Пол Остер – 4 3 2 1 (страница 91)
В цю мить Фергюсон обійняв її правою рукою за плечі й сказав:
– Я кохаю тебе, Емі. Ти знаєш це?
– Так, Арчі, знаю. І я тебе також кохаю.
Фергюсон зупинився, повернувся до Емі обличчям і обійняв її й лівою рукою. А потім притиснув до себе й сказав:
– Емі Шнайдерман, я кажу про справжнє кохання, безоглядне й вічне кохання, найсильніше кохання у світі.
Емі посміхнулася. А через мить обняла його. І коли її довгі голі руки торкнулися голих рук Фергюсона, ноги у нього підкосилися.
– Я думала про це багато місяців, – сказала вона. – Про те, чи варто нам спробувати. Чи судилося нам кохати один одного. Я відчуваю страшенну спокусу, Арчі, але мені водночас страшно. Якщо ми спробуємо, і в нас нічого не вийде, то, мабуть, ми більше не зможемо бути друзями, принаймні такими, як зараз, тобто, найліпшими друзями у світі, близькими, мов брат і сестра, але кожного разу, коли я уявляю, що цілую тебе, мені це здається чимось хибним, чимось на кшталт інцесту, чимось таким, про що я можу пожалкувати, тому мені не хочеться втрачати те, що маю, якщо я більше не зможу бути твоєю сестрою, то я цього не переживу, тож чи варто ризикувати всім тим хорошим, що між нами є заради кількох поцілунків у темряві?
Фергюсон був настільки приголомшений її словами, що розняв свої обійми і позадкував.
– Брат та сестра! – мовив він з наростаючим гнівом у голосі. – Яка дурниця!
Але це була не дурниця, бо коли батько Еми та матір Фергюсона одружилися через одинадцять місяців та чотири дні після тої першої вечері, двоє друзів офіційно стали братом та сестрою, і хоча прикметник «зведені» й був частиною визначення цього статусу, вони відтоді вважалися членами одної родини, і до закінчення останніх трьох класів середньої школи спали в різних кімнатах, розташованих поруч в коридорі на другому поверсі новопридбаного сімейного будинку.
4
4.1
Принцип розселення, викладений в довіднику для студентів Барнард-Коледжу, гласив, що всі іногородні першокурсники мають мешкати в одному з гуртожитків на території студмістечка, а першокурсники з Нью-Йорку можуть обирати між проживанням або в гуртожитку, або у своїх батьків. Схильна до незалежності та самостійності Емі, яка не мала бажання ані залишатися з батьками, ані ділити з кимось кімнату в гуртожитку з його суворими правилами, обдурила систему, заявивши, що її батьки перебралися з Західної Сімдесят п’ятої вулиці до більшої квартири на Західній 111-й вулиці, значно більшої квартири, яку насправді населяли чотири студентки, причому не першокурсниці: там жили другокурсниця й третьокурсниця з Барнарду, а також третьокурсниця й старшокурсниця з Колумбійського університету, і коли Емі перебралася до тих величезних апартаментів з древньою сантехнікою та косими дверними ручками зі скла, то стала єдиною мешканкою п’ятої спальні. Її батьки погодилися на такий обман, бо Емі продемонструвала їм цифри котрі засвідчили, що дешевше було платити п’яту частину з двохсот сімдесяти доларів щомісячної платні за оренду квартири, аніж проживати в гуртожитку, а іще вони погодилися тому – і особливо тому, – що їхній свавільній доньці настав час полишати рідну домівку. Лише трохи більше року минуло з тої пори, коли в дворі у Фергюсонів був влаштований вечір із шашликами, а найпотаємніше бажання доньки Шнайдерманів та сина Фергюсонів вже встигло здійснитися: у них була кімната з замком у дверях і можливість заснути разом в одному ліжку щоразу, коли їм хотілося.
Але річ була в тім, що оте «щоразу» виявилося поняттям вельми розтяжним та непевним, радше ідеалізованою можливістю аніж практичною й конкретною пропозицією, тому, зважаючи на те, що один з них і досі стирчав у Монклері, а друга потрапила у вир сум’яття, спричиненого процесом пристосування до обставин життя у коледжі, ночувати удвох в тому ліжку їм доводилося значно рідше, аніж вони сподівалися. Звісно, були вихідні, і вони користалися ними кожного разу, коли могли, особливо це стосувалося вихідних у вересні, жовтні та на початку листопада, але літні вольності були різко обмежені, і тому Фергюсону за увесь цей час лише один раз вдалося вирватися до міста увечері серед тижня. Вони продовжували обговорювати теми, які обговорювали завжди, і тої осені серед них числилися такі, як Доповідь Комісії Воррена стосовно убивства Кеннеді (правда чи брехня?), Рух за свободу слова в Берклі (нехай живе Маріо Савіо!), а також перемога поганого Джонсона над іще гіршим Голдвотером на президентських виборах (не триразове «ура», а дворазове, а може, й одноразове), але потім Емі запросили на вихідні до Коннектикуту на вилазку, і їм довелося скасувати свої плани, а потім знову скасувати наступного тижня (грип, пояснила Емі, хоча коли він зателефонував їй в суботу ввечері та у неділю вранці, то в квартирі її не було), і отак Фергюсон відчув, що вона потроху віддаляється від нього. Його колишні страхи повернулися, повернулися похмурі думки, які він думав минулої зими, коли побоювався, що Емі поїде з Нью-Йорку й потоваришує з іншими людьми, з яким познайомиться в тих здогадних нових містах, зустріне інших хлопців, зустріне нове кохання – а чому, власне, в її рідному місті мало бути інакше? Тепер Емі жила у новому світі, а він належав до світу старого, який вона полишила назавжди. Всього-на-всього тридцять шість кварталів на північ, однак тамтешні звичаї були зовсім іншими, а люди говорили іншою мовою.
Було несхоже, що він їй обрид чи вона менше кохала його, ні, її тіло не напружувалося, коли він доторкувався до неї, вона була так само щаслива з ним і в новому ліжку в новій квартирі, просто тепер вона була якась відсторонена, нездатна зосередити на ньому всю свою увагу, як колись у минулому. Після отих двох змарнованих вихідних Фергюсон домовився зустрітися з Емі в порожній квартирі в суботу після Дня подяки (коли всі її співмешканки пороз’їжджалися на свято по домівках), і коли вони сиділи разом на кухні й пили вино та курили цигарки, він помітив, що Емі дивиться у вікно, а не на нього, тож замість проігнорувати цю обставину Фергюсон зупинився на півслові й спитав її, чи, може, щось не так. І в той момент воно сталося. В той момент Емі повернула до нього голову, поглянула йому в очі і вимовила невелику фразу, яка формувалася в її свідомості близько місяця:
– Мені хочеться зробити перерву, Арчі.
Їм лише по сімнадцять років, сказала вона, а в неї вже почало з’являтися таке відчуття, наче вони вже давно одружені, наче у них вже не має іншого майбутнього окрім як увесь час бути разом, і навіть якщо вони й опиняться разом в кінцевому підсумку, то іще рано зв’язувати себе якимись обов’язками, бо вони почуватимуться стриноженими, обплутаними обіцянками, які вони не зможуть виконати, і невдовзі відчують один до одного відразу, тож чом би їм не зробити глибокий вдих і якийсь час не
Фергюсон знав, що поводиться як дурень, але в його душі було лише одне дурне питання, яке він хотів поставити:
– Ти що, більше мене не кохаєш?
– Ти не почув мене, Арчі, – відповіла Емі. – Я лише хотіла сказати, що нам в кімнаті потрібно більше повітря. Мені хочеться, щоби двері й вікна у ній залишалися відчиненими.
– Це означає, що ти вподобала когось іншого.
– Це означає, що хтось поклав на мене око, і я з ним пару разів фліртувала. Нічого серйозного, повір мені. Фактично, я навіть не впевнена, що він мені подобається. Але річ в тім, що мені не хочеться почуватися через це винуватою, бо мені не хочеться тебе ображати, і тоді я питаю себе: «Що сталося з тобою, Емі? Ти ж не замужем за Арчі. Ти навіть іще півроку в коледжі не провчилася, і чом би тобі не спробувати трохи поекспериментувати, поцілувати іншого хлопця, якщо тобі захочеться, може, навіть впасти з іншим хлопцем у ліжко, якщо тобі схочеться, тобто, робити те, що роблять люди, коли вони молоді?»
– Чому б ні, питаєш? А тому, що я цього не переживу.
– Це ж не назавжди, Арчі. Мені просто потрібен тайм-аут, от і все.
Вони говорили іще близько години, а потім Фергюсон вийшов з квартири й поїхав назад до Монклеру. Мине чотири з половиною місяці, перш ніж він знову зустрінеться з Емі, чотири з половиною похмурих місяців без поцілунків, без обіймів і без розмов з людиною, з якою йому страшенно хотілося цілуватися, обніматися й розмовляти, але Фергюсон спромігся пережити цей час і не розпастися на друзки, бо він був переконаний, що вони з Емі ще не дійшли до краю, що та довга й складна подорож, в яку вони вирушили з нею разом, просто наштовхнулася на першу перешкоду, на зсув камінюччя, яке впало на їхній шлях і примусило їх звернути до лісу, де вони ненадовго згубили один одного з очей, але невдовзі мали відшукати свою дорогу й рушити нею далі. Фергюсон був переконаний в цьому, бо вірив Емі на слово, бо Емі була єдиною людиною, яку він знав, котра не брехала, котра не могла брехати, котра завжди казала правду незалежно від обставин, тому якщо вона сказала, що не кидає його й не відправляє в довічне заслання, що їй потрібна лише перерва, пауза, щоби повідчиняти вікна й провітрити кімнату, то Фергюсон їй повірив.
Сила цієї віри підтримувала його протягом всіх тих порожніх, позбавлених Емі місяців, і він, внутрішньо змобілізувавшись, спробував скористатися ними з максимум користі для себе, відмовляючись піддатися спокусі жалю до самого себе, який був таким привабливим для нього на ранніх стадіях його підліткового віку (втрата Анни-Марії Думартін, травма руки), і прагнучі жорсткішого й більш рішучого підходу до проблеми болю (болю розчарування, болю, спричиненого необхідністю жити у