Пол Остер – 4 3 2 1 (страница 84)

По-перше, він більше не збирався стати лікарем. Останні два роки він мешкав у далекому майбутньому, у світі шляхетної самопожертви та неустанної доброчинності, він був людиною абсолютно несхожою на рідного батька і працював не задля грошей та придбання розкішного світло-зеленого «кадилака», а заради блага усього людства, він був лікарем, який доглядав людей бідних пригноблених, він відкривав нові лікарні в жахливих міських нетрях, подорожував до Африки, де працював у наметових шпиталях під час епідемій холери та кривавих громадянських війн, він був героїчною постаттю для тих, хто на нього покладався, людиною честі, святим, сповненим співчуття та мужності, але потім прийшов тверезомислячий Ной Маркс і обрушив всі ці романтичні лаштунки неземних галюцинацій, які насправді були плодом тупоголових голлівудських фільмів про шляхетних лікарів та не менш тупоголових і сентиментальних лікарських романів; то було штучно навіяне бачення свого майбутнього покликання, яке Фергюсон знайшов не в самому собі, а завжди бачив неначе зі сторони, немовби спостерігаючи за грою актора у чорно-білому фільмі 1930-х років: шляхетний лікар зі своєю вродливою дружиною-медсестрою пурхає у кадрі під задушевну музику, яка чується на задньому плані; той уявний лікар завжди був не реальним Фергюсоном з його складним та часто болісним внутрішнім життям, а механічним іграшковим персонажем, народженим з бажання витворити для себе героїчну долю, яка стане свідченням того, що він і лише він один буде кращим за будь-кого на цій землі, але тепер, коли Ной продемонстрував йому, як жахливо він обманював себе, Фергюсону стало страшенно соромно за те, що він змарнував так багато часу, плекаючи свої дитячі мрії.

Але водночас Ной помилявся, гадаючи, що Фергюсон мав цікавість до професії літератора. Так, читання романів дійсно було одним з тих фундаментальних задоволень, які він отримував від життя, так, хтось мав ті романи писати, щоби люди те задоволення отримували, але в тім, що стосувалося Фергюсона, ані читання, ані писання не вбачалося ним як діяльність героїчна, тому в той момент своєї подорожі до змужніння єдиною амбіцією Фергюсона щодо майбутнього було, за висловом його улюбленого письменника, стати «головним героєм власного життя». До того часу він вже встиг прочитати другий роман Діккенса, всі 814 сторінок звивистої й нуднуватої розповіді про вигадане життя улюбленої дитини автора, цілковито поглинутих під час двотижневих Різдвяних канікул, і тепер, коли цей марафонський читацький забіг скінчився, Фергюсон виявив, що має певні розбіжності зі своїм фантомним компаньйоном минулого року, Холденом Колфілдом, який презирливо відгукнувся про Діккенса у своєму побіжному коментарі щодо «туфти в дусі Девіда Копперфільда» вже на першій сторінці повісті «Над прірвою у житі»; тепер у свідомості Фергюсона книги почали розмовляти між собою, і хоч яким би хорошим письменником Дж. Д. Селінджер не був, він був не вартий того, щоби чистити Чарльзу Діккенсу черевики, тим паче, коли тими черевиками були двійко кремезних парубків на ім’я Хенк та Френк. Так, двох думок тут не могло бути: читання художньої літератури – це велика насолода, написання художньої літератури – це також велика насолода (змішана з гнівом, болем та боротьбою, але все одно насолода, бо задоволення від написання вдалого речення – особливо коли воно починається як погане, але потім стає бездоганним після чотирьох переробок – перевершує все, що міститься в анналах людських звершень), а все, що було великою насолодою й давало величезне задоволення не могло, за визначенням, вважатися героїчним. Про шляхетну стезю лікаря-святого можна було забути, але фантазія Фергюсона малювала йому незчисленні героїчні альтернативи, серед яких була, наприклад, кар’єра адвоката, тому оскільки мрійництво було талантом, в якому його успіхи й надалі були найбільшими, зокрема мрійництво щодо майбутнього, Фергюсон наступні кілька тижнів займався тим, що уявляв себе в залі суду, де його красномовство рятувало несправедливо обвинувачуваних від електричного стільця, а присяжні втрачали самовладання й ридали ридма після кожного з його завершальних виступів.

