Пол Остер – 4 3 2 1 (страница 60)

Фергюсон подумав, що то такий жарт, що після їхньої розмови про втому його побратиму захотілося трохи подуріти, продемонструвавши, що трапляється з тілом, коли воно зазнає сильного фізичного навантаження в спекотний та вологий літній день, але сміх, який Фергюсон сподівався почути, так і не пролунав, бо річ була в тім, що Арті не був схильним до жартів. Тому коли Фергюсон нахилився, аби вдивитися в лице свого друга, він був приголомшений, побачивши, що його очі не були ані закритими, ані відкритими: вони були напівзакритими й напіввідкритими, і виднілися лише білки, неначе самі зіниці закотилися під лоба, а це свідчило про те, що Федерман зомлів. Фергюсон став торкатися щік свого приятеля кінчиками пальців, потім став пощипувати їх, наказуючи йому підніматися, немовби легенького торкання й пощипування було достатньо, щоби привести Федермана до тями. Але хлопець не реагував, а коли Фергюсон почав трясти його за плечі, то голова Федермана стала перекочуватися збоку вбік, непорушні повіки все одно не розкривалися й не закривалися, жодного разу не сіпнувшись і не продемонструвавши ані найменшої ознаки життя. Фергюсону стало страшно, і він притиснув вухо до грудей свого друга, щоби почути, як б’ється серце і опускається та піднімається грудна клітка, впускаючи й випускаючи з легень повітря, але серцебиття не було, дихання теж не було, і Фергюсон скочив на ноги й заволав: «Допоможіть! Благаю, допоможіть хто-небудь!»

Аневризма головного мозку. Хтось сказав, що саме такою була офіційна причина смерті, а оскільки патологоанатом з округу Колумбія здійснював розтин власноруч, то в свідоцтві про смерть Федермана він так і записав: «аневризма судин головного мозку».

Що таке головний мозок, Фергюсон знав, але слово «аневризма» трапилося йому вперше, тому він пішов до кабінету старшого вожатого і зазирнув до словника Вебстера, взявши його з горішньої полиці книжкової шафи. «Аневризма: перманентна патологічна дилатація артерії, заповнена кров’ю. Є результатом хвороби стінок судини».

Змагання з табором «Скатіко» скасували до наступного розпорядження. Комедійну виставу братів Маркс перенесли на наступний місяць. Сімейний співочий фестиваль, призначений на недільний ранок, взагалі зняли з порядку денного.

На загальних зборах табору в приміщенні під назвою Великий Сарай, які проводилися в четвер після обід, половина дітей плакали, причому багато з них Федермана не знали взагалі. Джек Фельдман, старший вожатий, сказав хлопцям і дівчатам, що шляхи Господні несповідимі й перебувають поза межами людського розуміння.

Білл Раппапорт винуватив себе за раптову смерть Федермана. Він явно перевантажив команду, сказав тренер Фергюсону, наразив кожного на небезпеку, пов’язану з надмірними фізичними вправами в умовах нестерпної спеки та вологості. Про що ж він в біса думав, га? А Фергюсону пригадувалися слова зі словника: «Перманентна… патологічна… заповнена кров’ю… хвороба стінок судини…» «Та ні, Білле», заперечив він. «Це мало статися рано чи пізно. Арті ходив з бомбою уповільненої дії в своїй голові. Просто про це ніхто не знав – ані він, ані його батьки, ані жоден лікар з тих, хто його обслідував. Він мав померти іще до того, як виявилося б, що з тою бомбою він прожив усе своє життя».

В п’ятницю під час години відпочинку його ім’я пролунало в табірному гучномовці. «Арчі Фергюсон», мовила секретарка табору, «Арчі Фергюсон, підійди, будь ласка, до головного офісу. Тобі телефонують».

То була його матір.

– Такий жахливий випадок, Арчі, – сказала вона. – Мені страшенно шкода того хлопця, шкода тебе… шкода усіх.

– Це – не просто жахливий випадок, – відповів Фергюсон. – Це – найгірше, що могло трапитися взагалі.

По той бік лінії запала довга тиша, а потім мати сказала, що їй телефонувала матір Арті. Так, то був несподіваний дзвінок, так, то був надзвичайно болісний дзвінок, але він мав єдину мету: запросити Фергюсона на похорон, який мав відбутися в містечку Нью-Рошель в неділю – звісно, якщо йому дозволять покинути табір, і якщо в нього буде таке бажання.

– Не розумію, – сказав Фергюсон. – Більше нікого не запрошують – чому я?

Матір пояснила, що місіс Федерман читала й перечитувала листи, що їх надсилав син із табору, і майже в кожному з тих листів згадувався Фергюсон, часто – по кілька разів у трьох-чотирьох параграфах. «Арчі – мій найкращий друг», цитувала матір Федермана по телефону, «найкращий з усіх, які у мене були…. Арчі – така добра людина… мені дуже приємно бути з ним поруч… Арчі мені як брат».

Настала іще одна довга пауза, а потім Фергюсон мовив, мовив голосом таким тихим, що ледве почув власні слова: «Він теж був мені як брат».

