Пол Остер – 4 3 2 1 (страница 88)
Вони поговорили про місіс Шнайдерман іще кілька хвилин, не бажаючи казати про неї нічого недоброго, але водночас зійшовшись на тім, що вона так і не змогла знайти вірного підходу до своєї доньки, а найбільшою її проблемою є невміння
– Йому надто соромно, – сказала матір.
– Соромно? Що це за відмовка така? Він – мужик чи хто? Все, що він мав зробити, – це поговорити зі мною й пояснити, що сталося.
– А чом би ти сам у нього не спитав?
– Я не зобов’язаний питати його. Це він зобов’язаний мені розповісти.
– Чи не надто ти до нього жорстокий?
– Це він до мене жорстокий, а не я до нього. Він настільки бездушний, настільки загорнутий сам у себе, що перетворив нашу сім’ю на справжнісінький кошмар!
– Арчі…
– Гаразд, може, і не на кошмар. А на зону лиха. А наш будинок… це все одно, що жити в одному з отих бісових холодильників, якими він торгує.
– Отак ти себе відчуваєш?
– Так, мамо, тут холодно, дуже холодно, особливо в стосунках між тобою і ним, і мені страшенно жаль, що ти дозволила йому умовити тебе закрити свою студію. Тобі слід фотографією займатися, а не в бридж грати.
– Які б проблеми між мною та твоїм батьком не виникали, вони не мають жодного стосунку до того, що відбувається між батьком та тобою. Ти маєш дати йому іще один шанс, Арчі.
– Сумніваюся.
– А я не сумніваюся, і якщо ти підеш зі мною нагору, то я покажу тобі – чому.
Після такої загадкової пропозиції Фергюсон з матір’ю встали з-за столу, вийшли з їдальні, і він поплентався слідком за матір’ю на другий поверх, де вони звернули ліворуч і увійшли до батьківської спальні, куди він заходив тепер дуже рідко. Фергюсон зупинився й став дивитися, як матір відчинила дверцята стінної шафи, де батько тримав свою одіж, зникла всередині й вигулькнула через кілька секунд з великою картонною коробкою в руках, яку винесла на середину кімнати і поклала на ліжко.
– Відкрий її, – наказала вона.
Фергюсон розкрив половинки й зазирнув всередину. Побачивши вміст коробки, він так сконфузився, що не знав – сміятися йому чи заповзти від сорому під ліжко.
В коробці лежали акуратно складені стоси брошур, загалом шістдесят чи сімдесят, кожен завтовшки сорок вісім сторінок, зшитих скобками, з простими білими обкладинками, на яких крупним шрифтом було надруковано:
«Два чоботи – пара»
Арчі Фергюсон
Коли Фергюсон взяв одну книжечку й почав гортати її сторінки, ошелешено вдивляючись в слова власного оповідання, які, в свою чергу, вдивлялися в нього своїми дрібненькими очицями-літерами, матір сказала:
– Він хотів зробити тобі подарунок, але, як бачиш, друкар зіпсував назву, замість черевиків написавши «чоботи», і батько так засмутився через те, що не додумався заздалегідь все перевірити, що не наважився сказати тобі про це.
– Треба було сказати, – зазначив Фергюсон так тихо, що мати ледь його почула. – Кому яке діло до назви?
– Він так пишається тобою, Арчі, – сказала матір. – Просто він не знає, що сказати і як сказати. Він за все життя так і не навчився до пуття говорити.
Фергюсон тоді не знав, і дізнався, аж коли через сім років матір сама йому про це розповіла, що у неї з Деном Шнайдерманом був таємний роман, який на час тієї розмови тривав уже півтора роки. З двох вечорів бриджу щотижня насправді присвячувався лише один, а Денові вечори для покеру та боулінгу вже не присвячувалися покеру та боулінгу; шлюб Фергюсонових батьків був не просто крижаною й бездушною пародією, якою він здавався, він був мертвим, мертвішим за наймертвіший труп в окружному морзі, і якщо вони й продовжували перебувати в своєму безглуздому союзі, то лише тому, що розлучення в тій частині світу вважалося справою настільки скандальною, що їм довелося б захищати свого сина від тавра «дитини з неблагополучної родини», що в багатьох випадках було б навіть гіршим, аніж бути сином казнокрада чи комівояжера, що ходить від дверей до дверей, пропонуючи людям пилососи. Розлучення – то для кінозірок та багатіїв, котрі мешкали в нью-йоркських особняках і проводили літній відпочинок на півдні Франції, але в нью-джерсійському передмісті п’ятдесятих та шістдесятих років нещасливі подружжя були змушені миритися зі своїм незавидним становищем, і саме це й збиралися родити батьки Фергюсона допоки їхнє чадо не закінчить середню школу і не поїде назавжди з Мейплвуда, і лишень тоді вони зможуть сказати «квити» й піти кожен своїм шляхом, бажано – в різних містах і якомога далі від Мейплвуда. Тим часом батько Фергюсона став ночувати в спальні для гостей начебто через те, що його хропіння стало таким гучним, що матір не могла заснути, і Фергюсону вже не раз спадало на думку, що його батьки кажуть йому неправду.
