Пол Остер – 4 3 2 1 (страница 90)

Водночас використання грошей як тарану під час переговорів вразило Фергюсона як непробачний акт. Найбільшим спільним активом у володінні його батьків був будинок, великий будинок, яким Фергюсон завжди гидував, претензійний особняк в стилі Тюдорів, до якого він взагалі не хотів переселятися, і, позбавляючи свою без п’яти хвилин колишню дружину частки грошей від продажу цього найціннішого активу, Фергюсонів батько фактично заганяв Фергюсонову матір у злидні, унеможливлюючи їй покупку власного житла і прирікаючи її та її сина на убоге життя в дешевій тісній квартирі де-небудь біля залізничної колії. Він карав її за те, що вона його більше не любила, і той факт, що матір Фергюсона погодилася на такий жорсткий пункт угоди, лише засвідчив, наскільки відчайдушно намагалася вона вивільнитися з цього шлюбу, навіть ціною власної фінансової катастрофи, тоді як батько Фергюсона жорстоко наполягав на цій умові і не відступав. Якщо й крилася якась надія в формулюванні остаточної угоди, так це в тім, що будинок можна було виставити на продаж тільки через два роки після оформлення розлучення, а це більш-менш перекривало ті три роки, які Фергюсону залишилося вчитися в школі, але все одно, після спроби поставитися до батька неупереджено й навіть приязно після отого невдалого друку оповідання про двох черевиків, після відчайдушних намагань бути ввічливим до нього на протязі того довгого й нудного літа, коли він працював у магазині в Лівінгстоні, у Фергюсона з’явилося до батька щось дуже схоже на ненависть, і він твердо вирішив більше не брати від нього ані копійки всю решту свого життя – ані грошей на кишенькові витрати, ані на одіж чи уживане авто, ані на навчання в коледжі – більше ніколи й ані копійки. І навіть коли Фергюсон став уже дорослим і не спромігся опублікувати жодної зі своїх книжок, навіть коли він жив, часто зазираючи в чарку, в кварталі алкоголіків та нероб в районі Бауері, він не захотів зробити крок назустріч, коли батько спробував дати йому трохи грошей, а коли старий нарешті пішов у кращий світ, і Фергюсон успадкував вісімдесят мільйонів доларів та право власності на чотириста сімдесят три магазини електротоварів, він ці магазини закрив, а гроші розподілив порівну поміж волоцюгами, з якими товаришував у ті дні, коли йому доводилося жити, всіма покинутому, в жалюгідних нетрях.

А поки що життя покращувалося, і коли його батько другого липня виїхав з будинку, Фергюсон був вражений тим, як швидко його матір пристосувалася до нових обставин. Раптом все змінилося, стало інакшим, і обмежене місячне жалування змусило її відмовитися від більшості зручностей та від всіх тих розкошів, котрі були атрибутом жінки, одруженої з грошовитим чоловіком: по-перше, довелося відмовитися від послуг Енджі Блай (якій, мабуть, і самій вже обридли рутинні хатні роботи на кшталт прибирання й приготування їжі), по-друге, відпав заміський клуб «Блакитна Долина» (що різко поклало край такій приємній забаві, як гольф), але більш за все фінансові обмеження стосувалися колись довільних витрат на одіж та взуття, відвідин перукарні двічі на тиждень, педикюрів та масажів, браслетів та намист, куплених чисто імпульсивно, а потім ношених лише зрідка, тобто, всіх принад так званого розкішного життя, котре його матір вела останні десять років і від котрого – як здалося Фергюсону – відмовилася без найменшого жалю. Перше літо після фактичного, але іще не офіційного розлучення вона провела за роботою на їхньому городі, за хатніми справами та приготуванням їжі, причому на кухні вона розвивала таку бурхливу діяльність, що результатом її ставала велика кількість всіляких делікатесів синові на вечерю, коли той приходив додому після роботи в батьковому магазині, де він більшу частину часу мрійливо гадав: «А що ж мені приготувала на вечерю мамця цього разу?» До міста мати вибиралася лише зрідка, і лише зрідка говорила по телефону, здебільшого зі своєю матір’ю в Нью-Йорку, але того літа до неї часто навідувалася в гості Ненсі Соломон, її вірна подруга іще з дитинства, яка почала нагадувати Фергюсону отих кумедних домогосподарок з телевізійних комедій, котрі залюбки заходили до сусідів попити кави та побазікати, а коли він йшов до себе нагору читати або працювати над своїм новим оповіданням чи писати чергового листа Емі Шнайдерман, то нічого не втішало його більше, ніж чути, як жінки сміються на кухні. Його матір знову сміялася. Темні кола попід її очима потроху щезали, і мало-помалу вона починала виглядати як раніше, повернувшись до свого єства, а, може, ставши новою людиною, бо та, колишня матір зникла так давно, що Фергюсон її майже не пам’ятав.

