Пол Остер – 4 3 2 1 (страница 83)

То були найдовші десять секунд в житті Фергюсона – абсурдний швидкісний балет, схожий на уповільнене кіно, бо він був на майданчику єдиним гравцем, який не рухався, закляклий на своїй позиції в кінці дальнього круга в очікуванні довгого розпачливого пасу на той випадок, якщо все решта не спрацює, останньої опції з усіх ризикованих варіантів, і звідти, де він стояв, йому було видно все, що відбувалося, увесь цей танок, чітко й незгладимо закарбований у просторі, який раз-по-раз виникав у його свідомості протягом послідуючих місяців та років, збережений в пам’яті назавжди: Майк Надлер, перехитривши захисника Ньюарку, який вистрибнув, здійнявши вгору руки, вкидає м’яча з-за бокової лінії Мітчу Гудмену, Гудмен, без дриблінгу, крутнувшись на місці, віддає пас Алану Шеферу в середині майданчика, а той, у стрибку, робить кидок навмання у напрямку кошика тоді як годинник відбиває три секунди, дві, одну – і на пухкому обличчі Шефера з’являється радісний подив: м’яч, описавши в повітрі неймовірну дугу, залітає прямо у кошик, не торкнувшись кільця. То було найвидовищніше попадання одночасно з сиреною в історії Юнацької ліги округу Ессекс, неперевершений завершальний акорд, всім кидкам кидок.

Фергюсон побачив, як Ленні рвонув до бічних дверей. Оскільки з усіх гравців Вест-Оранджу він стояв найдальше від дверей, Фергюсон стартував раніше за решту, побіг тої ж миті, коли побачив, як м’яч прослизнув крізь кільце, побіг, навіть не зупинившись привітати Шефера і відсвяткувати перемогу, бо Ленні недарма відчував назріваюче лихо, і тепер, коли в Ньюарка на останній секунді забрали перемогу, публіка на трибунах сказилися од люті. Спершу почувся загальний зойк колективного шоку близько сотні людей, чий розум був затьмарений виглядом отого дешевого дерев’яного щита, в чий кошик влетів фатальний м’яч, а через мить юрма мало не в повному складі висипала на майданчик, волаючи від гніву й невіри, то була армія тринадцяти-, чотирнадцяти- й п’ятнадцятирічних хлопців, п’ятдесят чорношкірих хлопців, готових розірвати на шматки півдюжини білих хлопців за таке неподобство, скоєне проти них, за таку несправедливість, тож Фергюсон несучись через майданчик, на кілька секунд відчув реальну загрозу, по-справжньому злякавшись, що осатанілий натовп наздожене його й зіб’є на підлогу, але йому вдалося проскочити крізь щільний лабіринт із людських тіл, обійшовшись лише одним випадковим ударом в праву руку, ударом, який болів іще декілька годин – але ось він уже надворі й мчить до мікроавтобусу Ленні крізь холодне повітря того похмурого січневого ранку.

Отак і скінчився той мініатюрний расовий бунт, який майже стався, але так і не стався. Протягом всієї поїздки додому решта хлопців, охоплені напливом веселого й нервозного ентузіазму, радісно гукали й веселилися, знову й знову переживаючи оті останні десять секунд гри, вітаючи один одного з тим, що їм вдалося втекти від розлюченого мстивого натовпу, беручі жартівливі інтерв’ю в безперервно усміхненого Шефера, який і досі не вірив у свою вдачу, вони так багато й так заповзято сміялися, що, схоже, сміхом густо просякло й саме повітря в мікроавтобусі, але Фергюсон в тому весіллі участі не брав, не міг брати, бо йому було зовсім не смішно, хоча отой фінальний кидок Шефера був найсмішнішою та найнеймовірнішою річчю, яку йому доводилося бачити за все своє життя, але сама гра була для нього зруйнованою тим, що сталося після гри, до того ж, місце, куди вцілив удар, і досі боліло, а причина, через яку він той удар отримав, боліла іще більше, аніж сам біль, який і досі пульсував у його передпліччі.

Ленні був іще одним чоловіком в мікроавтобусі, який не сміявся, був єдиним, окрім Фергюсона, хто розумів зловісні причини того, що трапилося в спортзалі, і вперше за увесь сезон дорікнув хлопцям за їхню недбалу й невмілу гру, відкинувши дальній кидок Шефера як чисту випадковість і запитавши у них, чому вони не виграли у цієї посередньої команди з розривом в двадцять очок. Решта сприйняли слова тренера як ознаку роздратованості, але Фергюсон збагнув, що Ленні був не злий, а засмучений, або переляканий, або занепалий духом, або ж все підряд, і що результат гри не мав ніякого значення в світлі тієї огидної сцени, яка розігралася після самої гри.

То було вперше, коли Фергюсон став свідком того, як юрба перетворюється на оскаженілий натовп, і хоч як би важко йому не було усвідомлювати це, того ранку він отримав незаперечний урок: інколи натовп становиться виразником прихованої правди, яку жоден з того натовпу не наважився б висловити наодинці, в даному випадку ця правда полягала в тій відразі та навіть ненависті, яку багато чорношкірих відчували по відношенню до білих, ненависті, котра була не слабшою за ненависть, яку відчували багато білих по відношенню до чорношкірих, і Фергюсон, який останні дні своїх різдвяних канікул провів за написанням свого твору про Джекі Робінсона й про потребу тотальної інтеграції чорних в кожен аспект американського життя, не міг не відчувати смутку, переляку й зневіри від того, що трапилося того ранку в Ньюарку, п’ятнадцятеро років потому, як Джекі Робінсон зіграв свою першу гру за команду «Бруклін Доджерс».

