Пол Остер – Нью-йоркська трилогія (страница 14)

— Так, це підбадьорлива думка. А все завдяки моєму розуму, приголомшливо ясному розуму.

— Навіть не сумніваюся.

— Я, бачте-но, зрозумів, як важливо себе обмежувати. Треба працювати на вузькій ділянці, щоб здобути вичерпні результати.

— Основи основ, так би мовити.

— Саме так, точно. Альфа й омега, метод дії. Світ, бачте-но, поліг у руїнах, пане. Ми втратили не лише орієнтири, а й мову, за допомогою якої могли б це проговорити. Це, безперечно, справи духовні, але у них є відповідник і в матеріальному світі. Отже, моє блискуче відкриття полягає в тому, щоб обмежитися матеріальною стороною, нагальною і фізично відчутною. Мотиви в мене високі, а ось робота відбувається в царині буденного. Тому мене так часто не розуміють. Та байдуже. Я навчився на таке не зважати.

— Похвальна відповідь.

— Єдиноможлива. Лише така відповідь гідна мого статусу. Я, бачте-но, винаходжу нову мову. Коли на тебе покладено таку роботу, не можна розпорошуватися на дурниці інших. І взагалі, це — ​симптом тієї хвороби, яку я намагаюся зцілити.

— Новою мовою?

— Так. Мовою, якою можна нарешті сказати те, що ми мусимо сказати. Адже наші слова більше не співвідносяться зі світом. Коли речі ще були цілі, ми вірили, що їх можна описати нашими словами. Проте речі почали розламуватися, розбиватися, поринати в хаос. А ось слова наші лишилися незмінні. Вони не достосувалися до нової реальності. А отже, щоразу, коли намагаємося поговорити про побачене, ми фальшивимо, викривляємо природу речі, яку намагаємося представити. Це сплутує карти. Проте слова, самі розумієте, можуть мінятися. Проблема в тому, як це показати. Саме тому я зараз і працюю із найпростішими засобами, такими простими, що мене й дитя зрозуміло б. Візьмімо слово, що відсилає до певної речі, — ​наприклад, «парасолька». Коли я кажу «парасолька», ви щось собі уявляєте. Ви уявляєте таку собі палицю й металеві спиці, на які натягнуто водонепроникну матерію, котра, якщо її розкрити, захищає від дощу. Ця остання деталь важлива. Парасолька — ​це не просто річ, а річ із функцією, яка, іншими словами, виявляє людську волю. Якщо подумати, то всі предмети схожі на парасольку, адже всі вони для чогось призначені. Олівці — ​щоб писати, черевики — ​щоб носити, машина — ​щоб на ній їздити. То ось яке моє питання. Що стається, коли певний предмет перестає виконувати свою функцію? Він лишається тим самим, що й був, чи перетворюється на щось інше? Чи лишається парасолька парасолькою, якщо зірвати з неї тканину? Відкрийте її, випряміть спиці, піднесіть над головою, вийдіть під дощ — ​і вимокнете до нитки. Чи можна й далі називати цей предмет парасолькою? Зазвичай люди так і роблять, у крайньому разі кажуть, що парасолька зламалася. На мою думку, це серйозна помилка і джерело всіх наших бід. Парасолька, що вже не виконує свою функцію, перестає бути парасолькою. Нехай вона нагадує парасольку чи колись була парасолькою, але зараз перетворилася на щось геть інше. А ось слово лишилося незмінним. Отже, воно вже не описує предмет. Воно неточне, воно фальшиве, воно приховує річ, яку мало би розкривати. Якщо ми навіть буденний, банальний предмет, який тримаємо в руках, не годні назвати, то як ми можемо називати по-справжньому важливе? Якщо слова, якими ми послуговуємося, не почнуть відображати зміни, ми й далі блукатимемо манівцями.

— І в чому ж полягає ваша робота?

— Робота в мене дуже проста. Я прибув до Нью-Йорка, бо це — ​найсумніше, найнікчемніше з міст. Повсюди розпад, занепад, куди не кинеш оком. Досить розплющити очі, і все побачите. Зламані люди, зламані речі, зламані думки. Ціле це місто — ​одне суцільне звалище. Це щонайкраще пасує до мого завдання. Вулиці для мене — ​нескінченне джерело матеріалу, невичерпний склад брухту. Я щодня прогулююсь із сумкою і збираю предмети, варті дослідження. Накопичив уже сотні експонатів, від надщерблених до розтрощених, від погнутих до розчавлених, від розкришених до зіпсутих.

— І що ви з ними робите?

