Пол Остер – 4 3 2 1 (страница 61)

В тій коробці їм незатишно. Наразі вони іще незнайомці, в коробці темно й душно, вони притиснуті один до одного в інтимній та двозначній позі, що спершу спричиняє непривітний обмін «люб’язностями», але потім Френк наказує Хенку взяти себе в руки й вгамуватися, бо їм звідси все одно подітися нікуди, подобається це їм чи ні, тож Хенк, розуміючи, що не має іншого вибору, окрім як найліпшим чином пристосуватися до поганої ситуації, вибачається, що повівся так, наче встав не з тої ноги. На що Френк зазначає: «І ти вважаєш, що це смішно?», маючи на увазі, що йому зовсім не смішно, а Хенк парирує це зауваження нарочито басовитим голосом з південним негритянським акцентом: «Звичайно ж смішно, братане черевиче. Життя без сміху – не життя».

Коробку з Хенком та Френком кладуть у вантажівку й везуть до Нью-Йорка, де вона опиняється в підсобці взуттєвого магазину на Медісон-авеню, іще одна коробка серед сотень подібних, що чекають на полицях свого покупця. Така вже їхня доля – чекати на покупця, коли до магазину прийде чоловік з солідним розміром ступні, витягне черевики з коробки та понесе їх додому, тож Френк і Хенк з нетерпінням чекали початку свого нового життя, щоби мати змогу гуляти на свіжому повітрі разом зі своїм хазяїном. Френк впевнений, що вони мають хороші шанси на швидкий продаж, бо вони – ходова пара повсякденно взуття, а не якась там химерна новація на кшталт хутряних капців для Санта-Клауса. А оскільки повсякденне взуття завжди користується попитом, то невдовзі вони зможуть попрощатися з цією тісною й смердючою коробкою, в якій їм наразі доводиться жити. Може, воно й так, зазначає Хенк, але Френку слід було б зважити на вибрики статистики і не забувати, що їхній розмір – одинадцятий[10]. Саме одинадцятий розмір і непокоїть його. Він значно більший за середній, і хтозна, скільки їм доведеться чекати, доки до магазину не завітає пан Велика Клешня і не спробує їх приміряти. Було б значно краще, якби їхній розмір був вісім або дев’ять. Це – найбільш ходовий розмір серед чоловіків, а ходовий розмір означає швидкий продаж. Чим більший черевик, тим довше він продаватиметься, а черевик одинадцятого розміру – це ду-у-уже великий черевик.

– Задовольняйся тим, що наш розмір – не дванадцятий і не тринадцятий, – відказує Френк.

– А я й так вдоволений, – зазначає Хенк. – Я вдоволений тим, що ми – не розмір шість. Але невдоволений тим, що ми – розмір одинадцять.

Через три дні й три ночі, проведених на полиці в невеселих роздумах щодо свого майбуття, в очікуванні порятунку (якщо він був можливим взагалі), вранці до підсобки зайшов, нарешті, продавець, витягнув їхню коробку з цілої вежі їм подібних, і відніс до примірочної в передній частині магазину. Ними зацікавився клієнт! Продавець знімає кришку, і в той момент, коли на них падає світло дня, Хенк та Френк починають радісно виблискувати, і такою всеохоплюючою та п’янкою є їхня радість, що вона поширюється аж до кінчиків шнурків. Вони мають змогу бачити, знову мають змогу бачити відтоді, як фабричний робітник поклав їх до коробки, а зараз продавець виймає їх звідти і ставить на підлогу перед сидячим клієнтом, і Френк каже Хенку: «Схоже, справа зрушила з місця», на що Хенк відповідає: «Сподіваймося, що так воно і є».

(Примітка: ніде в своєму оповіданні Фергюсон не пояснює, яким чином черевики можуть розмовляти, хоча всі черевики зі шнурками мають язика. Так, це проблема, але Фергюсон розв’язує її шляхом ігнорування. Проте мова, якою розмовляють Хенк та Френк, вочевидь є нечутною для людей, оскільки вони розмовляють удвох де завгодно й коли завгодно, не боячись при цьому, що їх підслухають, принаймні живі люди з плоті й крові. Однак в присутності інших черевиків їм доводиться бути обачливішими, бо всі черевики в цій історії розмовляють черевичою мовою. Хоч як це не дивно, але жоден з перших читачів оповідання не заперечив проти того, що Фергюсон вигадав цю абсурдну мову. Мабуть, всі вони вирішили, що це – цілком легітимна «поетична метафора», хоча декому здалося, що автор зайшов надто далеко, наділивши Хенка й Френка здатністю бачити. Черевики, вони сліпі, і про це знає кожен, заявив один читач. Хіба ж вони можуть бачити? «Можуть», відповів чотирнадцятирічний автор. «Їхні очиці – це дірочки для шнурків».

