Пол Остер – 4 3 2 1 (страница 82)
Енді був слабкішим та хирлявішим за Фергюсона, хлопцем кістлявим та високим, з погано розвиненою мускулатурою людини, яка ніколи не займалася спортом, тому його дивувала твердість м’язів Фергюсона, вражало його тіло, яке Фергюсон розвинув сам, працюючи в спортзалі зі штангою й гантелями та роблячи кожного вечора десятки віджимань від підлоги та присідань; тож Енді часто казав Фергюсону, який він гарний, гладячи рукою його живіт і дивуючись його мускулатурі, казав, яке гарне в нього обличчя, які гарні у нього сідниці, який гарний у нього прутень та які гарні в нього ноги, і так багато були цих похвал, що на другий чи третій раз Фергюсону вони вже стали обтяжливими, бо Енді говорив про нього так, як він, тобто Фергюсон, говорив би про якусь дівчину, а дівчата стали іще одною темою, стосовно якої у Фергюсона почали з’являтися сумніви, бо кожного разу, коли він казав, що й досі сильно кохає Емі Шнайдерман, або яка ж вона красива, ота Ізабелла Крафт, Енді корчив кислу гримасу й відпускав якийсь образливий жарт на адресу дівчат взагалі, зазначаючи, наприклад, що їхні мозки є генетично меншовартісними у порівнянні з мозками чоловіків, або що їхні вагіни є вигрібними ямами з усілякими інфекціями й хворобами. То були огидні й образливі заяви, які свідчили, що Енді збрехав йому в березні, коли сказав, що любить дівчат, бо навіть його матір не була вільною від злостивих зауважень, а коли Фергюсон почув, як Енді назвав її «тупою жалюгідною коровою», а трохи пізніше – «огидною діжкою з гімном», то всупереч цим словам зазначив, що любить свою матір більше за всіх на світі, на що Енді відповів: «Цього не може бути, хлопче, цього просто не може бути».
Згодом Фергюсон зрозумів, настільки хибно він потрактував ситуацію з самого початку. Йому здалося, що Енді – це просто іще один сексуально стурбований хлопець, як і він, нещасний з дівчатами, а тому прагнучий спробувати щастя з хлопцями, щоби поборюкатися разом просто для розваги, сексуальної розваги для двох незайманих юнаків, але йому жодного разу не спало на думку, що з цього може вийти щось серйозне. А потім в останню суботу, незадовго до того, як Фергюсон мав піти, коли вони іще лежали голі у ліжку, і досі спітнілі й захекані, виснажені натугою останніх п’ятнадцяти хвилин, Енді обійняв Фергюсона й сказав, що кохає його, що Фергюсон – кохання його життя, що він любитиме його завжди – навіть якщо той помре.
Фергюсон промовчав. Будь-яке слово, сказане в ту мить, прозвучало б фальшиво, тому він притримав язика й не сказав нічого. «Як сумно, як же сумно й прикро, що я сотворив таку халепу», подумав він, але йому не хотілося ображати почуття Енді, розповівши йому про свої справжні почуття, бо він ніколи не зможе відповісти йому взаємним коханням, не зможе ніколи в житті, тому настала пора прощатися; шкода, що все це скінчилося саме так, а не інакше, бо спершу йому було так цікаво й приємно, але, чорт забирай, як же ж у нього вистачило дурості повестися на цю спокусу?
Фергюсон цьомкнув Енді у щоку й посміхнувся.
– Мені пора йти, – сказав він. І, різко зіскочивши з ліжка, почав піднімати з підлоги свою одіж.
– Наступного тижня в той же час? – спитав Енді.
– А що йтиме наступного тижня? – поцікавився Фергюсон, натягуючи джинси й застібаючи ремінь.
– Два фільми Бергмана: «Сунична галявина» та «Сьома печать».
– Ой!
– Що – ой?
– Щойно згадав. Наступної суботи маю їхати з батьками до Райнбеку.
– Але ж ти й досі не бачив жодного Бергмана. Це ж важливіше за вихідний, проведений з мамцьою й татком, чи ні?
– Можливо. Але мені доведеться поїхати з ними.
– Тоді через тиждень, гаразд?
Фергюсон, який в ту мить вже вдягав туфлі, ледь чутно промимрив щось на кшталт «Угу».
– Ти що, більше не прийдеш?
Енді сів у ліжку й скрикнув що було сили:
– Ти що, більше не прийдеш?
– Чому ти так вирішив?
– Ах ти ж сучий сину! – заволав Енді. – Я відкрив тобі своє серце, а ти мені, падлюко, навіть слова доброго не сказав!
– А що я мав тобі сказати?
Фергюсон застебнув блискавку на своїй демісезонній куртці і рушив до дверей.
– Іди ти в сраку, Арчі. Сподіваюся, ти перечепишся на сходах і вб’єшся.
Фергюсон вийшов з квартири і спустився сходами вниз.
Він не вбився.
А натомість подався додому, увійшов до своєї кімнати, ліг на ліжко й пролежав на ньому години зо дві, витріщаючись в стелю.