Отже, на тому й порішили. Батьки не приїдуть до нього на уїк-енд. Натомість Фергюсон поїде вранці поїздом до Нью-Йорку, де на Центральному вокзалі його зустріне матір, вони переночують у місті в квартирі її батьків, а наступного ранку вирушать удвох до Нью-Рошеля. Навчена не ігнорувати вимоги публічних заходів, матір пообіцяла взяти йому з собою підходяще для похорон вбрання – білу сорочку, піджак, чорні туфлі, чорну краватку, чорні шкарпетки та чорно-сірі штани.

– Ти дуже виріс за час перебування в таборі, Арчі? – спиталася вона.

– Та хтозна, – відповів Фергюсон. – Може, трохи й підріс.

– Та мені просто цікаво, чи не буде те вбрання для тебе замалим.

– А яка різниця?

– Та, може, й ніякої. Якщо від твоєї сорочки повідриваються ґудзики, то ми завжди зможемо купити завтра нову.

Гудзики від сорочки не повідривалися, але вона все одно була тепер замалою, як і все решта, окрім краватки. «Яка ж то морока – тинятися в страшенну спеку по магазинах», подумав Фергюсон, плентаючись за матір’ю вулицями розпеченого міста, оскільки з весни він підріс на два з половиною дюйми, але поїхати на похорон в табірних джинсах та тенісках він не міг, тому вони з матір’ю пішли до універмагу «Мейсі» і понад годину порпалися в чоловічому відділі в пошуках пристойної одежі. То було, поза всяким сумнівом, найнудніше заняття у світі навіть в найкращі часи (а часи були явно не найкращими), і Фергюсону так не хотілося цим займатися, що він дозволив матері приймати всі необхідні рішення щодо вибору сорочки, піджака, та штанів. Але йому іще належало дізнатися, що ця магазинна нудьга не йшла в жодне порівняння з тою сумною безнадією, яку він відчував наступного дня, сидячи у синагозі, чиє розпечене приміщення було заповнене двома сотнями людей. Там були батьки Арті, його дванадцятирічна сестра, його четверо бабусь та дідусів, його кузини й кузени, його шкільні друзі, його вчителі з різних предметів разом з дитсадківськими вихователями, його друзі та тренери тих команд за які він грав, друзі родини, друзі друзів родини – ціла юрма людей запікалася в задушливому приміщенні; чоловіки змахували скупі сльози, жінки ридали, дівчата з хлопцями хлипали, а рабин за кафедрою промовляв молитви івритом та англійською, молитви, в яких не було отих християнських казочок про краще потойбічне життя, бо Фергюсон і оточуючи були юдеями, схибленими й зухвалими юдеями, для яких існувало лише одне життя й один світ, оце життя і оцей світ, і єдиним способом сприймати смерть було дякувати Господу і прославляти його всемогутність, навіть якщо йшлося про смерть чотирнадцятирічного хлопця, хвалити свого чортового Бога допоки у них очі на лоба не повилазять, допоки у них яйця не повідпадають та серця не повсихають.

На цвинтарі, коли труну опускали в землю, батько Арті намагався вскочити у синову могилу. Четверо чоловіків відтягнули його, а коли він спробував вивільнитися й зробити це знову, то найкремезніший з чотирьох, який виявився його молодшим братом, схопив його борецьким прийомом за шию й повалив додолу.

Вдома, після похорон, матір Арті, висока жінка з товстими ногами й широкими стегнами, обхопила Фергюсона руками і сказала йому, що він завжди буде частиною їхньої родини.

А наступні чотири години він сидів на дивані у вітальні й розмовляв з молодшою сестрою Арті, яку звали Селія. Йому хотілося сказати їй, що тепер він – її брат, і що залишатиметься їй братом до скону, але йому забракло сміливості вимовити ці слова.

Літо скінчилося, почався наступний навчальний рік, і в середині вересня Фергюсон почав писати маленьке оповідання, котре поволі перетворилося на велике на той час, коли він дописав його незадовго до Дня Подяки. Фергюсон відчував, що його надихнув на це отой жарт про двох А. Ф., який насправді й не був жартом, але він не був впевнений, оскільки те оповідання явилося йому немовби нізвідкіля у вигляді повністю сформованої ідеї, однак чомусь Федерман, напевне, також мав до нього стосунок, зважаючи, що тепер Федерман завжди був разом із ним, і залишатиметься разом із ним віднині й довіку. Головних героїв звали не Арчі та Арті, а Хенк і Френк, римована пара замість асонансної, але при цьому то була довічна пара, бо йшлося конкретно про пару чобіт, а оповідання так і називалося: «Два черевика – пара».

Хенк і Френк, лівий та правий черевик, познайомилися на фабриці, де їх виготували, коли їх довільно кинув у коробку для взуття робітник, що стояв наприкінці конвеєра. То були грубі й міцні коричневі черевики на шнурках, по-простонародному «гімнодави», і хоча їхні особистості є дещо різними (Хенк – невпевнений в собі інтроверт, а Френк – тип прямодушний і безстрашний), вони не є різними в тому сенсі, в якому різняться між собою, наприклад, Лорел і Гарді, або Хекл і Джекл, або Аббот і Костелло, скоріше, вони є різними так, як свого часу були різними Фергюсон і Федерман: дві горошини з одного стручка, схожі, але в жодному разі не ідентичні.