А в понеділок, через два тижні після тої суботньої гри в Ньюарку, місіс Болдвін, стоячи перед всім дев’ятим класом на уроці англійської літератури, оголосила, що есе Фергюсона здобуло перше місце в конкурсі на кращий твір. Друге місце посіла Емі Шнайдерман «за свій панегірик Еммі Голдман»; місіс Болдвін сказала, що дуже пишається ними обома, що перші два місця здобули представники одного класу, саме її класу, що дев’ятих класів у всій школі було тринадцять, але іще жодного разу протягом її викладацької роботи в середній школі міста Мейплвуд їй не випадала честь мати в своєму класі двох переможців щорічного конкурсу на кращий твір.

«Місіс Болдвін – молодчага», подумав Фергюсон, дивлячись на свою літературну Немезиду, яка, захлинаючись від захвату, вихваляла два переможних твори так, наче написала їх сама, але хоч як би він не радів, що став переможцем з трьохсот п’ятдесяти учасників, йому було ясно, що ця перемога не мала особливого значення, і не лише тому, що те, що місіс Болдвін вважала гарним, неодмінно мало бути поганим, а ще й тому, що після скандалу в Ньюарку він почав критично ставитися до власного есе, усвідомивши, що написане в ньому було надто оптимістичним та наївним, щоби сприйматися всерйоз у реальному світі, що хоча Джекі Робінсон і заслуговував на всю ту похвалу, яку висловив йому Фрегюсон, десегрегація бейсболу була лише карликовим кроком в значно масштабнішій боротьбі, яка триватиме іще багато років, можливо, значно більше, аніж судилося прожити Фергюсону, можливо, іще років зо сто, а то й двісті, і що у порівнянні з його вихолощеним та ідеалістичним портретом трансформованої Америки твір Емі про Емму Голдман був значно кращим, і не лише краще написаним, а й краще продуманим та водночас витонченішим і пристраснішим, а єдиною причиною через яку цей твір не визнали переможцем було те, що школа просто не могла віддати пальму першості есе про революціонерку-анархістку, яку за визначенням слід було вважати антиамериканською американкою, особою настільки радикальною та небезпечною для американського способу життя, що її депортували з її власної країни.

Місіс Болдвін і досі дудніла перед класом про те, що троє переможців з кожного класу прочитають свої твори вголос на загальношкільних зборах, призначених на другу половину дня у п’ятницю, а коли Фергюсон зиркнув на Емі, яка сиділа перед ним у наступному ряду на дві парти праворуч, і його погляд торкнувся її спини якраз поміж лопаток, то, на його радісний подив, вона миттєво обернулася й поглянула на нього, неначе відчувши дотик його очей. Іще більше звеселило Фергюсона те, що коли їхні погляди зустрілися, Емі скорчила гримаску й показала йому язика, мовляв, «Тьху на тебе, Арчі, ти ж знаєш, що це я мала здобути перше місце і ти це чудово знаєш», а коли Фергюсон посміхнувся й знизав плечима, мовляв, знаю, але нічим зарадити не можу, гримаска Емі перетворилася на посмішку, і вона, не в змозі стримати сміх, який накопичився у неї в горлі, кумедно пирснула, при чому пирснула так несподівано голосно, що місіс Болдвін перервала свою промову й спитала:

– З тобою все гаразд, Емі?

– Так, все в нормі, місіс Болдвін, – відказала Емі. – То у мене відрижка. Знаю, що це не личить молодій дівчині, але я не могла стриматися. Вибачте, будь ласка.

Люди часто казали Фергюсону, що життя – воно як книга, як історія, що починається зі сторінки першої й триває, допоки герой не помре на сторінці двісті четвертій чи дев’ятсот двадцять шостій, але тепер, коли майбутнє, яке він собі уявляв, почало мінятися, стало мінятися і його розуміння часу. Він збагнув, що час рухається як вперед, так і назад, а через те, що історії в книжках рухалися лише вперед, порівняння життя з книгою не мало сенсу. Якщо вже й порівнювати життя з чимось, то воно було більш подібним до структури бульварної газети, де визначні події на кшталт початку війни або гангстерського вбивства подавалися на першій сторінці, а події менш значущі – на сторінках наступних, але на останній сторінці також була своя велика новина з тривіального, але привабливого спортивного світу, і ці статті про спорт часто читалися в першу чергу, а сама газета – ззаду наперед, а не навпаки, як, скажімо, газети на івриті чи японською, а коли читач поволі пробирався до середини й натрапляв там на нічийне поле тематичних об’яв, які не становили для нього інтересу (якщо, звісно, той читач не давав уроки гри на тромбоні чи не продавав старого велосипеда), то він перестрибував через ці сторінки й опинявся на цікавій і важливій території кіноафіш, театральних оглядів, колонок порад від Енн Ландерс[11], редакційних статей, а звідки вже й до перших сторінок було недалеко – саме так і читав газети Фергюсон, будучи великим фанатом спорту. Час рухався в двох напрямах, бо кожен крок до майбутнього ніс із собою спогади про минуле, і хоча Фергюсону іще не виповнилося п’ятнадцять, він накопичив достатньо спогадів, аби знати, що світ довкола нього безперервно формувався світом всередині нього, так само, як і досвід спілкування зі світом у кожної людини формувався її власними спогадами, і хоча всі люди пов’язані між собою спільним простором, в якому вони існують, їхні подорожі в часі є різними, а це означає, що кожен живе у світі трохи інакшому від світу іншого індивіда. Тому питання стояло таким чином: В якому світі Фергюсон жив зараз, і як цей світ змінився по відношенню до нього?