Пол Остер – Нью-йоркська трилогія (страница 33)

Синій пам’ятає, що треба грати свою роль, і видає хрипкий смішок, вправно відтворюючи сміх стариганя. Чорний і собі заходиться сміхом, і так лід між ними тане, тож ніхто й не сказав би, що вони — ​не давні друзі.

Тільки сумно уявити, як бідолаха Волт лежить у могилі, — ​каже Чорний. Сам-самісінький, без мізків.

Точно як теє опудало, — ​каже Синій.

Точно, — ​каже Чорний. — Точно як опудало із країни Оз.

Знову відсміявшись, Чорний каже: А є ще байка про те, як Торо приїхав навідати Вітмена. Теж цікава.

Він теж був поетом?

Не зовсім. Але все одно видатний письменник. Це він жив сам у лісі.

А, точно, — ​каже Синій, аби не перегнути зі своїм невіглаством. — ​Хтось мені колись про нього розповідав. Дуже він природу любив. Це ви про нього?

Саме так, — ​відповідає Чорний. — Генрі Девід Торо. Він приїхав сюди ненадовго з Массачусеттса й відвідав Вітмена у Брукліні. Але напередодні прийшов сюди, на Орандж-стрит.

Що, була в нього якась причина?

У Плімутську церкву прийшов, хотів послухати проповідь Генрі Ворда Бічера.

Гарна там місцина, — ​каже Синій, згадуючи, як приємно сидіти на порослому травою дворику. — Я й сам люблю туди зайти.

Туди ходило немало видатних людей, — ​каже Чорний. — Авраам Лінкольн. Чарльз Дікенс. Вони всі ходили цією вулицею й заходили в ту церкву.

Привиди.

Так, привиди оточують нас звідусіль.

А що ж ваша байка?

Все просто. Приходять Торо і його друг Бронсон Елкотт до Вітмена додому, на Міртл-авеню, й Волтова мати посилає їх у спальню на горищі, яку Волт ділив зі своїм розумово відсталим братом Едді. Все прекрасно. Вони ручкаються, обмінюються привітаннями і так далі. І щойно вони сідають поговорити про свої погляди на життя, як Торо й Елкотт бачать повний горщик просто посеред кімнати. Волт, звісно, був чолов’яга експансивний і нічого навіть не помітив, а ось гості з Нової Англії не могли підтримувати розмову, коли перед ними стояв горщик екскрементів. Тож вони врешті спустилися у вітальню і продовжили розмову там. Я розумію, це — ​дрібна деталь. Але ж коли зустрічаються два видатні письменники, вершиться історія, тож важливо встановити всі факти. І, бачте-но, цей горщик нагадує мені мізки на підлозі. Як подумати, то є в тому певна подібність форми. Гульки, вигини. Точно кажу, є паралелі. Мізки й кишки, людські нутрощі. Ми вічно говоримо, що треба зазирнути в голову письменнику, аби краще зрозуміти його твори. А як по суті, то нічого там особливо й нема — ​чи бодай воно нічим не відрізняється від того, що в інших.

А ви чимало про таке знаєте, — ​каже Синій, втрачаючи нитку розмови.

Таке маю хобі, — ​каже Чорний. — Мені цікаво знати, як жили письменники, особливо американські. Так я краще все розумію.

Зрозуміло, — ​каже Синій, якому нічого не зрозуміло, і з кожним словом Чорного зрозуміло все менше.

Візьмімо, скажімо, Готорна, — ​каже Чорний. — ​Добрий приятель Торо й, напевно, перший справжній американський письменник. Закінчивши університет, він повернувся до материного дому в Салемі, замкнувся у своїй кімнаті й не виходив звідти дванадцять років.

І що він там робив?

Писав.

І все? Писав — ​і все?

Писання — ​справа самотня. Вона займає все життя. Якоюсь мірою, свого життя у письменника нема. Що є він, що його нема.

Теж привид.

Точно.

Звучить загадково.

Так і є. Але Готорн лишив видатні твори, бачте-но, і ми й досі їх читаємо, хоча минуло більше ста років. В одному його творі чоловік на ім’я Вейкфілд вирішує розіграти свою дружину. Він каже, що збирається поїхати кудись у справах на кілька днів, але замість полишити місто, винаймає кімнату за рогом і вирішує подивитися, що буде далі. Він і сам точно не знає, навіщо це робить, але це його не спиняє. Минає дні три-чотири, але він ще не готовий повернутися додому, тож так і лишається у винайнятій кімнаті. Минають дні, йдуть тижні, спливають місяці. Одного дня Вейкфілд крокує своєю вулицею й бачить власний дім у жалобі. Це — ​його власний похорон, його дружина лишається вдовою. Збігають роки. Інколи він перетинається у місті з дружиною, якось навіть торкається її у натовпі. Але вона його не впізнає. Ідуть роки, понад двадцять років, Вейкфілд поступово старіє. Дощовитого осіннього вечора він бреде порожніми вулицями, випадково проминає свій старий дім і зазирає у вікно. У каміні гостинно палахкотить теплий вогонь, і він собі думає: а добре було б, якби я опинився там, сидів у тому затишному кріслі перед багаттям, а не стовбичив тут під дощем. Він без зайвих роздумів піднімається сходами у дім і стукає у двері.

І що далі?

І все, на цьому історія закінчується. Останнє, що ми бачимо — ​двері відкриваються, Вейкфілд із хитрою посмішкою заходить.