Покупець – великий дебелий чолов’яга з широким попереком, напухлими литками та вологою блідою шкірою людини, якій докучає діабет або серцева хвороба. Може, він і не ідеальний господар, але Хенк та Френк протягом останніх трьох днів вже неодноразово казали один одному, що «черевикам не дано обирати». Вони просто мусять коритися волі особи, яка їх купляє, незалежно від того, ким та особа виявиться, бо їхня робота – це захищати ноги, будь-які ноги і за будь-яких обставин, кому б вони не належали – хоч божевільному, хоч святому. Черевики мусять виконувати цю роботу, суворо дотримуючись побажань свого володаря. Втім, цей момент є надзвичайно важливим для нещодавно виготовлених «гівнодавів», таких юних та блискучих, з твердим яловичим верхом та товстенними підошвами, бо це – той момент, коли вони, нарешті, заживуть життям повноцінно функціонуючого взуття, тож коли продавець просовує одну ногу покупця в Хенка, а другу – у Френка, вони обидва аж стогнуть від задоволення, вражені приємністю доти незвіданого відчуття ноги у власному інтер’єрі, а потім чудесним чином приємне відчуття лише посилюється, коли продавець затягує шнурки й зав’язує їх в хрусткий і міцний вузол.

«Здається, вони добре вам підходять», каже продавець клієнтові. «В дзеркало глянути не бажаєте?»

І ось Хенк та Френк вперше отримують змогу покрасуватися разом у дзеркалі, поки дебелий чолов’яга й собі прискіпливо вдивляється у власне зображення. «Ми така гарна пара!», каже Френк, і Хенк мало не вперше погоджується з ним. «Кращої ніколи не бувало. Який-небудь бард оспівав би нас в своїй баладі як “Правителів Черевичного Царства”».

Втім, поки Хенк зі Френком милуються собою в дзеркалі, товстун починає хитати головою. «Сумніваюсь я одначе», каже він продавцеві. «Якісь вони громіздкі й неоковирні».

«Чоловіку вашої статури потрібні саме такі черевики – міцні й надійні», відповідає продавець, промовляючи слова діловим тоном, щоби не образити клієнта.

«Так то воно так», мимрить товстун, «сумніватися не доводиться, але це не означає, що я маю розгулювати містом в цих колодках».

«Це – класичний стиль», сухо зауважує продавець.

«Поліцейські черевики – ось що вони мені нагадують», каже товстун. «Вони нагадують мені шузи, в яких ходять поліцаї в цивільному».

Після тривалої паузи продавець прокашлюється й каже:

«Може, приміряєте щось інше? Можливо, вас влаштують черевики з декоративними накладками?»

«Так, з накладками», відповідає клієнт, киваючи головою. «Саме про них я й подумав. Не гівнодави, а черевики з накладками».

Хенка та Френка кладуть назад до коробки, і через кілька секунд невидимі руки піднімають їх і несуть назад до підсобки, де вони знову вливаються в шеренги непроданого взуття. Хенк аж піниться від обурення. Коментарі товстуна образили його до глибини душі, і він вже цілу годину плюється словами «колодки», «неоковирні» та «гівнодави». Нарешті озивається Френк і благає його стулити писок. «Невже ти не розумієш, як нам повезло?», питає він. «Той тип був не лише тупим бовдуром, він був ще й жирним бовдуром, а нам тільки й не вистачало, що тягати на собі зайву вагу. Той пан Дебелий важив щонайменше кіл під сто п’ятдесят, якщо не всі двісті. Лишень уяви собі, що ота гора сала та м’яса чавила б нас щоденно своєю вагою! Мало-помалу той добродій розчавив би нас до часу і викинув би на смітник – і ми навіть пожити як слід не встигли б! Може, серед чоловіків з одинадцятим розміром ступні легковаговиків і небагато, але ми, принаймні, можемо сподіватися, що нам трапиться хтось стрункий та худорлявий, чоловік з легкою й рівномірною ходою. Нам не потрібні ті, що дибають або шкандибають, Хенку. Ми гідні найкращого, бо ми – представники класичного стилю».

Протягом наступних трьох днів сталося іще два промахи, один з яких можна було навіть назвати частковим попаданням в ціль (клієнту черевики сподобалися, але виявилося, що йому потрібен розмір десять з половиною, а не одинадцять), а другий був холостим пострілом від самого початку (підліток-скиглій гігантського росту, який жалівся своїй матері, що та змушує його натягувати на ноги «оці огидні праски»), після чого процес чекання продовжився. І таким розпачливо-монотонним було те очікування, що Хенку з Френком почало здаватися, наче вони приречені залишатися на полиці довіку, нікому не потрібні, вже не модні, і всіма забуті. А потім, через три дня після того, як їх образив переросток-підсвинок, обізвавши «прасками», коли в їхніх серцях не залишилося ані дещиці надії, до магазину заходить покупець, тридцятип’ятирічний чоловік на ім’я Абнер Квін, високий і худорлявий, з ногою одинадцятого розміру, якому потрібні були не просто черевики, а черевики типу «гівнодави», тому Хенка й Френка вже в четвертий раз знімають з полиці, і цей четвертий раз виявляється останнім, ознаменувавши собою кінець їхнього нервозного й непевного тижня, проведеного в темряві коробки, бо коли Абнер Квін встромивши в них свої ноги і зробивши кілька кроків туди-сюди, обертається до продавця й каже: «Прекрасно, це – саме те, що мені потрібно». Отак двоє товаришів, «два чоботи пара», нарешті знайшли собі господаря.