3.4
В першу суботу 1962 року, три дні потому, як Фергюсон здав свій твір обсягом дев’ятсот слів про Джекі Робінсона, він та шестеро гравців з його баскетбольної команди Асоціації Єврейської Молоді вирушили зі своєї спортивної бази у Вест-Оранджі до спортзалу в Ньюарку на ранкову гру проти команди Асоціації Християнської Молоді з району Сентрал Ворд. На тому майданчику були заплановані іще дві гри поспіль, котрі мали відбутися відразу ж після їхньої гри, тому трибуни були заповнені гравцями чотирьох інших команд, а також їхніми родичами та друзями, вже не кажучи про родичів та друзів гравців тої команди, проти якої Фергюсон з товаришами мав виступити в першій третині цього потрійного змагання, тож в результаті набрався натовп у вісімдесят-дев’яносто людей завбільшки. За винятком семи білих хлопців з Асоціації Єврейської Молоді та їхнього тренера, шкільного вчителя математики на ім’я Ленні Мільштейн, всі решта в спортзалі були чорношкірими. В цьому не було нічого незвичного, оскільки хлопці з Вест-Оранджу часто грали проти цілковито чорних команд в своїй Юнацькій лізі округу Ессекс, але незвичною того ранку в Ньюарку була чисельність натовпу – близько сотні людей замість звичних десяти-дванадцяти. Схоже, спершу ніхто не звертав особливої уваги на те, що відбувалося на майданчику, але коли гра скінчилася внічию й довелося призначати додатковий час, публіка, яка приїхала на дві інші гри, почала нервувати. Наскільки міг судити Фергюсон, натовпу було байдуже, яка з команд виграє чи програє – їм просто хотілося, щоби перша гра скінчилася якомога швидше, щоби дві наступні гри мали змогу розпочатися – але коли п’ятихвилинний додатковий час також завершився нічиєю, настрій юрми змінився з нервозності на збудженість. Так, публіка прагнула, щоби незграбні підлітки якомога швидше очистили майданчик, але якщо якась команда й мала насамкінець перемогти, то це, на думку глядачів, мала бути команда хлопців з Ньюарку. Це мала бути їхня перемога над хлопцями з передмістя, перемога хлопців-християн над хлопцями-євреями, чорних хлопців над хлопцями білими. Цілком природно, сказав собі Фергюсон на початку другого додаткового періоду, цілком природно, що ці люди вболівають за своїх, місцевих, цілком природно, що вони гукають з трибун під час такої напруженої гри, цілком природно для вболівальників ображати гравців приїжджої команди. Але третій додатковий період знову скінчився внічию – і раптом все довкола наче вогнем запалало: маленький занехаяний спортзал в центрі Ньюарку спалахнув криками, і другорядний баскетбольний матч між чотирнадцятирічними хлопцями враз перетворився на символічне й принципове протистояння між «нами та чужинцями».
Обидві команди грали погано, обидві команди в дев’яти випадках з десяти не потрапляли м’ячем у кошик і марнували третину своїх пасів, обидві команди були виснажені, й шум трибун сильно їх відволікав, обидві команди щосили намагалися перемогти, але грали так, неначе хотіли програти. Натовп одностайно підтримував одну команду: тупаючи й схвально ревучи кожного разу, коли гравець з Ньюарку виборював перемогу під щитом чи переривав пас, і глузливо улюлюкаючи щоразу, коли гравець з Вест-Оранджу робив невдалий кидок або пас; кожного разу, коли Ньюаркці влучали в кошик, публіка на трибунах вила в екстазі – і розлючено гуділа, щоразу, коли очко здобував Вест-Орандж. Коли годинник показав десять секунд до кінця гри, Ньюарк був попереду на одне очко. Ленні Мільштейн взяв тайм-аут, і коли гравці з Вест-Оранджу скупчилися довкола свого тренера, гармидер на трибунах став таким гучним, що йому довелося кричати, аби його почули. Мудрий Ленні Мільштейн, котрий був не лише хорошим баскетболістом, а й добрим дядьком, знав, як поводитися з чотирнадцятирічними хлопцями, оскільки розумів, що чотирнадцять років – це найгірший з найгірших періодів в календарі людського життя, бо всі чотирнадцятирічні індивіди – це істоти заплутані й нецілісні, вже не діти, але ще й не дорослі, ще не зовсім сповна розуму й не в ладах з власним незформованим тілом. І в горнилі тої клаустрофобної арени, заповненої войовничою, ворожою й волаючою публікою, цей проникливий чоловік з кучерявим русим волоссям та жартівливим і нежорстким підходом до керівництва командою почав кричати на своїх підопічних, нагадуючи їм про те, як слід боротися з тотальним пресингом на майданчику, а перед тим, як кожен хлопець поклав праву руку на кисть правої руки Ленні, щоби почути останнє «Вперед!», тридцятирічний глава сімейства і батько двох дітей показав на вихідні двері в бічній стіні спортзалу й сказав хлопцям, що незалежно від того,