— Даю імена.

— Імена?

— Я вигадую нові слова, які відповідатимуть цим речам.

— А, он воно що. Але як ви їх вибираєте? Як ви знаєте, що знайшли правильне слово?

— Я ніколи не помиляюся. Це — ​ознака генія.

— А можете навести приклад?

— Моїх слів?

— Так.

— Перепрошую, це неможливо. Зрозумійте, це — ​моя таємниця. От видам книжку, тоді ви й решта світу про все дізнаєтеся. Але поки що все мушу тримати в собі.

— Засекречена інформація.

— Точно, зовсім таємно.

— Вибачте.

— Та ви не засмучуйтеся, я вже скоро доведу свої знахідки до ладу. Й тоді почнуться великі речі. Це буде найважливіша подія в історії людства.

Друга зустріч відбулася трохи по дев’ятій наступного ранку. Була неділя, Стіллман вийшов із готелю на годину пізніше, ніж зазвичай. Пройшов два квартали до кафе «Мейвлавер», де зазвичай снідав, і сів за столик у глибині зали. Квінн набрався зухвальства, зайшов за старим і сів за той же столик, просто навпроти нього. Кілька хвилин Стіллман, здається, навіть не помічав його присутності. Тоді, піднявши погляд від меню, неуважно оглянув Квіннове обличчя. Судячи з усього, свого вчорашнього співрозмовника він не впізнав.

— Я вас знаю? — ​спитав він.

— Це навряд чи, — ​сказав Квінн. — ​Мене звати Генрі Дарк.

— О, — ​Стіллман кивнув. — ​А ви зразу до суті. Мені подобається.

— Без сорома казка.

— Казка? І що ж то за казка?

— Про солом’яного бичка, звичайно.

— О, так. Про солом’яного бичка. Звичайно. — ​Стіллман придивився до Квіннового обличчя, цього разу уважніше, але і з певною долею розгубленості. — ​Перепрошую, забув, як вас звати. Пам’ятаю, ви не так давно називали своє ім’я, але все вже забулося.

— Генрі Дарк, — ​сказав Квінн.

— Точно. Так, тепер згадав. Генрі Дарк. — ​Стіллман на мить зупинився і труснув головою. — ​На жаль, це неможливо, сер.

— Чому ні?

— Бо немає ніякого Генрі Дарка.

— Може, я не той Генрі Дарк. Не той, якого не існує.

— Гм-м-м. У цьому є певний резон. Буває ж таке, що двоє людей носять одне і те ж ім’я. Можливо, вас звати Генрі Дарк. Але ви — ​не той самий Генрі Дарк.

— Це ваш друг?

Стіллман розсміявся, мов почув дотепний жарт.

— Не зовсім. Бачте-но, ніякого Генрі Дарка ніколи й не існувало. Я його вигадав. Він — ​вигадка.

— Та ви що, — ​сказав Квінн із награним подивом.

— Ага, це персонаж у книжці, яку я колись написав. Вигадка.

— У голові не вкладається.

— І нікому не вкладалося, я всіх обдурив.

— Чудасія. І чого ж ви це зробили?

— Він, бачте-но, був мені потрібен. На той час певні мої ідеї виявилися надто небезпечними й контроверсійними. Тож я приписав їх іншому. Щоб захистити себе.

— А як ви обрали ім’я «Генрі Дарк»?

— Непогане ж ім’я, правда? Мені дуже подобається. Наче й загадки сповнене, а наче й цілком порядне. Воно відповідало моїм потребам. А крім того, було в нього таємне значення.

— Алюзія до темряви?

— Ні, що ви, це надто в лоб. Це все через ініціали, Г. Д. Це дуже важливо.

— Чому?

— А ви вгадайте.

— Не хочу.

— А ви спробуйте. Три спроби. Не вгадаєте — ​все розкажу.

Квінн мить помовчав, готовий докласти всіх сил.

— Г.Д., — ​сказав він. — ​Генрі Девід? Генрі Девід Торо?

— Холодно.

— Тоді як щодо «чистої і простої» Г.Д., поетки Гільди Дуліттл?

— Ще холодніше.

— Гаразд, третя спроба. Г.Д. Г… і Д… Секундочку… А як щодо… зараз-зараз… о… Так, ось і воно. Г — ​на честь слізливого філософа Геракліта. А Д — ​на честь розсміяного філософа Демокрита. Геракліт і Демокрит… два полюси діалектики.

— Дуже дотепна відповідь.

— А правильна?

— Ні, звісно, ні. Але дотепна.