Пол Остер – Нью-йоркська трилогія (страница 16)

— Не сумніваюся.

— Ну, а в мене день на день не випадає. У погані дні думаю про хороші. Пам’ять — ​велике благословення, Пітере. А ще — ​смерть.

— Безсумнівно.

— Звичайно, треба жити тут і зараз. Наприклад, ось я зараз у Нью-Йорку. А завтра, може, буду деінде. Я, бач-но, багато мандрую. Одна нога тут, друга там. Така в мене робота.

— Мабуть, це стимулює.

— Так, стимулює. У мене весь час голова гуде.

— Радий це чути.

— Але й тягар років нелегкий, це правда. Все одно, багато є підстав для вдячності. З плином часу ми старіємо, але час же дарує нам ночі і дні. А коли помираємо, то завжди знаходиться хтось, хто займе наше місце.

— Ми всі старіємо.

— Можливо, у тебе теж буде син, опора на старості.

— Якби ж то.

— Тоді тобі пощастить так само, як мені. Не забувай, Пітере, діти — ​квіти життя.

— Не забуду.

— І не забувай, що не можна класти всі яйця в один кошик. І, раз уже мова про це, курчат восени лічать.

— Так, я намагаюся ставитися до життя по-філософськи.

— І останнє: якщо в глибині душі розумієш, що якась теза неправдива, то не кажи цього.

— Не буду.

— Брехати погано. Від цього жалкуєш, що взагалі на світ народився. А не народитися — ​це прокляття: тебе прирікають жити поза часом. Коли живеш поза часом, то немає ні днів, ні ночей. Навіть на смерть надії нема.

— Розумію.

— Не говори неправди, бо слово — ​не горобець. Інколи навіть правди не досить. Я ж батько, я такі речі знаю. Згадай, що сталося з батьком нашої країни. Він зрубав вишеньку, а тоді сказав своєму батькові: «Я не можу брехати». Незабаром по тому він пожбурив монету у річку. Ці дві історії — ​поворотні в історії Америки. Це Джордж Вашингтон зрубав дерево, а тоді викинув гроші. Розумієш? Він розкрив нам засадничу істину: гроші на деревах не ростуть. Так наша країна і стала видатною, Пітере. Тепер портрети Джорджа Вашингтона — ​на всіх доларових купюрах. Це і є мораль цієї притчі.

— Згоден.

— Шкода деревце, звичайно. Це було Дерево життя, яке порятувало б нас від смерті. А тепер ми вітаємо смерть із відкритими обіймами, особливо на старості. Але батько нашої країни своє робив. Інакше не міг. Це й мають на увазі, коли кажуть «життя яйця виїденого не варте». А якби дерево стояло, то було б нам вічне життя.

— Так, розумію.

— У мене в голові багато таких ідей. У голові постійно рояться думки. А ти, Пітере, завжди був розумненький. Я радий, що ти мене розумієш.

— Я прекрасно тебе розумію.

— Батьки мусять передавати синам уроки, які засвоїли самі. Так знання передається від покоління до покоління, а ми мудрішаємо.

— Я не забуду, що ти мені розповів.

— Тепер я можу померти щасливим, Пітере.

— Я радий.

— А ти нічого не забувай.

— Не забуду, батьку. Обіцяю.

Наступного ранку Квінн зайняв своє місце перед готелем о звичній порі. Погода нарешті змінилася. Після двох тижнів ясного неба на Нью-Йорк сипнула мряка, вулиці наповнив шелест мокрих шин. Квінн годину просидів на лавочці, закриваючись чорною парасолею, в надії, що Стіллман ось-ось вийде. Він уже й булочку з’їв, і каву випив, і опис недільної поразки «Метс» прочитав, а старого не було й сліду. Терпіння, — ​наказав він собі, — ​і взявся за решту газети. Минуло ще сорок хилин. Він дійшов до фінансової секції і взявся читати аналіз корпоративного злиття, коли дощ раптом посилився. Він неохоче встав з лавочки і сховався під дашком по той бік вулиці. Там він простояв у мокрих черевиках ще півтори години. Може, Стіллман захворів? Квінн спробував уявити, як той пітніє в гарячці у себе в ліжку. А може, старий узагалі помер серед ночі, а його тіло ще не знайшли. Так буває.

Сьогоднішній день мав стати вирішальним, і Квінн розробив детальні й заплутані плани. А тепер виявилося, що всі його старання марні. Його стривожило, що він не врахував такої можливості.

Та все ж він завагався. Він стояв під парасолею й дивився, як із неї зіслизають краплинки дощу. Об одинадцятій він почав формулювати рішення. Ще за пів години перетнув вулицю, пройшов сорок кроків і зайшов у Стіллманів готель. Там смерділо тарганячою отрутою і недопалками. У фоє на помаранчевих пластикових стільцях сиділо кілька гостей, яким у дощ було нікуди податися. Це місце видавалося безбарвним, таке собі пекло застояних думок.

За рецепцією стояв дебелий чорношкірий чоловік із закоченими рукавами. Одним ліктем він спирався на стіл, голову підтримував відкритою долонею. Іншою рукою гортав таблоїд, майже не спиняючись, щоб прочитати слова. Видно було, що він так нудьгує, наче все життя там стовбичить.

— Я хотів би лишити повідомлення одному з ваших гостей, — ​сказав Квінн.

Чоловік повільно підняв на нього погляд, ніби хотів, щоб він зникнув.

— Я хотів би лишити повідомлення одному з ваших гостей, — ​повторив Квінн.

— Немає тут ніяких гостей, — ​сказав чоловік. — ​Ми називаємо їх пожильцями.

— Тоді для пожильця. Я хотів би лишити повідомлення.

— І кому ж це, корєш?

— Стіллманові. Пітеру Стіллманові.

Чоловік вдав, що хвильку подумав, а тоді потрусив головою:

— Нє-а, нема тут таких.

— А списку пожильців у вас нема?

— Чого ж, є, тільки у сейфі.

— У якому ще сейфі? Ви про що?

— Про список, корєш — ​начальник його в сейф закриває.

— А ви випадково не знаєте коду?

— Звиняй, це тільки бос знає.

Квінн важко зітхнув, засунув руку в кишеню й витягнув п’ять доларів, опустив на стіл, але не прибрав із купюри долоні.

— А свого примірника списку у вас випадково немає?

— Може, й є, — ​сказав чоловік, — ​піду в офісі гляну.

Чоловік підняв газету, що лежала розкрита перед ним. Під нею виявився список.

— Який щасливий збіг обставин, — ​сказав Квінн, і підняв руку з купюри.

— Точняк, сьогодні мій день, — ​сказав чоловік, підтягнув купюру до краю столу, зісмикнув і поклав у кишеню. — ​Як, кажеш, твого друга звали?

— Стіллман, сивий старший пан.

— Такий чолов’яга у плащі?

— Саме так.

— Ми його Професором прозвали.

— Це він. У якому він номері? Він в’їхав тижні зо два тому.

Адміністратор відкрив список і погортав, водячи пальцем по рядку імен і номерів.

— Стіллман, — ​сказав він, — ​у номері 303, тільки його тут уже нема.

— Що?

— З’їхав він.