Ми так і не дізнаємося, що він каже дружині?

Ні, це кінець. Більше ні слова. Але він повертається у рідний дім, це ми знаємо, і до смерті лишається їй чулим чоловіком.

Небо над ними вже почало темніти, стрімко наближається ніч. На заході лишається останній рожевий проблиск, але день, можна сказати, вже добіг кінця. Зваживши на темряву, Чорний підводиться зі свого місця і простягає Синьому руку.

Приємно було з вами поговорити, — ​каже він. — ​Я й не зауважив, як ми тут засиділися.

І я радий, — ​каже Синій і зітхає з полегшею, що розмова скінчилася, бо його борода скоро відклеїться — ​від літньої спеки і нервів він пітніє.

Мене звати Чорний, — ​каже Чорний, тиснучи Синьому руку.

А мене Джиммі, — ​каже Синій. — ​Джиммі Рожевий.

Я нескоро забуду нашу розмову, Джиммі, — ​каже Чорний.

І я, — ​каже Синій. — Ви дали мені багато матеріалу для роздумів.

Най благословить вас Бог, Джиммі Рожевий, — ​каже Чорний.

І вас, сер, — ​каже Синій.

А тоді, востаннє потиснувши один одному руки, вони розходяться у протилежних напрямках, кожен поринувши у власні думки.

Повернувшись до своєї кімнати, Синій вирішує, що настав час поховати Джиммі Рожевого, позбутися його назавжди. Старий безхатько свою роль зіграв, а заходити далі не варто.

Синій радий, що нарешті зав’язав із Чорним контакт, але належного ефекту зустріч не мала, і, в цілому, вона вибила його з колії. Розмова начебто не стосувалася справи, але Синьому мимоволі здається, що саме про це Чорний і говорив — ​так би мовити, загадками, ніби хотів сказати щось, але боявся промовити вголос. Так, тримався Чорний доброзичливо, манери у нього приємні, але Синій все одно не може позбутися відчуття, що той бачив його як облупленого. Якщо так, то Чорний — ​один зі змовників: інакше навіщо йому говорити з Синім? Не від самотності ж. Якщо Чорний справді той, за кого себе видає, то самотність — ​не проблема. Ціле його життя складається у добре продуманий план, як лишитися самому, а отже, абсурдно пояснювати його готовність поговорити як спробу вирватися з лабет самотності. Він же так довго, більше року, уникав будь-якого людського контакту. Якщо Чорний урешті вирішив вирватися зі свого герметичного самітництва, то чого йому починати з розмови зі старим злиднем на вулиці? Ні, Чорний знав, що розмовляє із Синім. А раз знав, то знає, хто такий Синій. Тут без варіантів, каже собі Синій: він усе знає.

Коли надходить час писати наступний звіт, ця дилема нагально постає перед Синім. Білий нічого не казав про те, щоб зав’язувати з Чорним контакт. Синій мусив за ним спостерігати, не більше й не менше. Може, він узагалі порушив вимоги замовника. Якщо він включить цю розмову до звіту, Білий може обуритися. А з іншого боку, якщо не включить, а Чорний справді працює на Білого, то Білий одразу довідається, що Синій бреше. Синій довго це обмізковує, але до рішення так і не наближається. І так недобре виходить, і так погано: він це знає. Врешті він вирішує оминути цю розмову, бо досі плекає слабеньку надію, що він помиляється, й Білий із Чорним насправді не спільники. Проте й цей мізерний проблиск оптимізму швидко гасне. За три дні після того, як він відправляє неповний звіт, поштою приходить щотижневий чек, а ще в конверті записка: «Чому ви брешете?» — ​так Синій отримує неспростовні докази. Відтоді Синій живе зі знанням, що він у цьому з головою.

Наступного вечора він метрополітеном їде за Чорним на Мангеттен, вбраний у свій звичайний одяг — ​тепер уже не треба нічого приховувати. Чорний виходить із підземки на Таймс-сквер і певний час блукає серед яскравих вогнів, гамору і натовпу, що вирує навколо. Синій спостерігає за ним так уважно, ніби від цього залежить його життя, й не відходить далі, ніж на три-чотири кроки. О дев’ятій Чорний заходить у фоє готелю «Алгонкін», і Синій простує за ним. Там доволі людно, а столиків обмаль, тож коли Чорний всідається у кутовій ніші, яка саме звільнилася, Синьому видається цілком природним підійти і ввічливо спитати, чи не можна до нього приєднатися. Чорний не заперечує, тільки байдуже стенає плечима і жестом вказує Синьому на стілець навпроти. Вони кілька хвилин нічого один одному не кажуть, тільки чекають, коли хтось прийме у них замовлення, а тим часом розглядають жінок у літніх сукнях і вдихають шлейфи різних парфумів. Синій не поспішає кидатися в бій, він краще зачекає, хай справи йдуть своєю чергою. Коли офіціант нарешті підходить спитати, чого вони бажають, Чорний замовляє віскі марки «Чорний і Білий» із льодом, і Синій мимоволі сприймає це як таємний знак, що зараз стане весело. Він захоплюється зухвальством, безсоромністю й вульгарною одержимістю Чорного. Синій для симетрії замовляє той же напій. При цьому він дивиться Чорному у вічі, але погляд у того не зраджує жодних емоцій — ​він дивиться на Синього цілковито байдужими, мертвими очима, які мовби кажуть, що за ними нічого нема, і хай би як ретельно Синій шукав, нічого не знайде.