Пол Остер – Нью-йоркська трилогія (страница 15)

— Але не можете сказати, що я одразу склав руки.

— Чого не можу, того не можу. Тому й винагороджу вас правильною відповіддю. Бо ви не склали руки. Готові?

— Готовий.

— Ініціали Г. Д. в імені Генрі Дарка відсилають до Гампті-Дампті.

— До кого?

— До Гампті-Дампті, він же Бовтун-Товстун. Яйце.

— До того, який «Бовтун-Товстун на мурі сидів»?

— Точно.

— Нічого не розумію.

— Бовтун-Товстун — ​досконале втілення стану людського. Слухайте мене уважно, пане. Адже що таке яйце? Це те, що ще не народилося. Парадокс, еге ж? Як Бовтун-Товстун може бути живий, якщо ще не народився? А він-бо живий, це точно. Ми це знаємо, бо він може говорити. Ба більше, він — ​філософ мови. «— Коли Я користуюся якимось словом, — ​доволі сухо зауважив Бовтун-Товстун, — ​то воно означає те, що я захочу… не більше й не менше.

— Але проблема в тому, — ​сказала Аліса, — ​чи МОЖЕТЕ ви змусити слова означати такі різні речі.

— Проблема в тому, — ​сказав Бовтун-Товстун, — ​хто кому хазяїн… от і все» [5].

— Льюїс Керролл.

— «Аліса у Задзеркаллі», розділ шостий.

— Цікаво.

— Це не просто, пане, цікаво. Це фундаментально. Послухайте уважно, може, щось та й зрозумієте. У цій короткій промові перед Алісою Бовтун-Товстун окреслює перспективи людських надій і підказує, як нам порятуватися: стати хазяями слів, якими ми говоримо, змусити мову задовольняти наші потреби. Бовтун-Товстун — ​пророк, людина, що розкриває істину світові, який ще до цього не готовий.

— Яка ж він людина?

— Перепрошую, заговорився. Яйце, звісно. Але ця помилка показова і підтверджує мою тезу. Адже всі люди по-своєму яйця. Ми існуємо, але ще не досягнули форми, яку нам роковано. Ми — ​чистий потенціал, приклад того, що ще не настало. Людина — ​створіння після Падіння, це ми з Буття знаємо. І Бовтун-Товстун теж упав. Він упав зі стіни, й ніхто не може скласти його докупи — ​ані король, ані кіннота, ані військо його звитяжне. Але ми всі мусимо цього прагнути. Це — ​наш людський обов’язок: знову скласти яйце. Адже всі ми, пане, — ​такі бовтуни-товстуни. Помогти йому — ​це помогти собі самим.

— Переконливий аргумент.

— Ґанджів ви у ньому не знайдете.

— Яйце без тріщини.

— Точно.

— І звідси бере витоки Генрі Дарк.

— Так. Але й це ще не все. Існує ще одне яйце.

— То яєць багато?

— На Бога, звісно, мільйони. Але те, яке в мене на думці, особливо відоме. Це, мабуть, найвідоміше яйце на світі.

— Тут я втрачаю нитку оповіді.

— Яйце Колумба.

— О, так, звісно.

— Ви знайомі з цим сюжетом?

— Хто ж із ним не знайомий?

— Чудова історія, правда? Коли виникла потреба поставити яйце на кінчик, Колумб просто по ньому постукав і надтріснув шкаралупу, щоб створити пласку діляночку, на якій яйце і стояло, коли він прибрав руку.

— І йому вдалося.

— Звичайно, вдалося, на те Колумб і геній. Він шукав рай, а відкрив Новий світ. Але ще не пізно перетворити його на рай.

— Точно.

— Визнаю, поки що мені не все вдавалося, але надія помирає останньою. Американці так ніколи й не втратили бажання відкривати нові світи. Пам’ятаєте, що сталося у 1969 році?

— Я багато чого пам’ятаю, про що ви?

— Людина ступила на місяць. Ви тільки уявіть, зацний пане. Людина ступила на місяць!

— Так, це пам’ятаю. За словами президента, це була найвеличніша подія з часів сотворіння світу.

— І він мав рацію. Це — ​єдина розумна теза, яку він сказав. І як, на вашу думку, виглядає місяць?

— Поняття не маю.

— Ну ж бо, ви подумайте.

— Так, тепер розумію, про що ви.

— Подібність, звісно, не повна. Але водночас не можна заперечити, що на певних фазах, особливо ясної ночі, місяць таки дуже схожий на яйце.

— Так, дуже.

У ту мить з’явилася офіціантка й поставила перед Стіллманом його сніданок. Старий із насолодою втупився в їжу. Церемонно піднявши виделку правою рукою, він надбив шкаралупку звареного на м’яко яйця і сказав:

— Як бачите, пане, я в усьому йду до кінця.

Третя зустріч відбулася того ж дня. Сонце перевалило на вечірній пруг, світло стелилося цеглою й листям, як серпанок, тіні довшали. Стіллман знову звернув у Ріверсайд-парк, цього разу тримаючись краю, й сів відпочити на пагорбі на рівні 84-ї вулиці, знаному як Томів горб. Улітку 1843 і 1844 року Едгар Аллан По провів на цьому ж місці не одну годину, вдивляючись у Гудзон. Квінн це знав, бо змалку вишукував такі деталі. Він і сам там частенько сидів.

Тепер він майже не боявся робити те, що мусив. Він обійшов пагорб разів зо три, але Стіллманової уваги не привернув. Тоді сів поруч зі старим і привітався. На його подив, Стіллман його не впізнав. Квінн представився вже втретє, і щоразу — ншим іменем. Він не міг вирішити, добрий це знак чи поганий.

Якщо Стіллман прикидається, то такого актора ще світ не бачив. Квіннові щоразу вдавалося заскочити його зненацька, але Стіллман навіть бровою не вів. А з іншого боку, якщо Стіллман і справді його не впізнає, то що це значить? Невже можна бути настільки байдужим до того, що бачиш просто в себе перед носом?

Старий спитав, хто він.

— Мене звати Пітер Стіллман, — ​сказав Квінн.

— Це моє ім’я, — ​відповів Стіллман. — ​Я — ​Пітер Стіллман.

— А я — ​інший Пітер Стіллман, — ​сказав Квінн.

— О, то ви про мого сина. Так, можливо. Ви виглядаєте точнісінько як він. Тільки, звичайно, Пітер білявий, а ви — ​темний. Не темний як Генрі Дарк, а темноволосий. Але ж люди змінюються. В одну мить ми такі, в іншу — ​інші.

— Точно.

— Я про тебе, Пітере, багато думав. Я часто думав: «Цікаво, що там поробляє Пітер».

— Мені вже значно краще, спасибі.

— Радий чути. Хтось мені колись сказав, що ти помер. Я дуже засмутився.

— Ні, я повністю одужав.

— Бачу. Живий-здоровий. І говориш добре.

— Тепер мені доступні всі слова. Навіть ті, з якими має клопіт більшість. Я все можу сказати.

— Я тобою пишаюся, Пітере.

— Це все завдяки тобі.

— Діти — ​квіти життя, я це завжди казав. Найбільше благословення.