Ден Шнайдер повернувся зі своїми дітьми з Європи у серпні. За шістдесят два дні її відсутності Фергюсон написав Емі чотирнадцять листів, половина з яких застали її там, де треба і коли треба, тоді як друга половина продовжували скніти незатребуваними в різних конторах «Амерікен Експрес» в Італії та Франції. В жодному з тих листів Фергюсон не наважився написати про своє кохання, оскільки він вважав, що з його боку було б надто безцеремонно й несправедливо ставити Емі в незручне становище запитанням, на яке вона не мала б змоги відповісти йому безпосередньо, але його листи були сповнені пристрасних та інколи високоемоційних заяв про невмирущу дружбу, він не раз повторював, що дуже за нею скучає і жде-не діждеться тої миті, коли знову побачить її, і що його і без того маленький світ без неї зовсім спорожнів. З свого боку Емі надіслала йому п’ять листів та одинадцять художніх поштових листівок, які всі благополучно добралися до Нью-Джерсі, і хоча текст на тих поштівках з Лондону, Парижу, Флоренції та Риму був неминуче коротким через брак місця (і він увесь пістрявів знаками оклику), листи були довгими і здебільшого в них ішлося про те, як Емі призвичаювалася до життя після смерті матері, і цей процес проходив по-різному кожного конкретного дня й навіть кожної конкретної години, в ньому бували певні більш-менш стерпні моменти, інколи – нестерпні, а бували й моменти цілковито приємні, коли вона не думала про материну смерть, але коли вона про неї думала, то не могла не відчувати провини, і цю провину, це безкінечне почуття провини, було дуже важко сприймати, бо частина її єства усвідомлювала, що без матері їй житиметься легше, але визнати у себе наявність такої думки було, з іншого боку, жахливим зізнанням у своїй власній моральній зіпсутості й гнилості. На цей похмурий та сповнений ненависті до самої себе лист Фергюсон відповів новиною про фактичне розлучення його батьків та неминуче розлучення офіційне, пояснивши при цьому, що він не лише радів цій події, а й з нетерпінням чекав того дня, коли йому більше не доведеться ночувати зі своїм батьком під одним дахом, і що йому за це абсолютно не соромно. «Ми відчуваємо те, що відчуваємо», писав Фергюсон, «і за свої почуття ми відповідальності не несемо. За вчинки – так, але не за те, що ми відчуваємо. Ти ніколи не зробила своїй матері нічого поганого. Так, ти з нею інколи сперечалася, але була хорошою донькою, тому ти не мусиш картати себе за те, що відчуваєш зараз. Ти – невинувата, Емі, і тому не маєш права відчувати провину за те, чого ти не робила».

Половина з того, що він написав їй того літа, загубилося, але оцей пасаж був якраз в тому листі, якому пощастило застати Емі – це сталося в Лондоні – якраз напередодні її відльоту до Нью-Йорка разом із батьком та братом.