А потім йому виповнилося п’ятнадцять, і під час святкового обіду на честь його дня народження в ресторані «Вейверлі-Інн» на Манхеттені, на якому були присутні його батьки, бабуся з дідусем, тітка Мілдред, дядько Дон та Ной, кожна з сімей його родини зробила йому подарунок: чек на сто доларів від матері з батьком, іще один чек на сто доларів від бабусі з дідусем, а також три окремі пакунки від компанії Марксів: коробка з набором платівок із записом струнних квартетів Бетховена від тітки Мілдред, книжка в твердій обкладинці від Ноя під назвою «Найсмішніші у світі жарти» та чотири книги у паперових обкладинках з творами російських письменників дев’ятнадцятого сторіччя від дядька Дона; то були твори, котрі Фергюсон знав як видатні, але іще не завдав собі клопоту їх прочитати: «Батьки і діти» Тургєнєва, «Мертві душі» Гоголя, «Три повісті» Толстого («Господар і робітник», «Крейцерова соната», «Смерть Івана Ілліча»), а також «Злочин і кара» Достоєвського. Саме останній з цих творів поклав край незрілим фантазіям Фергюсона про кар’єру в стилі знаменитого адвоката Кларенса Дарроу, бо прочитання «Злочину й кари» дуже його змінило, ця книга стала ударом грому небесного, який розтрощив його на сотню шматочків, а до того часу, коли він знову зібрав себе докупи, Фергюсон вже не мав сумнівів щодо свого майбутнього, бо якщо книга буває отакою, якщо роман здатен отак вплинути на душу й розум людини та на її сокровенні уявлення про світ, то написання романів – це, безперечно, найкраще, чим може займатися людина в своєму житті, бо Достоєвський навчив його, що вигадані історії здатні виходити далеко за межі звичайної насолоди та розважальності, вони спроможні вивернути людину навиворіт, заплутати їй думки, ошпарити й заморозити її, оголити й викинути назустріч жорстоким вітрам всесвіту, і того дня, після безплідних підліткових блукань в дедалі густіших міазмах приголомшеності й непевності, Фергюсон, нарешті, збагнув, куди він іде, або, принаймні, хотів іти, і жодного разу за всі наступні роки не вагався щодо правильності свого рішення, навіть в найважчі роки, коли йому здавалося, що він зірветься з краєчку землі в безкраю безодню. Йому було лише п’ятнадцять років, але він уже зрісся з цією ідеєю, і, на краще чи на гірше, на багатство чи на злидні, на хворобу чи на здоров’я Фергюсон присягнувся бути вірним їй до кінця свого земного життя.

Літній кінематографічний проект довелося скасувати. Іще в листопаді місяці померла бабця Ноя з материнського боку, і його матір, успадкувавши трохи грошей, вирішила витрати частину цих коштів на продовження освіти свого сина. Не питаючи Ноя, вона записала його на літню програму для школярів-іноземців у французькому місті Монпельє – вісім тижнів «повного занурення» у французьку мову, після яких, якщо вірити рекламній брошурці, ученик мав повернутися до Нью-Йорка, розмовляючи французькою з вправністю й легкістю справжнього жабоїда. Три дні потому, як Фергюсон закінчив читати «Злочин і кару», йому зателефонував Ной, щоби повідомити про зміну планів, клянучи свою матір за те, що вона його «підставила», але ради на те не було, додав приятель, бо він був іще надто малим, аби розпоряджатися власним життям, яким допоки керувала скажена цариця. Фергюсон розвіяв розчарування свого друга, сказавши Ною, що йому дуже поталанило, що він би на його місці неодмінно вхопився б за таку можливість, а стосовно їхнього кінопроекту… Що ж, дуже шкода, але вони й досі не мали знімальної камери і навіть не приступали до написання сценарію, тому в цьому відношенні нічого страшного не сталося, але ти лишень уяви собі, що на тебе чекає у Франції – дівчата з Голландії, дівчата з Данії, дівчата з Італії, цілий гарем красунь-школярок у твоєму розпорядженні, оскільки на подібні програми хлопців записувалося небагато, тому майже за повної відсутності конкуренції ці два місяці стануть, безперечно, найкращою порою в житті Ноя.

