Пол Остер – Нью-йоркська трилогія (страница 13)

Та все ж зображення існували, тільки не на вулиці, де їх написано, а в червоному записнику. Цікаво, Стіллман звечора планує свій маршрут на завтра — ​чи імпровізує? Хтозна. Цікаво також, яку функцію Стіллманові дії виконують для самого старого. Це нотатки для себе — ​чи послання іншим? Квінн дійшов висновку: це принаймні свідчить, що Генрі Дарка Стіллман не забув.

Панікувати Квіннові не хотілося. Щоб заспокоїтися, він спробував уявити найгірший сценарій. Уявить він найгірше — ​ану ж бо воно виявиться не таке вже й страшне? Ось як він усе розклав. По-перше: Стіллман і справді замислив щось проти Пітера. Відповідь: вони від початку цього чекали. По-друге: Стіллман знає, що за ним стежать, знає, що його маршрути записують, і знає, що його послання розшифрують. Відповідь: це не міняє найважливішого факту — ​що Пітера треба захищати. По-третє: Стіллман значно небезпечніший, ніж можна було припустити доти. Відповідь: це не значить, що йому все зійде з рук.

Квіннові стало трошки легше, тільки букви його й далі жахали. Цей план був такий химерний, такий хитрий у своїх манівцях, що не хотілося його прийняти. А тоді, мов за командою, нахлинули сумніви, затопили голову насмішкуватими наспівними голосами. Це він усе собі понавигадував. Ніякі це не букви.

Він їх побачив лише тому, що хотів побачити. Навіть якщо діаграми справді складаються у букви, то це просто випадковість. Нічого такого Стіллман не мав на думці. Це все випадковість, вибрики його мозку.

Він вирішив лягти спати, але спав неспокійно, прокидався, зо пів години навіть пописав у червоному записнику, ліг знову. Остання думка, перш ніж він зіслизнув у сон, була така: в нього, найімовірніше, є ще два дні, доки Стіллман завершить своє послання. Лишалося дві букви — ​«E» і «L». Квінн поринув у сум’яття. Він опинився в уривчастій небувалії, світі речей, на які не було слів, і слів, які не відсилали до речей. А тоді, востаннє виборсуючись із дрімоти, він нагадав собі, що «Ель» — ​давньогебрейське ім’я Бога.

Уві сні, який він згодом забув, Квінн переривав гору сміття на звалищі у містечку, де виріс.

9

Перша зустріч зі Стіллманом відбулася у Ріверсайд-парку. Була субота, час по обіді, навколо велосипедисти, люди з собаками, діти. Стіллман сидів сам на лавочці, дивлячись у простір і примостивши на колінах червоного записничка. Повсюди було світло, колосальне світло, воно, здається, сочилося від кожного предмета, за який чіплявся погляд, а над головами вітерець колисав гілля, зі співчутливим шепотом трусив листя, і цей звук здіймався й опадав, як подих припливу.

Квінн ретельно розпланував свої дії. Вдаючи, наче й не помічає Стіллмана, він сів на лавочку біля нього, склав руки на грудях і втупився у простір у тому ж напрямку, що й старий. Обоє мовчали. Пізніше Квінн підрахував, що це тривало хвилин 15–20. А тоді він без попередження повернув голову до старого і прицільно втупився в нього, вперто прикипівши поглядом до поораного зморшками профілю. Квінн вклав усі свої сили у погляд, ніби міг пропалити діру у Стіллмановому черепі. Це тривало ще п’ять хвилин.

Нарешті Стіллман і собі повернувся до нього і сказав несподівано делікатним тоном:

— Перепрошую, але в мене не буде можливості з вами поспілкуватися.

— Я нічого й не казав, — ​сказав Квінн.

— І то правда, але, зрозумійте, я не маю звички розмовляти з незнайомцями.

— Повторюся, я нічого не казав.

— Так, я вас і вперше почув. А вам не цікаво, чому так?

— Боюся, що ні.

— Добре сказано. Бачу, ви — ​людина розважлива.

Квінн стенув плечима, відмовляючись відповідати. Тепер ціла його постава випромінювала байдужість.

Стіллман осяйно посміхнувся, нахилився до Квінна і по-змовницьки сказав:

— Думаю, ми знайдемо спільну мову.

— Це ми ще побачимо, — ​сказав Квінн після довгої паузи.

