Пол Остер – 4 3 2 1 (страница 63)

Спливають місяці, і їм стає дедалі ясніше, що єдина кохана жінка їхнього хазяїна – це Аліса. Він не лише припинив візити до інших дам, він більшість вільного часу тепер проводить з нею, своєю Дорогенькою, яка швидко здобуває нові імена: Янголятко, Мила, Красуня і Кицька. Всі ці ознаки зростаючої близькості приводять до того неминучого моменту, коли наприкінці травня, сидячі з Алісою на Лавці в Центральному Парку, Абнер Квін, нарешті, ставить їй важливе запитання. Завдяки тому, що день був робочий, Хенку й Френку пощастило стати свідками шлюбної пропозиції, і їх надзвичайно надихнула ніжна відповідь Аліси: «Я зроблю все, щоби ти був щасливим, мій любий», яка начебто мала означати, що нове життя братів-черевиків буде так само безхмарним, як і попереднє.

Одначе Хенку й Френку було невтямки, що одруження змінює ВСЕ. Річ не в тім, що двоє людей просто вирішили жити разом, а в тім, що це – початок тривалої боротьби, де воля одного партнера зіштовхується з волею другого, і хоча часто здається, що гору отримав чоловік, насправді останнє слово все одно залишається за жінкою. Молодята покидають свої квартири в районах Пекельна кухня та Грінвіч-Віллидж і оселяються в просторішому й зручнішому помешканні на Західній Двадцять п’ятій вулиці. Аліса кинула свою роботу секретарки районного прокурора і тепер відає всіма хатніми справами, і хоча вона, зазвичай, і питає думку свого чоловіка стосовно портьєр, які вона збирається купити, чи нового килима до вітальні, чи стільців для кухонного столу, відповідь Квіна завжди одна й та сама: «Роби, як знаєш, дівчинко, тобі видніше», а це означає, що всі рішення приймає, фактично, Аліса. Але то таке, гадають Хенк із Френком. Може, Аліса й господиня сíдала, але ж свої дні ми проводимо на роботі – разом з хазяїном топчемо асфальт, розшукуючи крадіїв та шахраїв, допитуємо підозрюваних, ходимо до суду давати свідчення, заявляємося туди, куди вказує наводка по телефону, друкуємо на машинці звіти, кидаємося до провулків, куди переслідуваний поганець мав дурість забігти, двічі на тиждень ходимо до Пенн-стейшн отримати інформацію від Мосса, а тепер, коли Бентон, нарешті, викинув Еда і Фреда на смітник, у них з’явилися нові колеги по роботі, Нед і Тед, ясна річ, типи не з приємних, але далеко не такі огидні, як парочка нещодавно почилих в бозі «підарів котячих». З вищесказаного випливає, що хоча змін відбулося й багато, але в основному ситуація залишилася такою, як і була, а може, навіть і трохи покращилася. Принаймні, так вважають Хенк із Френком, але вони не знають одного, і їхнє самовдоволення не дозволяє їм про це здогадатися: солодкоголоса Аліса з’явилася в домівці не просто так, вона виконує певну місію, і її зусилля з покращення життя їхнього хазяїна на портьєрах та килимах не зупиняться. Через три місяці після шлюбної церемонії вони добирається до царини вбрання свого чоловіка, зокрема до одежі, яку він носить на роботі, і доходить висновку, що це вбрання є надто непоказним та убогим як для чоловіка, котрого можуть одного дня підвищити до капітана, і хоча Квін спершу намагається заперечувати, стверджуючи, що його костюми є досить хорошими і більш ніж адекватними для тої роботи, яку він виконує, але Аліса ослаблює його спротив лестощами, мовляв, такий видний мужчина, як він, у модному костюмі виглядав би просто невідпорно. Задоволений і водночас трохи роздратований її компліментами, хазяїн робить невдалу спробу віджартуватися, заявляючи, що гроші на деревах не ростуть, але він вже знає, що битва програна. І наступного вихідного Квін неохоче плентається за дружиною до універмагу чоловічих товарів на Медісон-авеню, де його гардероб поповнюється двома новими костюмами, чотирма білими сорочками, а також шістьома модними тоненькими краватками. Три дні потому, коли господар вдягає один з новопридбаних костюмів на роботу, Аліса раптом широко посміхається й каже, що він має потрясаючий вигляд, а потім, не давши йому й слова сказати, продовжує, поглянувши на його ноги:

– Боюся, нам доведеться з цими туфлями щось робити.

