Пол Остер – 4 3 2 1 (страница 64)

Фергюсон вже у дев’ятому класі, формально – на першому році повної середньої школи, але в його конкретному випадку це означає останній клас початкової середньої школи, і серед предметів, котрі він вивчав у першому семестрі було друкування на машинці – факультативна дисципліна, яка того року виявилася кориснішою для нього за будь-яку іншу. Йому так хотілося опанувати цю нову навичку, що він пішов до батька й попросив у нього грошей купити собі власну друкарську машинку. Фергюсону вдалося переконати батька тим аргументом, що машинка йому все одно знадобиться в майбутньому і що ціни навряд чи коли-небудь будуть нижчими за нинішні. Апостол прибутків розщедрився, і таким чином Фергюсон роздобув собі нову іграшку: солідну й елегантну переносну машинку марки «Сміт-Корона», яка негайно набула статусу «безцінного скарбу». Як же ж він полюбив цей друкарський пристрій, як приємно було йому торкнутися пальцями круглих увігнутих клавіш і дивитися, як літери на довгих стальних шпицях злітають догори й вдаряються в папір, як вони зміщуються праворуч, а каретка – ліворуч! А потім брязкає дзвіночок, і рядок, під легеньке гарчання зубчиків шестерінок, їде угору, поступаючись місцем наступному, іще не надрукованому, і отаким чином чорні слова один за одним заповнюють усю сторінку. То був дуже серйозний інструмент, інструмент для дорослих, і Фергюсон з радістю взяв на себе всі належні обов’язки, бо тепер його життя стало так само серйозним, як і ця друкарська машинка, тож він, не забуваючи про Арті Федермана, збагнув, що настав час дорослішати.

Коли Фергюсон завершив перший рукописний варіант оповідання «Два черевика – пара», він вже встиг достатньо напрактикуватися в друкуванні, і тому другий чорновий варіант виконав на «Сміт-Короні». Після коректури й нового друку завершена версія зайняла п’ятдесят дві сторінки, набраних через подвійний інтервал. Фергюсону видавалося незбагненним, що він спромігся написати так багато, що якимось чином йому вдалося видати на гора понад п’ятнадцять тисяч слів про якісь непоказні черевики, але коли ідея матеріалізувалася, то один сюжет потягнув за собою другий, його голова стала повнитися новими цікавими ситуаціями, новими аспектами вдачі головних персонажів, які треба було досліджувати й поглиблювати, тому на реалізацію проекту пішло аж два місяці його життя. Звісно, що він відчував певне задоволення, завершивши цю роботу, бо самим фактом написання такого чималенького твору міг би пишатися кожен чотирнадцятилітній індивід, але, перечитавши його вп’яте і зробивши завершальні правки, Фергюсон так і не зміг визначитися щодо літературної цінності свого оповідання. Оскільки жоден з його батьків був не в змозі оцінити цей твір, не кажучи вже про будь-який літературний твір, написаний людством за всю свою історію, та оскільки тітка Мілдред з дядьком Доном перебували під час шкільного осіннього семестру в Лондоні (тітці Мілдред надали піврічну творчу відпустку) – а це означало, що Ной наразі перманентно жив у своєї матері й тому був недосяжним аж до січня місяця – а також оскільки Фергюсон надто боявся показати оповідання тому єдиному однокласнику, на чию думку він міг би покластися, то він неохоче дав його своїй вчительці англійської мови й літератури, місіс Болдвін, котра вела дев’яті класи іще з 1920-х років і через два роки мала вийти на пенсію. Фергюсон знав, що ризикує. Місіс Болдвін була майстринею словесних вікторин і орфографічних диктантів, вміла добре пояснити, як слід вибудовувати речення, і прекрасно розбиралася в тонкощах граматики й стилю, але її літературні смаки визначалися канонами консервативної школи застарілих і зашкарублих митців, про що свідчила її палка любов до Браянта, Вітьера та Лонгфелло, цих пихатих і нудних постатей минулого, котрі панували в шкільній програмі, коли вона знайомила клас з «шедеврами американської поезії дев’ятнадцятого сторіччя», тому був у тій програмі Едгар Алан По зі своїм незмінним чорним вороном, але не було Волта Вітмена (надто багато непристойних слів) та Емілі Дікінсон (надто складно пише). Втім – і тут треба віддати їй належне – місіс Болдвін призначила їм також «Повість про два міста», яка відкрила Фергюсону творчість Діккенса в книжковому вигляді (бо колись йому вже доводилося бачити по телевізору кіношний варіант «Різдвяної пісні»), і хоча він, разом з рештою друзів, радо приєднався до давньої традиції називати цей роман не інакше як «Повість онаніста», йому ця книга страшенно сподобалася, її стиль видавався йому надзвичайно енергійним і дивовижним, його вражала невичерпна здатність автора змішувати жах та гумор в доти небачений спосіб, і тому Фергюсон був вдячний місіс Болдвін за те, що вона познайомила його, з «найкращим», як йому тоді здавалося, «романом з усіх ним прочитаних». Тому він і вирішив дати на рецензію своє оповідання місіс Болджін, бо саме вона ввела його у світ творчості Діккенса. Шкода, що він не міг писати так добре, як дідуган Чарльз, але він був лише аматором-початківцем, в чиєму доробку значився наразі лише один твір, і Фергюсон сподівався, що вчителька неодмінно візьме цю обставину до уваги.