Стіллман розсміявся, видавши коротке гучне «х-ха», і продовжив:

— По суті, не те щоб я недолюблював незнайомців. Просто волію не розмовляти з тими, хто не представився. Щоб почати, потрібне ім’я.

— Але щойно людина представиться, вона перестає бути незнайомцем.

— Точно. От тому я й не розмовляю з незнайомцями.

Квінн підготувався до такого повороту і знав, що відповісти. Він не піймається. Раз, строго кажучи, він зараз Пол Остер, то приховувати треба саме це ім’я. А все інше, навіть правда, буде вигадкою, маскою, за якою можна сховатися і перебути в безпеці.

— У такому разі, — ​сказав він, — ​радо піду вам назустріч. Мене звати Квінн.

— Он воно що, — ​задумливо протягнув Стіллман і покивав. — ​Квінн.

— Так, Квінн. К-В-І-Н-Н.

— Ага, так-так, розумію. Квінн. Гм-м-м. Так. Дуже цікаво. Квінн. Таке лунке слово. І з «він» римується, правда ж?

— Точно, «він».

— А ще, як не помиляюся, із «тлін».

— Не помиляєтеся.

— А ще з «один» і «син». Так же?

— Саме так.

— Гм-м-м. Дуже цікаво. Я бачу в цьому слові, у цьому Квінні, у цій… квінтесенції… великий потенціал. Квіт, наприклад. І квит. І квох. І квас. Гм-м-м. Зі спліном римується. Не кажучи вже про загін. Гм-м-м, як цікаво. І хрін. І дзвін. І камін. І гін. І кін. І скін. І поклін. І заслін. Гм-м-м. Навіть із джином римується. Гм-м-м. А як м’якше вимовиш, то і з «тінь». Гм-м-м. Так, дуже цікаво. Дуже мені ваше ім’я подобається, пане Квінн. На стільки різних напрямів виводить.

— Я це й сам не раз помічав.

— А більшість людей такому не надає значення. Їм здається, що слова — ​це камені, великі непорушні предмети, безживні, незмінні, як монади.

— Камені теж підвладні змінам. Їх точить вітер і вода. Відбувається ерозія. Ще їх можна розбити, потрощити на друзки, гравій чи пил.

— Саме так. Я одразу зрозумів, що ви — ​людина розважлива, пане Квінне. Якби ж то ви знали, скільки людей мене не розуміє. Через це постраждала моя робота. Жахливо постраждала.

— Робота ваша?

— Так-так, робота. Мої проекти, мої дослідження, мої експерименти.

— О.

— Так. Але попри всі невдачі, я не здався. От зараз, наприклад, я взявся за один із найважливіших проектів у житті. Якщо мені вдасться, то, гадаю, в мене буде ключ до цілої низки великих відкриттів.

— Ключ?

— Так, ключ, такий предмет, який двері відкриває.

— О.

— Поки що, звісно, я просто збираю інформацію, докази, так би мовити. Потім потрібно буде впорядкувати мої знахідки. Це робота, що потребує великих зусиль. Ви навіть не уявляєте, скільки, особливо в моєму віці.

— Уявляю.

— Точно. Стільки всього ще потрібно зробити, а часу так мало. Я щоранку прокидаюся на світанку. Я мушу блукати за будь-якої погоди, постійно рухатися, весь час на ногах, постійно броджу з місця на місце. Це стомливо, повірте на слово.

— Але воно того варте.

— На що тільки не підеш заради істини. У такій справі не буває завеликих жертв.

— І то правда.

— Бачте-но, того, що зрозумів я, не розуміє більше ніхто. Я — ​перший. Я — ​єдиний. Це покладає на мене великий тягар відповідальності.

— Від вас залежить доля світу.

— Так, так би мовити. Світу чи бодай того, що від нього лишилося.

— Я навіть не припускав, що все так погано.

— Погано-погано, а може, й іще гірше.

— О.

— Світ, бачте-но, пане, поліг в руїнах. І моє завдання — ​знову скласти його докупи.

— Нічогенькі ви завданнячка на себе покладаєте.

— Я просто шукаю принцип. На це одна людина цілком спроможна. Досить мені закласти підвалини, й інші руки можуть завершити реставрацію самостійно. Найважливіше — ​це передумови, перший теоретичний крок. На жаль, ніхто інший на це не годен.

— І багато вам вдалося зробити?

— Величезний крок уперед. Власне кажучи, мені здається, я стою за крок від важливого прориву.

— Я втішений.