Пол Остер – 4 3 2 1 (страница 86)

А найгіршим було те, що весна без бейсболу виявилася також і весною без кохання. Фергюсону здавалося, що він по вуха закоханий в Лінду Флегг, але, добиваючись її взаємності всю осінь та зиму, твердо налаштувавшись завоювати прихильність найпривабливішої та найзагадковішої серцеїдки Мейплвуда, яка то заохочувала його, то відштовхувала, то дозволяла йому цілувати себе, то не дозволяла, то давала йому надію, то забирала її у нього, він згодом дійшов висновку, що його не любила не лише Лінда Флегг, а й він її також не любив. Момент прозріння настав в суботу на початку квітня. Після багатьох тижнів натужних залицянь Фергюсон нарешті умовив Лінду з’їздити з ним разом до Манхеттена. План був простим: пообідати в кафе-автоматі, прогулятися містом по Третій авеню, а потім просидіти пару годин у темряві, дивлячись фільм «Самотність бігуна на довгу дистанцію», який настійно рекомендував йому Джим Шнайдерман, а під час перегляду він зможе потриматися за руку Лінди, або поцілувати її в губи, або може – навіть провести рукою по її нозі. День видався похмурим, мокрим та мрячним, з епізодичним дощем, холоднішим, аніж хотілося б, загалом гіршим, аніж було нормою для тої пори року, але для ранньої весни норми не існує взагалі, зазначив Фергюсон, коли вони йшли до станції під парасольками, перестрибуючи через калюжі на тротуарі. Шкода, що пішов дощ, продовжив він, але то насправді була не його провина, бо минулого тижня він вже писав листа Зевсу з проханням забезпечити сонячну погоду, але звідки йому було знати, що саме в цей час поштова служба на Олімпі оголосила страйк задля підвищення зарплати? Лінда розсміялася з цього дурнуватого жарту, або розсміялася просто тому, що й сама трохи нервувала й покладала певні надії на цю зустріч, що свідчило про багатообіцяючий початок, але потім вони сіли на потяг «Ері Лакаванна» до Гобокена – і Фергюсон збагнув, що все того дня піде не так, як він сподівався. У вагоні було брудно й некомфортно, сказала Лінда, вид з вікна був гнітючим, їхати поромом було б надто мокро (хоча в той момент небо почало прояснюватися), а в Гудзонівській лінії метрополітену було навіть брудніше й некомфортніше, аніж у потязі, у кафе-автоматі було цікаво, але лячнувато через отих старців, що човгали туди-сюди; неподалік від них за столик всілася товстелезна чорношкіра тітка, яка стала розмовляти сама з собою про немовлятко-Ісуса та про кінець світу, підсліпуватий щетинистий старик читав крізь збільшувальне скло пожмакану газету триденної давності, древня подружня пара за сусіднім столиком вимочували в чашках з гарячою водою вже сто разів використані пакетики з чаєм; всі, хто заходив туди, були або стариками, або схибленими, і що це за місто таке, котре дозволяє божевільним вільно ходити вулицями, сказала Лінда, і чому ти, Арчі, гадаєш, що в Нью-Йорку краще, аніж будь-де, тоді як насправді це місто є таким огидним?

Це – не її провина, подумав Фергюсон. Лінда Флегг була розумною й привабливою дівчиною, вихованою в герметичній бульбашці зручностей та поштивостей верхнього середнього класу, в безбарвному раціональному світі чепурненьких фронтальних галявинок та кімнат з кондиціонерами повітря, і вимушене спілкування зі злиденністю та безладом життя великого міста наповнило її інстинктивною відразою, неначе вона вдихнула огидний сморід і раптом відчула сильну нудоту. Вона нічим не може цьому зарадити, повторив сам собі Фергюсон, і тому це не її провина, але для нього стало сильним розчаруванням те, що Лінда виявилася абсолютно неромантичною, несхильною до пригод, бридливою та відразливою до всього того, що було їй невідомим та незвичним. «Важкий випадок». Саме цією фразою Фергюсон часто характеризував собі цю дівчину, і дійсно – то гаряча, то холодна Лінда Флегг останні півроку вельми утруднювала йому життя, хоча в жодному разі не була дурною чи пустопорожньою просто вона боялася, от і все, боялася ірраціональності величезних лячних міст, безперечно, боялася вона й хлопців, хоча оте її вродливе обличчя було спокусою, проти якої мало хто з хлопців зміг би встояти. Лінда не була бездушною, мала добре почуття гумору, була вдумливою і завжди говорила з розумом про ті художні твори, які вони вивчали на уроках літератури, і тепер, коли Фергюсон вів її під руку П’ятдесят сьомою вулицею на схід, він сподівався, що настрій її покращиться, коли вони увійдуть до кінотеатру та почнуть дивитися фільм. Кінотеатр розташовувався з протилежного боку Парк-авеню, в одному з найзаможніших і найменш брудних районів Манхеттена, фільм мав бути цікавим, а оскільки Лінда мала смак до хороших книжок і чуття до справжнього мистецтва, то, можливо, хороший фільм мав би повернути їй добрий гумор і дав би Фергюсону можливість врятувати рештки цього невдалого дня.

