам весільну вечірку у себе вдома, а в ніч на 24-те ми разом відсвяткували норвезьке Різдво. За два дні по тому ми з Софією на півтора тижні вилетіли зі снігів на Бермуди, а тоді повернулися до Міннесоти по Бена. Ми збиралися знайти нову квартиру, щойно повернемося до Нью-Йорка. Десь над західною Пенсильванією, після години польоту, Бен попісяв крізь підгузок мені на коліна. Коли я показав йому велику темну пляму на штанях, він розсміявся, заплескав у долоні, а тоді, дивлячись мені просто у вічі, вперше назвав татом.

5

Я жив теперішнім. Минуло кілька місяців. Я повірив, що це переживу. Ми жили, як в окопі, але Софія і Бен були зі мною, а більше я нічого й не хотів. Доки я пам’ятав, що не можна висовуватися, нам нічого не загрожувало.

Ми переїхали до квартири на Ріверсайд-драйв у лютому. До середини весни обживалися, і в мене часу не було думати про Феншо. Лист не вивітрився мені з пам’яті, але бодай уже не становив такої загрози. Я почувався зі Софією в безпеці й вірив, що ніщо нас не розлучить — ​навіть Феншо, навіть Феншо во плоті. Так принаймні мені тоді здавалося. Тепер я розумію, що себе дурив, але про це я дізнався значно пізніше. Думка — ​це за означенням щось усвідомлене. А я тоді не усвідомлював, що весь час думаю про Феншо, а він багато місяців перебуває в мені день і ніч. Якщо ти несвідомий того, що про щось думаєш, то чи можна взагалі сказати, що ти думаєш? Можливо, мене переслідував привид, але не було симптомів, які пояснили б, що відбувається.

Я жив насиченим життям і майже не помічав, що інтенсивність моєї праці зменшилася. Уранці мені не доводилося йти на роботу, а що Софія з Беном постійно були у квартирі зі мною, я легко вигадував приводи не сідати за стіл. Робочий розклад розхитався. Замість братися до роботи рівно о дев’ятій, я інколи не потикався в кабінетик до одинадцятої чи й 11:30. А крім того, присутність Софії постійно вабила. Бен і далі спав раз чи двічі на день, і в ті тихі години, доки він дрімав, мені складно було не думати про її тіло. Найчастіше ми таки кохалися. Софія була така ж спрагла кохання, як і я, і з плином тижнів наш дім просяк еротикою, перетворився на поле сексуальних можливостей. Нижчі світи піднімалися на поверхню. Кожна кімната обростала спогадами, кожна точка нагадувала про якийсь інший момент, так що навіть у рівновазі буденності певний клапоть килима чи, скажімо, поріг із речі перетворювався на відчуття, відлуння нашого еротичного життя. Ми пірнули у парадокси бажань: наша потреба одне в одному була невичерпна, і що більше ми її задовольняли, то вона сильнішала.

Софія час від часу заводила розмову про те, щоб знайти роботу, але ніхто з нас не відчував у тому нагальної потреби. Грошей нам вистачало, навіть трохи відкладали на майбутнє. Наступну книжку Феншо, «Чудеса», саме готували до друку, й аванс за неї був серйозніший, ніж за «Небувалію». За розкладом, який ми розробили спільно зі Стюартом, за шість місяців після «Чудес» мали вийти вірші, потім — ​перша повість («Затемнення»), а тоді нарешті п’єси. У березні почали надходити роялті за «Небувалію», і чеки за різні проекти вирішили всі наші фінансові проблеми. Це теж був новий для мене досвід. Останні вісім-дев’ять років я тільки те й робив, що судомно перескакував від статті до статті, а коли почувався забезпеченим на наступний місяць чи два, то вже почувався щасливчиком. Тривога пустила в мені корені, увійшла до моєї крові й органів, я й уявити не міг, як це — ​дихати й не боятися, що не вистачить грошей заплатити за газ. Уперше, відколи я почав вести самостійне життя, я зрозумів, що більше не мушу таким перейматися. Якогось ранку сидів за столом і намагався вигадати останнє речення однієї статті, а слова не йшли, і мені раптом спало на думку, що я отримав другий шанс. Я міг кинути й почати все спочатку. Я більше не мушу писати статей. Я можу переключитися на інше, взятися до роботи, про яку завжди мріяв. Це мій шанс порятуватися, і я вирішив, що згаяти його може тільки дурень.

Минуло ще кілька тижнів. Я щоранку йшов у свою кімнату, але нічого не відбувалося. Теоретично, натхнення в мене було, і щоразу, як я не сидів за столом, у голові роїлися ідеї. Але варто було схилитися над папером, як думки випаровувалися. Слова розсіювалися, варто взяти ручку. Я почав кілька проектів, але жоден не прижився, тож я відмовився від них усіх. Я почав шукати причини, чому ніяк не міг почати. Проблем насправді не було, але я швидко уклав цілий список: я призвичаювався до подружнього життя й відповідальності батьківства, до нового кабінету (надто тісного), до Софіїного тіла, до несподіваних статків, до втрати давньої звички покладатися на дедлайни — ​до всього. Кілька днів я навіть розмірковував, чи не написати детектив, але на етапі обдумування сюжету застрягнув: події не клеїлися. Я дозволив собі певний час побайдикувати в надії, що я не лінькую, а збираюся на силі для нових звершень. Понад місяць я тільки те й робив, що виписував фрази з інших книжок. Цитату зі Спінози повісив на стіну: «А коли він снить, що не хоче писати, то не має сили снити, що хоче писати; а коли він снить, що хоче писати, то не має сили снити, що не хоче писати».

Невиключено, що я з часом здолав би цю пасивність. Я не розумів, постійний це стан — ​чи минущий етап. Певний час я справді безпорадно борсався всередині себе, але не думаю, що моя справа була безнадійна. Щось же зі мною відбувалося. Я переживав колосальні зміни, й було зарано судити, до чого вони можуть довести. Аж потім мені раптом вигадалося рішення. Якщо це — ​занадто гучне слово, то назвімо це компромісом. Хай там як, я не опирався. Воно з’явилося, коли я був вразливий, а моя здатність до суджень стояла на нулі. Це була моя друга велика помилка, і вона випливала з першої.

Якогось дня я зустрівся зі Стюартом неподалік від його видавництва на Верхньому Іст-Сайді. Десь посеред обіду він знову згадав про чутки щодо Феншо, і тоді мені вперше спало на думку, що він і сам сумнівається. Ця тема так його інтригувала, що він мимоволі до неї повертався. Тримався він із грайливою хитрістю змовника, проте, підозрював я, насправді він хоче видурити зізнання. Я трохи йому підіграв, а потім, стомившись, сказав, що є тільки один метод вирішити питання авторства: замовити біографію. Я сказав це без задньої думки (як логічне припущення, а не пропозицію), але Стюартові ця ідея одразу сподобалася. Він захопився: звичайно, звичайно, пояснення міфу Феншо, очевидно, звичайно, нарешті справжня історія вийде на яв. За кілька хвилин він уже все розпланував. Книжку напишу я. Вона вийде після всіх творів Феншо, я можу просити стільки часу, скільки схочу — ​два роки, три, скільки завгодно. Це буде видатна книжка, — ​докинув Стюарт, — ​гідна самого Феншо, і він цілковито мені довіряє, він знає, що я впораюся. Пропозиція заскочила мене зненацька, і спочатку я спробував віджартуватися. Але Стюарт був серйозний і мені спуску не давав.