– А що з ними не так? – питає Квін з легким роздратуванням.

– Та так, нічого серйозного, – відповідає Аліса. – Вони просто старі, от і все. Та й до цього костюма вони не личать.

– Не сміши мене. Це – найкращі черевики, які я коли-небудь мав. Я купив їх через день після мого підвищення і відтоді носив їх майже щодня. Це – мої щасливі черевики, Янголятку. Вони зі мною на роботі ось уже три роки, і за увесь цей час в мене жодного разу не вистрелили, жодного разу не затопили мені по пиці, жодного синця не з’явилося на моєму тілі.

– Так, Абнере, – три роки. А три роки – це дуже багато.

– Багато, але не для таких міцних хлопців, як ці черевики. Я їх навіть іще як слід не розносив.

Аліса надуває губки, схиляє набік голову і приставляє до підборіддя пальчик, неначе намагаючись поглянути на черевики з холодною відстороненістю філософа. І нарешті каже:

– Вони надто незграбні. В костюмі ти виглядаєш великим цабе, але ці черевик роблять з тебе лягавого.

– А я хто? Я і є лягавий. Поліцай, чорт забирай.

– Те, що ти поліцай іще не означає, що ти маєш виглядати, як поліцай. Черевики видають тебе, Абнере. Ти заходиш до кімнати, і всі думають: «О, лягавий припхався». А якби ти мав правильні черевики, то ніхто б не здогадався.

Хенк та Френк чекають, що господар заступиться за них, висловиться на їхню підтримку, але Квін не каже нічого, тільки досадливо бурчить, і через мить вони разом із ним вже рушають до дверей квартири і йдуть на роботу. Цей день нічим не відрізняється від всіх решти, і наступний нічим не відрізняється попереднього, тому в Хенка з Френком з’являється надія, що ота розмова Абнера з Алісою була просто розмовою, фальшивою тривогою, що її жорсткі висловлювання про їхню реальну корисність для господаря сам господар не поділяє, і що лиховісна загроза, яка було нависла над ними, невдовзі зникне, мов мінлива темна хмаринка. Але потім приходить субота, наступний вихідний, і Квін кудись іде разом з їхньою недоброзичливицею, цією надокучливою й упередженою Алісою, іде, вдягнувши свої легкі туфлі, а вони тим часом стоять біля ліжка й чекають на його повернення ані трішечки не підозрюючи, що їх зрадить чоловік, якому вони вірно служили останніх три роки, а коли господар згодом повертається й починає приміряти новеньку парочку напівчеревиків під назвою «оксфорди», Хенк та Френк раптом втямлюють, що їх звільнили з роботи та ще й дали копняка, що вони впали жертвою вискочки, яка захопила владу в помешканні, і через те, що скаржитися їм немає кому, що немає того суду, куди вони могли б подати позов, аби викласти свою версію подій, їхнє життя скінчилося, їм настав гаплик в результаті палацового перевороту, широко відомого під назвою «шлюб».

– Ну, що скажеш? – питає Квін Алісу, зашнурувавши «оксфорди» й підводячись з ліжка.

– Прекрасно, Абнере, – каже вона. – Краще просто не буває.

Поки Квін походжає кімнатою, призвичаюючи свої ноги до пружності й текстури своїх нових робочих напарників, Аліса показує на Хенка та Френка й питає:

– А що мені робити з цими старомодними дідами?

– Не знаю. Постав їх до комірки.

– Може, мені їх просто викинути?