Звісно, Фергюсон за ним дуже скучатиме, страшенно скучатиме, бо саме влітку вони мали змогу спілкуватися кожного дня, цілий день щодня протягом аж восьми тижнів, тому літо без буркотливого й гострого на язик Ноя видавалося вже й не літом, а просто довгою низкою днів, позначених спекотною погодою й самотністю.

На щастя, чек на сто доларів був не єдиним подарунком батьків на його п’ятнадцятий день народження. Він також отримав право самостійно подорожувати до Нью-Йорка, нову вольність, якою Фергюсон збирався користуватися якомога частіше, бо красиве, але нудне місто Мейплвуд було збудоване винятково для того, щоби викликати у його мешканців бажання виїхати з нього, тому коли перед Фергюсоном раптом відкрився новий і ширший світ, він вибирався тої весни з міста майже кожної суботи. Звідтам, де він жив, до Манхеттена можна було добратися двома способами: або автобусом 107 маршруту, який вирушав щогодини з автостанції в Ірвінгтоні й прямував до будівлі Портової адміністрації на перетині Восьмої авеню та Сорокової вулиці, або потягом з чотирьох вагонів, експлуатованим компанією «Ері Лакаванна Рейлроуд», який відправлявся зі станції в Мейплвуді і прямував до кінцевої зупинки в Гобокені, де було два варіанти завершити подорож до міста: або метром гудзонівської лінії, або водою на поромі. Фергюсону був більше до вподоби варіант потяг-пором, і не лише тому, що до станції можна було дійти за десять хвилин (тоді як до станцій в Ірвінгтоні треба було під’їжджати попуткою), а ще й тому, що йому подобалося їздити потягом, який був одним з найстаріших з досі експлуатованих в Америці, його вагони були збудовані в 1908 році – темно-зелені металеві коробки, котрі нагадували про часи промислової революції, а всередині вагонів були старовинні плетені сидіння, чиї спинки відкидалися і назад, і вперед; то був повільний, мов слимак, анти-експрес, який торохтів і сіпався, виспівуючи какофонію з вересків коли його колеса котилися іржавими рейками. То було таке щастя – сидіти на самоті в одному тих вагонів і дивитися у вікно на похмурий занепалий ландшафт Нью-Джерсі, на болота й річки та підйомні мости на тлі облуплених цегляних споруд, решток старого капіталізму, декотрі з яких і досі функціонували, а декотрі стояли в руїнах такі огидні, що Фергюсону вони здалися надихаючими в тому ж сенсі, в якому поети дев’ятнадцятого сторіччя знаходили натхнення в руїнах Греції та Риму. Коли ж він не дивився у вікно на зруйнований світ довкола себе, Фергюсон читав натомість улюблену на поточний момент книжку – романи російських письменників (не Достоєвського), Кафку (вперше), Джойса (вперше), Фітцджеральда (також вперше), а потім, якщо дозволяла погода, стояв на палубі порома, підставивши вітру обличчя й відчуваючи підошвами вібрацію двигуна, тоді як над головою у нього кружляли чайки. Зрештою, така звичайна й буденна подорож, подорож, яку здійснювали кожного ранку тисячі пасажирів з понеділка по п’ятницю, але це була субота, і для п’ятнадцятирічного Фергюсона подорожувати до нижнього Манхеттена цим маршрутом було чистою романтикою, найкращим з усього, що він міг зробити – не просто податися геть із дому, а їхати сюди, до всього цього.