Фільм дійсно виявився хорошим, настільки хорошим та захоплюючим, що Фергюсон невдовзі забув про бажання помацати Лінду за ногу чи поцілувати її в губи, але фільм «Самотність бігуна на довгу дистанцію» був розповіддю про молодого хлопця, а не про молоду дівчину, а це означало, що він більше сподобався Фергюсону, аніж Лінді, і хоча вона й визнала, що фільм «чудовий», він не захопив її так, як Фергюсона, якому здалося, що то був найкращий фільм з усіх коли-небудь знятих, фільм-шедевр. Коли в залі увімкнулося світло, вони пішли до ресторану «Бікфорд» на Лексінгтон-авеню й замовили каву з булочками (кава була новою насолодою в житті Фергюсона, і він пив її так часто, скільки міг, і не лише тому, що йому подобався її смак, а й тому, що її пиття давало йому відчуття дорослості, неначе кожен ковток гарячої брунатної рідини відносив його все дальше й дальше від в’язниці дитинства), тож вони, сидячі поміж менш огрядних, менш злиденних та менш схиблених людей, аніж ті, що відвідували кафе Horn & Hardart’s, продовжили обговорювати фільм, зокрема фінальну сцену – чемпіонат з бігу на довгу дистанцію у виправній школі, де головний герой (у виконанні молодого британського актора на ім’я Том Кортні) має вибороти приз для свого бундючного директора (чию роль грав Майкл Редгрейв), але останньої миті передумує й зупиняється, даючи натомість змогу перемогти красунчику з багатої сім’ї, який виступав за привілейовану школу (цього персонажа грав Джеймс Фокс). Для Фергюсона це рішення програти навмисне було дивовижним актом непокори, захоплюючим жестом протесту проти сильних світу цього, і його холодне й сповнене гніву серце розтануло від побаченого на екрані несамовитого й безстрашного «Пішов ти в сраку!», бо головний герой, образивши в такий спосіб директора виправної школи, герой, який сказав «Ні!» продажному й бездушному світу, представленому цим директором, прогнилій британській системі пустопорожніх винагород, свавільних покарань та несправедливих класових бар’єрів, відновив таким чином свою гідність, свою силу, свою сутність як представника чоловічої статі. Лінда підкотила під лоба очі. Дурниця, сказала вона. На її думку, рішення навмисне програти змагання було дурним кроком, найгіршим з того, що міг зробити герой фільму, оскільки біг на довгі дистанції був його пропуском, його квитком з тої виправної школи, а тепер його знову запхають на самісіньке її дно, і йому доведеться починати все з нуля. Який був сенс в цій моральній перемозі, продовжила вона, якщо водночас він зруйнував своє життя, тож хіба можна це назвати «захоплюючим актом непокори?»

Не можна сказати, що Лінда помиляється, запевняв себе Фергюсон. Просто вона вигоду й доречність вона ставила вище за честь та гідність, але для нього подібні аргументи були огидними, був огидним такий практичний підхід до життя, намагання скористатися Системою аби перемогти саму Систему, граючи за хибними правилами, нею ж і встановленими, бо жодних інших правил не існували, тоді як ці правила слід було розтрощити й винайти нові, а через те, що Лінда вірила в правила свого світу, свого маленького провінційного світу (прагнути до успіху, бути старанною, знайти собі хорошу роботу, вийти заміж за однодумця, підстригати газон перед будинком, придбати нове авто, сплачувати податки, народити 2,5 дитини і вірити лише в гроші та владу), Фергюсон зрозумів, що продовжувати цю дискусію – справа марна та безглузда. Звісно, Лінда мала рацію. Але він також мав рацію – і раптом збагнув, що втратив до цієї дівчини всякий інтерес.

Отже, відтоді Лінду Флегг було викреслено зі списку претенденток, а оскільки інших претенденток на обрії не вбачалося, Фергюсону довелося з головою зануритися в те, що лишилося від того сумного й самотнього року. Через багато років, уже будучи дорослим чоловіком, він згадуватиме той підлітковий період як «Період вигнання у рідних пенатах».

Мати хвилювалася за нього. Не лише через дедалі більшу ворожість Фергюсона до свого батька (з яким він тепер дуже рідко говорив, не заводячи з ним розмов і відповідаючи на запитання Стенлі короткими реченнями з похмурим виразом обличчя), не лише через те, що її син вперто двічі на місяць ходив пішки до Нью Рошеля пообідати з родиною Федерманів (про яких він, повертаючись додому, не розповідав нічого, а казав лише, що вони – убиті горем люди, і що він не хоче говорити на цю болючу тему), не лише тому, що він різко й незрозуміло чому кинув бейсбол (заявивши, що тепер йому достатньо й одного баскетболу, бо бейсбол йому обрид, що явно не відповідало дійсності, бо Роза бачила, що після початку сезону її син перечитував в ранковій газеті звіти про ігри з тим же самим жвавим інтересом, що й раніше), і не лише тому, що її хлопець, який колись користувався успіхом у дівчат, тепер не мав подруги, дедалі менше ходив на гулянки, а через все вищезгадане разом, а особливо тому, що в очах у Фергюсона з’явився якийсь новий вираз, вираз відчуженості й зануреності в самого себе, якого ніколи раніше не було за всі роки, що вона його знала, а до всіх цих тривог про емоційне здоров’я Фергюсона додавалася ще й одна новина, з якою Роза мала з ним поділитися, погана новина, і тому з’явилася необхідність їм обом сісти й поговорити.