– Ні, краще постав до комірчини. Хтозна, може вони мені іще коли-небудь знадобляться.

Тож Аліса ставить Хенка з Френком до комірчини, і хоча прощальні слова господаря й залишають їм примарну надію, що одного дня їх знову покличуть на службу, але минають місяці, а змін немає, тому мало-помалу Хенк із Френком примиряються з тією думкою, що господар вже ніколи їх не вдягне. Двом братам страшенно гірко від того, що їх силоміць відправили у відставку, і перші кілька тижнів у комірці вони тільки й говорили про те, як жорстоко з ними обійшлися, виливаючи своє горе в довгих та нецензурних філіппіках проти господаря та його дружини. Звісно, толку з цих скиглінь та стогонів нема ніякого, і вони, поволі припадаючи пилом, починають розуміти, що тепер їхній світ – це комірчина, що вони вже ніколи з неї не вийдуть до того дня, коли їх викинуть на смітник. Тому Хенк та Френк кидають жалітися й починають заводити розмови про минуле, визнаючи за краще жити славетною минувшиною, аніж жалюгідним сьогоденням, і з приємністю згадуючи свої пригоди з господарем в ті дні, коли вони були молодими й бадьорими і займали у світі своє надійне місце, згадуючи погоду, в яку їм доводилося ходити, ті міріади відчуттів, які вони переживали на вулицях в пульсуючий атмосфері планети Земля, згадуючи те відчуття мети, яке давало їм усвідомлення приналежності до величі людського життя. Спливло іще кілька місяців, і вони поволі припиняють ділитися спогадами, бо їм стає важко говорити, важко пригадувати, і не тому, що Хенк та Френк старіють, а тому, що їх викинули, а черевики, про які не дбають, швидко занепадають, їхній екстер’єр висихає й лускається, бо їх більше не змащують і не начищають, а інтер’єр грубішає, втрачаючи м’якість та гнучкість, бо людські ноги більше не зволожують його своїм потом та сальними виділеннями. Мало-помалу покинуті черевики стають схожими на дерев’яні цурпалки, а дерево – це така субстанція, якій не властиво згадувати, думати та говорити, тому Хенк та Френк, перетворившись на подобу цурпалок, впали в майже коматозний стан, живучи у світі чорної порожнечі та мерехтливого полум’я свічки, і такими бездушними стали їхні тіла за час тривалого ув’язнення, що вони не відчули нічого, коли Тімоті, трирічний син Квіна, одного дня всунув у них свої ноженята та й почимчикував собі по квартирі, весело усміхаючись. Мати, бачачи його в отих величезних коматозних черевиках, і собі починає сміятися. «Що ти робиш, Тімоті?», питає вона. «Вдаю себе татком», відповідає малий, а мати хитає головою, хмурить брови і каже сину, що дасть йому кращу пару черевиків для ігор, бо ці цурпалки такі старі й огидні, що вже настав час спекатися їх. На їхнє щастя, Хенк та Френк вже нічого не чують, не бачать і не відчувають, бо Аліса, давши малому батькові парадно-вихідні туфлі, бере Хенка й Френка лівою рукою, праву кладе на плече Тімоті й веде його коридором до дверцят сміттєспалювальної печі, розташованих в малесенькій ніші за незамкненими дверцятами. «Я вже геть забула про цих огидних дідуганів», каже вона, натискаючи на ручку дверцят сміттєпроводу й дозволяючи синові «віддати останню шану», тобто виконати завдання зі знищення старих черевиків. Тож малий Тімоті Квін бере Хенка й кидає його на сім поверхів униз, до підвальної печі, зі словами «Прощавай, черевичне». Потім він бере Френка й повторює операцію, приказуючи «Прощавай, черевиче», і Френк летить у вогонь слідком за своїм двійником. І не встигло наступного дня над островом Манхеттен зійти сонце, як двоє черевичних братів, двоє друзів не розлий вода, перетворилися на незугарну масу розпечених червоних вуглинок.