Батько Фергюсона був єдиним, хто знав про роман його дружини з Деном Шнайдерманом, а матір Фергюсона була єдиною, хто знав, що Стенлі нещодавно зійшовся з вдовицею із Лівінгстона на ім’я Етель Блюменталь. Дорослі викидали такі ж самі коники, що й п’ятнадцятирічні, але робили це так обережно і потайки, що ніхто в Мейплвуді навіть не здогадувався про те, що відбувалося, – ані Ліз Шнайдерман, ані Джим та Емі, ані бабуся й дідусь Фергюсона, ані тітка Мілдред з дядьком Доном, ані сам Фергюсон, хоча фраза, кинута матір’ю під час отої розмови за вечерею – «Мені Ден сказав», – прочинила двері на дюйм-півтора, але все одно недостатньо, щоби він зміг що-небудь побачити в тій кімнаті окрім самої фрази, бо там і досі було надто темно, а де знаходиться вмикач світла Фергюсон не знав.
Батьки не сварилися, не гидували один одним і не бажали один одному зла. Вони просто більше не хотіли жити в шлюбі і наразі всіляко вдавали, що у них все добре і намагалися створити видимість благополуччя. Вісімнадцять років спільного життя перемололися на жменьку пилу, на порошкоподібний залишок не важчий за цигарковий попіл, однак дещо залишилося – міцна солідарна позиція щодо благополуччя їхнього сина, тому Роза робила все, що могла, аби залагодити розрив, який утворився між Стенлі та Арчі, бо хоча Стенлі й був не надто сумлінним батьком, він не був також і тим лиходієм, яким він постав у очах Арчі, тому іще довго після того, як їхня сім’я розпадеться, Стенлі продовжуватиме бути батьком Арчі, а для Арчі не буде жодної користі від того, що всю решту свого життя він точитиме на батька зуб. На щастя, в пригоді стали оті злощасні браковані брошурки. Так, то була жалюгідна спроба залагодити стосунки з сином, якого він майже не розумів, до того ж Стенлі виявив недоречну пасивність, коли виявилося, що ті книжечки браковані – чом би не піти до друкаря й не змусити його виправити свою похибку? Але принаймні вони все ж таки існували, про щось та свідчили, і Арчі доведеться на них зважати кожного разу, коли він думатиме про батька в майбутні місяці та роки.
Схоже, Даніель Шнайдерман вподобав Розу іще в 1941 році, в ті дні, коли вона працювала в студії його батька на Західній Двадцять третій вулиці, але Роза була тоді заручена з Девідом Раскіним, а коли наступного серпня Раскін загинув у форту Беннінг, то Шнайдерман був уже заручений з Елізабет Міхаелс і сам збирався до війська. Як зізнався він Розі багато років потому, він би розірвав свої заручини, якби знав, що має хоча б невеличкий шанс зав’язати з нею стосунки, але Роза перебувала тоді в траурі, відгородившись від всього світу в своїй темній комірчині відчаю й безнадії, не знаючи, що їй робити – жити далі чи померти, тому їй навіть на думку не спадало знову вийти в люди, оскільки вона не хотіла ані зустрічатися з чоловіками, ані закохатися в когось із них, а тим паче – вийти за когось із них заміж, тому нічого несподіваного не сталося: Ден одружився з Ліз, Роза вийшла заміж за Стенлі, і Роза навіть гадки не мала, що Ден потайки бажав одружитися з нею.
Матір розповіла Фергюсону про свій роман, але ніколи не вдавалася в подробиці – як він почався, де вони зустрічалися тими вечорами, котрі вони проводили разом, що вони планували – чи не планували – на майбутнє, розповіла лише, що все почалося через два дні після інавгурації Кеннеді, і що вона пішла на ці стосунки цілком свідомо, бо знала, що її шлюб з його батьком завершився, про що вони дійшли обопільної згоди за півроку до того, звільнивши себе від клятви, яку дали один одному в 1944 році, і обговорювати їм було вже нічого окрім формальностей офіційного розлучення та як пояснити Арчі, чому вони почали спати окремо один від одного. Однак становище Дена було значно важчим, оскільки у нього з Ліз не було фінальної розмови, вони й досі були одруженні, і будуть одружені завжди, як він боявся, бо не наважувався кинути її після двадцяти років непростого, суперечливого, але не такого вже й невдалого шлюбу, тому, на відміну від Фергюсонового батька, батько Джима та Емі страждав від почуття провини за свою подружню невірність. А потім з’явилося іще одне почуття провини, цього разу за них обох, ядуче, всепоглинаюче почуття провини за Лізин рак, за ті численні моменти, коли вони удвох з Розою мріяли про ті щасливі часи, коли Ден розлучиться з Ліз, а тепер, коли боги зібралися прибрати Лізу з їхнього шляху, оті щасливі часи, про які вони мріяли, але не насмілювалися сказати вголос, перетворилися на щось надзвичайно огидне й лихе, найгірше, що кожен з них міг припустити, бо хіба ж можна було позбутися відчуття, що саме їхні думки й підштовхували оту нещасну хвору жінку до могили?