Розмову вона призначила на четвер, коли Енджі Блай, їхня хатня робітниця, мала вихідний, а батько Фергюсона мав повернутися додому не раніше десятої або десятої тридцять, тож у них мало бути достатньо часу, щоби пообідати удвох, а потім довгенько поговорити тет-а-тет. Побоюючись починати післяобідню розмову сам на сам з постановки Фергюсону нав’язливих і неприємних запитань, які, скоріш за все, призвели б до того, що він замкнувся б у собі й пішов з-за столу, Роза утримала його біля себе, сповістивши спершу погану новину, сумну й погану новину про матір Емі, Ліз, у якої щойно діагностували рак, дуже агресивну й небезпечну форму раку, котра зведе її в могилу буквально через кілька місяців, можливо, навіть тижнів – рак підшлункової залози, жодної надії, жодних ліків, попереду – нічого, окрім болю та смерті. Спершу Фергюсону було важко усвідомити те, що казала йому матір, оскільки Емі й півсловом не обмовилася йому про захворювання її матері, і це було дивно з огляду на те, що Емі була його близькою подругою й ділилася з ним про всі свої проблеми, страхи та сумніви, тому перш ніж до Фергюсона почав доходити сенс фрази «рак підшлункової залози», йому захотілося дізнатися, хто втаємничив його матір в цю інформацію, про яку, схоже, не відала навіть рідна донька місіс Шнайдерман. «Мені розповів про це Ден», відповіла Роза, і це лише поглибило синівське сум’яття, бо чому це чоловік мав спершу ділитися такою інформацією з подругою, а не з рідною донькою, але матір пояснила Фергюсону, що Ден хотів розповісти обом своїм дітям одночасно, гадаючи, що їм буде легше пережити цю новину разом, а не поодинці, і тому чекав на приїзд Джима з Бостону завтра опівдні, щоби потім поговорити з ним та Емі в одній компанії. Ліз вже кілька днів у шпиталі, додала матір, але обом дітям сказали, що вона начебто поїхала до матері в Чикаго.
Бідолаха Емі, подумав Фергюсон. Вона роками конфліктувала зі своєю матір’ю, і тепер, коли матір мала невдовзі померти, стосунки між ними так і залишаться нез’ясованими. Це буде для неї дуже важко, значно важче, аніж пережити дочасну смерть людини, з якою маєш добрі стосунки, яку ти любив та беззастережно обожнював, бо в такому разі можна буде зберегти пам’ять про цю людину з неперерваною ніжністю, навіть радістю, жахливою й болісною радістю, тоді як про свою матір Емі завжди думатиме з непозбутнім почуттям докору. Місіс Шнайдерман завжди була для Фергюсона химерним створінням відтоді, як він познайомився з нею іще малим хлопцем – така собі суперечлива суміш сильних та слабких сторін, поєднаних чеснотами, притаманними розвиненому інтелекту; вона вміло вела господарство, добре розбиралася в політиці (в Пемброк-коледжі її профільною дисципліною була історія), і була самозабутньо відданою своєму чоловікові та двом дітям, але водночас в цій жінці була якась нервозність та пригніченість, створювалося враження, наче вона глибоко жалкувала за чимось, що хотіла, але так і не змогла досягти у своєму житті (можливо, місіс Шнайдерман мріяла про якусь кар’єру, роботу, достатньо важливу для того, аби перетворити її на впливову персону), а через те, що їй дісталася менш романтична посада домогосподарки, вона, схоже, збиралася довести всьому світу, що була розумнішою за будь-кого, освіченішою за будь-кого, знала більше, аніж будь-хто, і не лише про якісь окремо взяті речі, а про все без винятку, і річ була у тім, що ця жінка дійсно була вражаюче обізнаною в різноманітних сферах знань. Не підлягало сумніву, що місіс Шнайдерман була найглибше поінформованою людиною з усіх, кого Фергюсон будь-коли зустрічав у своєму житті але проблема з всезнайком нервозного типу полягає в тім, що він не може змовчати, коли хтось каже щось, на її думку, хибне, і це з місіс Шнайдерман траплялося знову й знову, бо вона була єдиною особою в кімнаті, котра знала, скільки міліграмів вітаміну А містить сира морквина середнього розміру, вона була єдиною людиною, котра знала, скільки голосів здобув Рузвельт в Колегії виборників під час виборів Президента США в 1936 році, вона була єдиною, на скільки кінських сил відрізнялася потужність двигунів «шевроле» моделі «Імпала» 1960 року та «бьюїку» моделі «Скайларк» 1961 року випуску, і хоча й була вона завжди правою, але тривале перебування в її присутності могло будь-кого довести до сказу, бо однією з вад місіс Шнайдерман було те, що вона забагато говорила, тому Фергюсон завжди дивувався – як це її чоловік та двоє дітей примудряються жити з нею під одним дахом, регулярно зазнаючи всіх оцих словесних бомбардувань, слухаючи цю безперервну тріскотню, в якій не було відмінностей між речами важливими та другорядними, ці розмови, які могли вразити вас