Вийшло не так погано, як він боявся, але в іншому відношенні – значно гірше. Місіс Болдвін виправила його друкарські й орфографічні помилки та граматичні огріхи, що мало для нього не лише певну користь, а й свідчило принаймні про те, що вчителька прочитала оповідання біль-менш уважно, а потім, коли шестеро днів потому, як вона взяла його рукопис на рецензію, вони сіли разом після занять обговорити оповідання, місіс Болдвін похвалила Фергюсона за працьовитість та багату уяву, і додала, що, коли бути до кінця чесною, то її приголомшило таке похмуре й бентежне бачення світу у, здавалося б, абсолютно нормального й врівноваженого хлопця. Стосовно ж самого оповідання, то воно, безперечно, є сміховинним і являє собою кричущий приклад жалюгідної недоречності, але навіть якщо припустити, що два черевики здатні думати, відчувати й говорити, то що Фергюсон намагався сказати, витворивши цей схожий на комікси фантастичний світ? Оповідання, безперечно, містить кілька зворушливих та кумедних моментів, кілька проблисків справжнього літературного таланту, але більша його частина є приголомшливою й обурливою, і їй цікаво знати, чому саме її Фергюсон обрав першим читачем, бо він же не міг не знати, що в неї неодмінно виникне обурення щодо використаних ним лайливих слів (наприклад, голуб’яче гівно на сторінці 17 та гівнюк на сторінці 30 – про це вчителька зазначила, роздратовано постукуючи пальцем саме по тих рядках, де ці слова зустрічалися), вже не кажучи про глузливе ставлення до поліції, яке проявляється повсюдно, починаючи з принизливих термінів «лягавий» та «ментівські шузи», а далі ще й посилюється з появою капітана Бентона, п’яниці й садиста. Хіба ж Фергюсон не знає, що її батько був начальником мейплвудської поліції, коли вона була іще малою дівчинкою, хіба ж не розповідала вона про це неодноразово всьому класу? Але найгіршим з усього, сказала місіс Болдвін, і найгіршим за все є непристойний тон всього оповідання, який проявляється не лише в тім, що Квін бавиться в ліжку з різними легковажними жінками перед тим, як зробити пропозицію Алісі, а й у тім, що сама Аліса виявляє бажання спати з ним іще до шлюбу (цей інститут, Фергюсон, на її думку, взагалі ні в гріш не ставив). Але найгіршим з найгіршого був той факт, що непристойні натяки не обмежуються лише людськими персонажами, вони охоплюють і самі черевики. І що це за абсурдне припущення, заради всього святого, що взуття живе своїм власним сексуальним життям? Як же ж Фергюсон може дивитися на себе в дзеркало після того, як він описав те задоволення, яке отримує черевик, коли в нього засовують ногу, чи той екстаз, який отримують Хенк та Френк, коли їх натирають і полірують? А звідки йому наверзлася в голову ота ідея про «черевичну оргію» з Флорою та Норою? Тут він вже дійсно дійшов до краю. Невже йому не соромно за те, що він вигадував і описував таку гидоту?

Фергюсон не знав, що відповісти. Допоки місіс Болдвін не почала довбати його своєю критикою, йому здавалося, що вони розмовлятимуть про механізм написання художніх творів, про такі технічні питання, як структура, темп розповіді, діалоги, можливість та важливість використання одного слова замість трьох-чотирьох, про те, як слід уникати непотрібних ліричних відступів задля динамічного розвитку сюжету, тобто про ті невеличкі, але важливі речі, щодо яких він іще не встиг визначитися, але йому ніколи не спадало на думку, що місіс Болдвін піде на нього в наступ з чисто моральних міркувань, поставивши під сумнів саму сутність написаного і засуджуючи її як «непристойну». Хоч як би вона не ставилася до оповідання, але це був його твір, і він мав повне право писати те, що хотів, наприклад, використовувати слово «гівно» там, де вважав за потрібне, бо люди в реальному світі вживали його тисячі разів на день, і хоча й був він і досі цнотливим, він вже довідався про секс достатньо, аби знати, що не обов’язково бути одруженим, щоби ним займатися, що людська хтивість зважала мало або не зважала зовсім на закони шлюбу, а стосовно сексуального життя черевиків… Хіба ж їй не видно, настільки це смішно, смішно настільки по-абсурдному безневинно, що читач має бути напівсліпим і напівглухим, щоби не вичавити з себе хоча б легеньку посмішку? «Та пішла ти в сраку!», подумки вилаявся Фергюсон. «Яке ти маєш право докоряти мені отак?» Та попри його мимовільний спротив, її слова все ж таки здійснювали той вплив, на який вона розраховувала: вони обпалювали йому нутрощі й здирали з нього шкіру. Настільки приголомшений був Фергюсон цим наскоком, що йому забракло сил для захисту, а коли він, нарешті, знову набув здатності говорити, то спромігся вимовити лише два слова, два промимрених під ніс слова, які, безперечно, можна було вважати найжалюгіднішими з тих, які він коли-небудь промовляв: