Пол Остер – 4 3 2 1 (страница 85)

Бачитися з Ноєм. Розмовляти з Ноєм. Сміятися з Ноєм. Ходити з Ноєм у кіно. По суботах обідати на Перрі-Стріт в квартирі з тіткою Мілдред та дядьком Доном, а потім гуляти з Ноєм там, де їм заманеться, часто – ніде, просто тиняючись удвох вулицями Вест-Вілиджу, витріщаючись на гарненьких дівчат та обговорюючи світові проблеми. Тепер все вирішено. Фергюсон писатиме книги, Ной стане кінорежисером, тому вони розмовляли здебільшого про книги та фільми, про ті численні проекти, над якими вони працюватимуть в майбутньому. Ной вже не був тим малим хлопцем, з яким колись познайомився Фергюсон, але в ньому й досі зберігалася ота бентежна риса, котра, на думку Фергюсона, проявлялася в схильності до дурнуватих дотепів в стилі кіноакторів братів-Марксів, до дратівливих проявів буйного анархізму, котрі виливалися в безглузді суперечки з продавцями в овочевому магазині («Слухай-но приятелю, що це в тебе – петрушка? Але я не бачу самого Петрушки!», або з офіціантками в кафетерії («Подруго, перш ніж дати нам рахунок, візьми його, будь ласка, і порви, щоби нам не доводилося платити»), чи з касирами в кінотеатрі, які сиділи у своїх прозорих скляних будках («Скажіть мені хоча б одне добре слово про фільм, який сьогодні йде, інакше я викреслю вас зі свого заповіту»). Подібні задерикуваті нісенітниці лише свідчили, наскільки нестерпним міг бути Ной, але то була ціна, яку доводилося платити за право бути його другом – тішитися з нього й водночас соромитися його, неначе ти гуляєш з вередливим малюком, який раптом, без попередження, розвернеться на сто вісімдесят градусів і почне говорити про твір Альбера Камю «Роздуми над гільйотиною», а коли ви скажете йому, що іще не прочитали жодного слова, написаного цим мистцем, то Ной негайно кинеться до книжкової крамниці й поцупить там для вас один з романів Камю, який ви, звичайно ж, відмовитеся брати й опинитеся в незручному становищі – вам доведеться сказати йому, аби він повернувся до крамниці й поставив книгу назад на полицю, після чого ви, звісно, почуватиметеся лицемірним педантом, але все ж таки, Ной – ваш друг, ваш найкращий друг, і ви його любите.

Втім, бувати на Перрі-стріт доводилося не кожної суботи. В ті вихідні, котрі Ной проводив зі своєю матір’ю на Верхньому Вест-сайді, Фергюсон не мав змоги бачитися з ним, тому на ті порожні суботи планував інші заходи: двічі їздив до Нью-Йорка зі своїм приятелем з Мейплвуда на ім’я Боб Сміт (така особа, як Боб Сміт, дійсно існувала), одного разу їздив сам у гості до своїх бабусі з дідусем, а кілька разів – з Емі, тобто, з Емі Рут Шнайдерман, якій страшенно подобалося роздивлятися витвори мистецтва, а оскільки Фергюсон нещодавно виявив, що йому також дуже подобається роздивлятися мистецькі твори, то вони проводили суботи в музеях та художніх галереях, і не лише у великих, куди ходили всі (Метрополітен-музей, Музей сучасного мистецтва та ґуґенгайм), а й в менших, таких, як Колекція Фріка (улюблений музей Фергюсона), та Центр фотографії. Все це потім давало їм змогу розмовляти годинами – про Джотто, Мікеланджело, Рембрандта, Вермеєра, Шардена, Мане, Кандінського, Дюшена; так багато треба було в себе всотати, так багато обдумати, побачити майже все вперше, знову й знову переживаючи отой дестабілізуючий поштовх «вперше», але найяскравіші враження вони отримували не в музеях, а в обмеженому просторі художньої галереї, галереї П’єра Матісса в будівлі Фуллер-білдінг на Східній П’ятдесят сьомій вулиці, де вони дивилися виставку сучасної скульптури, живопису й рисунків Альберто Джакометті, і настільки сильно заволоділи їхньою уявою ці загадкові, тактильні й позначені відчуттям самотності роботи, що Фергюсон з Емі пробули в тій галереї аж дві години, а коли приміщення почали порожніти, сам П’єр Матісс (син Анрі Матісса!) помітив у своїй галереї двох молодих людей і підійшов до них, увесь такий усміхнений та в доброму гуморі, явно радий бачити, що того дня у нього додалося двоє неофітів. На превеликий подив Фергюсона, П’єр Матісс простояв, розмовляючи з ними, наступні п’ятнадцять хвилин, розповідаючи про Джакометті та його студію в Парижі, про свою власну «трансплантацію» до Америки в 1924 році, про заснування власної галереї в 1931 році, про нелегкі воєнні роки, коли багато європейських мистці поневірялися від голоду й холоду, великих мистців на кшталт Мір та багатьох інших, яким би не вдалося вижити без допомоги своїх американських друзів, а потім, чисто імпульсивно, П’єр Матісс повів їх до підсобки своєї галереї – кабінету з робочими столами, друкарськими машинками та книжковими полицями. Одна за одною він взяв з тих полиць близько десятка каталогів колишніх виставок Джакометті, Міро, Бальтюса й Дюбюффе і віддав їх двом приголомшеним підліткам зі словами: «Ви – двоє дітей майбутнього, тож нехай ці книги посприяють вашій освіті».

Фергюсон та Емі вийшли з галереї, мовчазні й з ошелешено розкритими ротами, несучі подарунки від сина Анрі Матісса, і хутко подалися П’ятдесят сьомою вулицею. Йшли вони швидко, бо «ми ж – діти майбутнього», бо після такої зустрічі, після такого акту несподіваної щедрості й доброти, їхні тіла потребували стрімкої ходи, тому вони йшли людною, залитою сонцем вулицею настільки швидко, наскільки могли, але при цьому не зриваючись на біг. Через пару сотень ярдів Емі, нарешті, перервала мовчанку і заявила, що хоче їсти, а точніше – «зголодніла». Цим словом вона користувалася вельми часто, оскільки Емі ніколи не бувала просто голодною, як більшість людей, вона бувала «зголоднілою», або «голодною як вовк», і при цьому могла запросто ум’яти цілого слона або зграйку качок, тож тепер, коли вона заговорила про бажання «підхарчитися чимось смачненьким», Фергюсон збагнув, що й сам не проти підхарчитися, а з огляду на те, що йшли вони П’ятдесят сьомою вулицею, він запропонував зайти до кафе самообслуговування Horn & Hardart на розі Шостої та Сьомої авеню, і не просто тому, що туди було близько, а тому, що під час попередньої подорожі до міста вони з Емі вирішили, що це кафе є найкращою забігайлівкою в усьому Нью-Йорку.

Ні, ті прості й недорогі страви, які там подавали, не можна було віднести до категорії «делікатесів» – миски з гороховим супом, картопляним пюре та біфштексами з підливою, дебелі пироги з чорницею – ні, їх приваблювало саме приміщення, та атмосфера парку атракціонів, яка панувала в цьому просторому закладі з хрому та скла, новизна процесу поїдання «автоматизованих страв», ефективність Америки двадцятого сторіччя в її найбожевільнішій та найсмачнішій подобі, проста й корисна кухня для зголоднілих народних мас, і як же ж приємно було підійти до касира, затаритися цілою купою монет по п’ять центів, а потім походжати повз десятка пропонованих страв в їхніх засклених коробочках, таких собі прозорих хатках для харчів, кожна з яких містила порцію, приготовану «спеціально для вас», а коли ви вибрали свій сендвіч з телятиною чи сиром, вам треба було опустити в щілинку потрібну кількість монеток, після чого віконце в хатці відчинялося – і, будь ласка, сендвіч у вашому розпорядженні, солідний, грубенький такий, свіжий бутерброд, але перед тим, як ви відійдете шукати вільний столик, на вас чекає іще одна насолода – насолода спостерігати, як спорожніле місце швидко заповнюється наступним сендвічtv, аналогічним тому, який ви щойно придбали, бо по той бік хатинок з харчами працюють люди, чоловіки й жінки в уніформі, які займаються прийомом монеток та поповненням спорожнілих контейнерів новими харчами. «Важка у них робота», думав Фергюсон, а потім приступав до пошуку незайнятого столика, звивистим маршрутом пробираючись крізь пістрявий натовп мешканців Нью-Йорка, які споживали свої «автоматизовані» страви та напої; серед відвідувачів було багато стариків, які просиджували в тому кафе годинами, повільно сьорбаючи каву чашку за чашкою, ті старики були представниками майже зниклої породи ліваків, котрі через сорок років після того, як революція скінчилася провалом, і досі сперечалися, що ж пішло не так; та мертвонароджена революція колись здавалася неминучою й нестримною, а тепер вона була лише спогадом про те, що так і не відбулося.

Отже, під кінець того сонячного опівдня Емі та Фергюсон увійшли до кафе Horn & Hardart, щоби підхарчитися, погортати тоненькі, щільно ілюстровані каталоги колишніх виставок в галереї П’єра Матісса і обговорити день, який на їхню думку вдався, бо, загалом, то був дійсно дуже добрий день. Мені треба багато таких днів, подумав Фергюсон, більше хороших днів на противагу численним поганим дням, які я мав протягом кількох останніх місяців, які, по-перше, були днями без бейсболу (це рішення так приголомшило його друзів, що він кинув пояснювати їм його через цілковиту даремність, тим більше, що цей експеримент зі самозречення у реальному виконанні виявився дедалі важчим, значно важчим, аніж він спершу гадав, бо це означало кинути те, що він так сильно любив протягом багатьох років, кинути те, що настільки зрослося з його єством, що йому аж до болі в усьому тілі хотілося знову взяти в руки биту, вдягнути рукавичку й хоча б на мить відчути себе у грі, відчути, як шипи на його кросівках впиваються в грунт – і ось він вже мчить до першої бази… Але Фергюсон не міг порушити свою обіцянку, він мав дотримуватися свого слова, бо інакше йому доведеться визнати, що смерть Арті нічого для нього не значила, що вона нічому його не навчила, що відмова оберне його на істоту таку слабку й негероїчну, що його можна буде порівняти з псом, таким собі жалюгідним підлабузницьким песиком, який канючить огризки та злизує з підлоги власну ригачку, тому якби не оці щотижневі втечі до Нью-Йорка, котрі дозволяли йому триматися поодаль від спортивних майданчиків, де кожної суботи грали його друзі, хтозна, чи не піддався б він спокусі перетворитися саме на такого песика?