своєю інтелектуальністю та прозорливістю – або занудити мало не до смерті своєю повною беззмістовністю, як це було одного вечора, коли Фергюсон з Емі сиділи ззаду в авто Шнайдерманів по дорозі до кінотеатру, і місіс Шнайдерман цілих півгодини розписувала своєму чоловікові, як вона переклала свою одіж в шифоньєрі у спальні, детально знайомлячи його з тим, як вона готувалася до цієї операції і що й куди перекладала – сорочки з довгим рукавом в один бік, сорочки з коротким рукавом – в другий, чому чорні шкарпетки слід зберігати окремо від синіх, а сині – від білих, які вона вдягала, коли грала в теніс, і так далі й таке інше. Одна дріб’язкова деталь нагромаджувалася на попередню, і на той момент, коли вони під’їхали до кінотеатру, проживши в буквальному сенсі слова з півгодини всередині шифоньєру, Емі вже впивалася нігтями в руку Фергюсону, щоби не розкричатися, власне вона кричала, тільки зашифровано – ворушачи вп’ятими пальцями. Ні, її матір не можна було назвати неадекватною чи нетурботливою, сказав Фергюсон сам собі. Хто-хто, а вона турбувалася аж надміру, любила надміру, надміру вірила в блискуче майбутнє своєї доньки, але курйозним ефектом отої «надмірності» було, як здогадувався Фергюсон, те, що ця надмірність породжувала таке ж саме відторгнення, як і «недостатність», особливо коли надмірність була настільки сильною, що розмивала межі між дитиною й матір’ю і ставала приводом для надокучливого втручання, а через те, що Емі найбільше потребувала можливості «вільно дихати», вона роздратовано опиралася кожного разу, коли починала відчувати задушливе й настійливе материне втручання в найменші аспекти її життя – від домашніх завдань і до нотацій про необхідність регулярно чистити зуби, від розпитувань про амурні справи її шкільних подруг і до критичного ставлення щодо її зачіски, від застереження щодо шкідливості алкоголю і до тихих монотонних просторікувань про те, що не слід спокушати хлопців надміром губної помади. «Вона мене до сказу доводить», часто скаржилася Емі Фергюсону, або «Матір гадає, що вона – командувач поліції думок і має право залазити до моєї голови», або «Мабуть, мені треба завагітніти, аби у неї з’явилася можливість перейматися чимось реальним». Тож Емі чинила опір, звинувачуючи свою матір в недобросовісності, в бажанні нашкодити, вдаючи, що вона підтримує її, і взагалі – чом би їй не відчепитися від неї як, наприклад, вона відчепилася від Джима? Вона сварилися знову і знову, і якби не її врівноважений і доброзичливий батько, її іронічний і люблячий жарти батько, котрий постійно намагався їх помирити, то періодичні спалахи конфліктів між Емі та її матір’ю вже давно би переросли у перманентну й тотальну війну. Бідолашна місіс Шнайдерман. Своєю нерозумною любов’ю вона вбила любов своєї доньки. А потім, розвиваючи далі цю думку, Фергюсон сказав сам собі: «Шкода тих нелюбимих батьків, яких ховають в сиру землю – і шкода їхніх дітей».
Втім, Фергюсону важко було збагнути, чому матір розповіла йому про хворобу місіс Шнайдерман, смертельну хворобу, про яку на той момент не знали навіть Джим з Емі, а після того, як він сказав все, що належить казати у таких випадках (як жахливо, як несправедливо, як жорстоко – в такому молодому віці), Фергюсон поцікавився у матері, чому вона застерегла його наперед. Мабуть, це негарно, припустив він, бо має таке відчуття, начебто вони таємно шепочуться поза спинами родини Шнайдерманів, але матір сказала, що ні, аж ніяк, вона каже це йому для того, щоби він не був надто шокований, коли йому цю новину розповість Емі, щоби був готовий до удару і зміг сприйняти його спокійно, бо спокійна реакція зміцнить його дружбу з Емі, якій друг буде потрібен зараз більш, ніж коли-небудь, і не лише зараз, а й протягом тривалого часу в майбутньому. Що ж, в цьому є певний сенс, припустив Фергюсон, але недостатньо, явно недостатньо сенсу, а через те, що його матір зазвичай бувала дуже розважливою й передбачливою, розмовляючи з ним про такі складні ситуації, як ця, він подумав, а чи не приховує вона щось від нього, чи не замовчує якусь частину історії навіть попри те, що відкрила йому певні її аспекти, наприклад – правдоподібне пояснення слів «Ден мені розповів», бо чому це Ден Шнайдерман взагалі вирішив поділитися з нею новиною про рак у своєї дружини? Так, вони – давні друзі, вони знають один одного понад двадцять років, але вони – не близькі друзі, наскільки міг судити Фергюсон, не такі близькі, як вони з Емі, однак все одно батько Емі в час біди пішов до матері Фергюсона й вилив їй душу, що було актом, котрий потребував не лише високого рівня взаємної довіри, а й тої інтимності, яка існує лише поміж дуже близькими друзями.