Наступного дня після свого повернення всі троє Шнайдерманів прийшли до них повечеряти. То була перша з тих численних вечерь, які матір Фергюсона куховарила для них того року, коли він пішов до десятого класу, їх бувало дві, три, а інколи й чотири на тиждень, здебільшого вони вечеряли лише утрьох – Фергюсон та матір з Деном, бо невдовзі Джим знову подався до свого коледжу. Через те, що Фергюсон і досі не здогадувався, що поміж його матір’ю та батьком Емі було дещо більше, аніж просто дружба в стилі «Ден сказав мені», він сприймав ці запрошення як жести доброти і ввічливості, як прояви співчуття до родини, яка пережила велике нещастя, до батька й доньки, і досі надто занурених у власне горе, щоби займатися покупками й приготування їжі, чиє помешкання тепер являло собою хаос із незастелених ліжок та невимитого посуду, бо після смерті Ліз нікому було підтримувати в домі порядок. Але, як здогадувався Фергюсон, окрім щедрості й великодушності тут були й особисті мотиви, бо його матір на початку літа опинилася одна, і її життя зависло між померлим минулим та незрозумілим і незнаним майбутнім, тож чом би їй не насолодитися компанією таких добрих людей, як Ден Шнайдерман та його донька Емі, які приносили з собою до їхнього будинку теплі слова й добрі почуття, і тому, безперечно, ці вечері були корисними для всіх них, особливо в той перехідний період пост-похоронної меланхолії та неминучого розлучення, не в останню чергу – для Фергюсона, для якого ці посиденьки за кухонним столом були іще одним потужним аргументом на підтримку його теорії про те, що життя покращувалося.

Звісно, покращене життя не означало життя хороше, скоріш за все, воно було дуже далеким від хорошого. Просто це означало, що ситуація ставала менш поганою, ніж була раніше, що загальні умови його життя покращилися, хоча, зважаючи на те, що трапилося під час першої вечері зі Шнайдерманами наприкінці серпня, ситуація іще не покращилася так, як цього хотілося б Фергюсону. Він не бачився з Емі понад два місяці, і тому встиг відвикнути від обрисів її обличчя, тож придивляючись до неї через стіл, коли вони вп’ятьох наминали приготоване матір’ю тушковане м’ясо, Фергюсон збагнув, що краса очей Емі крилася в її повіках, що складки її повік відрізнялися від складок в повіках більшості інших людей, і завдяки цьому її очі виглядали водночас і пронизливими, і безневинними – рідкісне поєднання, якого він не зустрічав більше ні в кого, молоді очі, які залишалися молодими навіть коли сама вона постаріла, і саме тому, на його думку, він і закохався в Емі, а мить усвідомлення настала тоді, коли він побачив, як ці очі бризнули слізьми на похороні її матері. Фергюсон був настільки зворушений цими заплаканими очима, що перестав сприймати Емі як «просто подругу», раптом до нього прийшло кохання, кохання платонічне, яке перевищує всі інші форми кохання, і йому захотілося, щоби вона покохала його так само, як він кохав її. Після десерту Фергюсон вивів Емі у двір для розмови тет-а-тет, а решта троє тим часом продовжували сидіти за столом і гомоніти. То був один із тих теплих та вологих нью-джерсійських вечорів, коли густе повітря цяткується пульсуючими спалахами сотень світлячків, яких вони з Емі ловили в дитинстві літніми вечорами. Вони клали тих світлячків у прозорі скляні баночки й ходили по двору з тими сяйними ковчегами в руках, і ось тепер вони знову гуляють у тому ж самому дворі, розмовляючи про подорож Емі до Європи, про розлучення батьків Фергюсона та листи, що вони їх писали один одному у липні та серпні. Фергюсон спитав Емі, чи отримала вона останнього листа, того, що він надіслав до Лондона десять днів тому, і коли вона відповіла, що так, отримала, він спитав її, чи зрозуміла вона те, що він намагався їй сказати. «Мабуть, що так, зрозуміла», відповіла Емі. «Не впевнена, що це допоможе, можливо, почне допомагати колись в майбутньому – ота твоя ідея, що ми не несемо відповідальності за свої почуття, але мені потрібен час, щоби все це переварити, Арчі, бо я й досі вважаю себе відповідальною за те, що я відчуваю».